Матушка Софія вправно вирулює на монастирське подвір’я з лісової гущавини. Сюди, у новостворений на місці колишнього військового містечка монастир, ведуть кілька доріг, та усі однаково безлюдні. Відтоді, як вояки протиповітряної оборони забралися з лісу, що між Старосіллям і Годомичами, стара бруківка густо поросла споришем. Одну з доріг місцевий люд взагалі... розібрав до останнього каменя. Кажуть, що з нього у навколишніх селах закладено не один фундамент під нову хату...
Ігуменю Анастасію, при якій інокиня Софія виконує послух, так би мовити, монастирського водія, чекали в обителі до обіду. Затримали не справи у Луцьку в єпархії, а раптова злива, що зайняла, здається, півсвіту і змусила їх відключити мобільники. Поява з першими краплями дощу на території синього редакційного «Жигуля», такого схожого на той, котрим управляє матушка Софія, викликала спочатку виправданий інтерес, а потім і зрозуміле розчарування. Та у лісі по дорозі, кілометрів за три від обителі, ми підібрали двох насельниць монастиря і дівчину, яка приїхала провідати знайомих монашок аж із села Видричі, що у Камінь- Каширському районі, і разом з ними ходила по малину й трави для монастирської кухні. Вони й спровадили до отця Аліпія, який має від владики благословення спорудити у монастирі новий храм. А отець Аліпій найперше спровадив нас у трапезну, бо «без трапези не буде й розмови!» Своєю появою у цих глухих лісах Свято-Троїцький монастир значною мірою завдячує саме йому.
— Ми давно шукали місце, де б могли облаштувати оздоровчий табір для учнів недільних шкіл і православної молоді. Так і втрапили у це колишнє військове містечко... Коли розказав про нього владиці Ніфонту, він подумав і вирішив: має бути монастир! Бо табір діятиме лише влітку, а хто буде охороняти територію решту року?.. Тут розміщувався штаб частин протиповітряної оборони, а самі ракети стояли у лісі трохи далі.
Посланці Волинської єпархії Української православної церкви застали на лісовій галявині вже одні руїни. З приміщень зняли вікна, двері, дахи, добралися вже й до стін. Після вояків територію начебто взяли в оренду фермери. Та коли поцікавилися документами, виявилося, що ніяких паперів, крім двох малозначущих квитанцій, у них і не було. Юристи стверджували: на орендарів (котрі, до речі, раді були здихатися неперспективних руїн) можна не зважати, а просто оформляти територію на себе. «Церковні люди», як каже отець Аліпій, на таке піти не могли, тому цілий рік ще збирали папери замість попередніх орендарів, аби цивілізовано вирішити справу з майном.
— Спочатку жити можна було лише у цій будівлі (тепер тут сестринський корпус. — Авт.). Але лише у двох кімнатках! Поселятися ми почали 1 березня 2006 року. А яка тоді стояла люта зима, пам’ятаєте? Снігу насипало по пояс...
За півтора року колишнє військове містечко змінилося невпізнано, хоча сліди попередньої руйнації ще надто помітні. Де був штаб і сидів найголовніший командир — трапезна. Добудований і накритий дахом корпус для сестер. Жіноча бригада вже штукатурить майбутній ігуменський корпус. Ще одну будівлю, відновлену з Божою поміччю і за сприяння семінаристів, отець Аліпій показує як майбутній дім для майбутнього дитячого табору. Та найголовніше, що постав у монастирі перший храм святого Василія Великого — для обителі споруди найголовнішої і «благоприємної»...
Старосільський Свято-Троїцький монастир починався з чотирьох сестер, переведених з Михнівського монастиря. Майбутня ігуменя Анастасія, котра чернечий постриг прийняла вже у старосільській обителі (до того була послушницею та інокинею), служить Господу вже 10 років. Практично відразу після школи. У монастирі вона разом з... мамою. Інокиню Олександру владика також перевів з Михнівки. У монастир вона пішла років шість тому, догледівши до смерті свою вже матір. Інша дорога до Бога у матушки Софії. Закінчила духовну семінарію, співала у церковному хорі. «За Божим покликанням» вирішила стати монашкою, що стало трагедією для батьків.
— Чомусь як дитина пиячить, вживає наркотики — це для батьків менше горе. А як піде у монастир — вже трагедія, — роздумує отець Аліпій. Його дорога служіння Богу починалася з Рудки-Козинської, села у Рожищенському районі, куди він, хлопець з Рівненщини, приїхав до тоді ще не владики, а ієромонаха Ніфонта.
Все ж батьки матушки Софії змирилися з вибором дочки.
— Якось приїхали і кажуть: весілля тобі ми вже робити не будемо, світське придане тобі не потрібне, тож купили автомобіль — хай послужить монастирю! — пригадує незвичну подію отець Аліпій.
Наразі автомобіль з монашкою за кермом став сестринству у добрій нагоді. Якщо обитель постає посеред лісу за шість-сім кілометрів від найближчих сіл, то свій транспорт дуже виручає.
Ігуменя признається: спочатку руїни колишнього військового містечка «дуже страшили». Тим більше, що вона завжди старалася виконувати той послух, який доручали, — пекла проскурки, водила у Михнівському монастирі екскурсії для паломників, — і ніколи не хотіла брати на себе велику відповідальність. Ігуменський хрест їй здавався важким, проте тішить себе тим, що «з Богом все легко» і що він «не дасть більшого хреста ніж можеш винести».
На перший погляд у цій обителі справді можеш відсторонитися від мирських турбот. Галявину з будівлями колом оточує ліс, у якому цієї літньої пори пташки «натхненно Господа славлять». Диво, але територія колись військової частини нині наче просочена умиротворенням, тим, що називають Божою благодаттю. Але світ добирається сюди — і старою бруківкою, і польовими дорогами, на які з’їжджають машини, не в силі витримати «батут» з каменюк. У свята у маленькому храмі чимало людей з навколишніх сіл. У будні — немало паломників, які прагнуть чимось монастирю прислужитися. Біля майбутнього ігуменського корпусу я помітила... дитячу коляску.
— Це була у нас на послуху мама з дитиною, — світлішає обличчя ігумені. — Дівчинці 6 років, це її колясочка, ляльок возила. Їй тут було добре! Казали, ще приїдуть.
Інокиня Олександра запрошує у храм. Тут у вівтарі вона прибирає. Священиком служить отець Ігнатій, монах зі Старого Чарторийська. Та ще за велінням владики кожен священик єпархії має відслужити у монастирі кілька днів за повним церковним уставом. Як і скрізь у монастирях, і в старосільському служиться так звана «Полуночниця». За 15 хвилин до опівночі кличуть дзвони на службу.
— Вона недовга, — тішить мене ігуменя. — За чверть до першої вже й кінчається...
А о сьомій ранку — чернече правило та інші служби. Не так давно у монастирі побували військові, які тут і жили, і служили, зі своїми сім’ями.
— Якби, казали, монастирю віддали містечко ще до того, як тут зробилися руїни, яка б обитель вже постала!