Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Зовнішня політика під п’ятою внутрішньої

9 червня, 2007 - 00:00

Останнім часом у поведінці певних політичних сил доволі помітні настирливі намагання переконати суспільство, що наявна сьогодні система влади — це факт, що вже відбувся. Навіщо тоді ковдру невдало виписаних конституційних повноважень розтягати до такої міри, що вона вже не просто тріщить, а зяє суцільними дірками? У кожного з основних гравців, хоч би як вони старались, відчутний дефіцит упевненості в своїх силах і болюча недостатність правових механізмів для задоволення своїх кланово-партійних амбіцій. Це якраз і є першопричиною цілого клубка суперечностей між гілками влади, якщо абстрагуватися від поважних персон, котрі їх представляють.

Що особливо дивує, так це те, що об’єктом конфліктів є переважно не вирішення економічних та соціальних проблем в їх системному осмисленні, не «битва за хліб» для трудящих, не добробут селян, не права людини, не подолання корупції врешті, а особисте місце під сонцем за умови приватизації світила тільки для себе коханого, своїх ближніх, свого оточення.

I вже зовсім нетерпимо, що до цієї вовтузні втягнуто представників вищого дипломатичного ешелону — унікальної професійної верстви української еліти, покликаної огранювати перед усім світом образ нашої держави. Притаманна їм професійна гнучкість, витримка, налаштованість на діалог і пошук розумних компромісів при потребі за будь-яких обставин зберегти обличчя, не дозволяє їм розперізуватися так, як це може дозволити собі автор полемічного шедевру «Да пошлі ви!..» Вони не можуть опуститись до такого рівня через свою справді номенклатурну, в хорошому розумінні слова, належність до еліти. Проте епізодичні з’яви в пресі та ефірі свідчать не тільки про певну некомфортність цих високоосвічених спеціалістів, а передусім про стриножену неможливість в умовах владних міжусобиць реалізувати в повній мірі свої знання та досвід, які в будь- якому суспільстві мають бути національним надбанням.

Справжньою сенсацією в зовнішньополітичній діяльності нового уряду стало силове перекриття доступу в Кабмін уповноваженого президентом міністра закордонних справ, а потім і тотальне припинення фінансування МЗС та закордонних представництв. Тим самим було грубо порушено статтю 116 Конституції України щодо забезпечення здійснення зовнішньої політики. Метод не новий. Почитайте М. Грушевського про те, як більшовицький уряд у Москві, відчуваючи, що Центральна Рада стає загальноукраїнською владою, проголосив її зборищем реакційних і буржуазних елементів і теж припинив фінансування. Тоді в Києві спішно зайнялися випуском власних грошей. Цього разу, щоправда, до МЗСівської спецвалюти не дійшло.

А чого варта акція міністра транспорту та зв’язку М. Рудьковського, який скористався телефонним правом і спровокував скандал з терміновою видачею віз іноземцям без належних на те підстав? А оскільки його взяли під захист, то чи означає це, що і він, і інші впливові, але неповноважні (!) особи втручатимуться у специфічну діяльність зовнішньополітичного відомства і закордонних диппредставництв? Дипломатія більше, ніж будь-яка інша сфера державного управління, не терпить «отсєбятіни» і голого адміністрування. І це варто знати всім, хто прагне перебирати під себе невластиві функції.

На жаль, складається враження, що значною частиною політикуму міжнародні відносини сприймаються на звичному для них побутовому рівні. Приміром, коли серед законодавців зчиняється бійка, зразу ж знаходяться спеціалісти-«міжнародники», які авторитетно заявляють: нічого, мовляв, страшного, таке буває в усіх парламентах світу. І зразу стає легше. Виявляється, наш парламентаризм — це світовий рівень демократії і культури! Фізіономії, мовляв, для того й існують, щоб їх бити...

Не дивно, що люди з таким розумінням своєї місії перемогли і в черговому раунді боротьби за зовнішньополітичний олімп, влаштувавши, всупереч волі Президента, публічне, за висловом О. Мороза, «травмування» ще одного представника національної дипломатичної школи — В. Огризка.

Хочеться принагідно згадати таке нове явище на терені української державної служби як дипломат у відставці. Майже непомітно «за бортом» або «на вільних хлібах» опинилися цілі покоління висококваліфікованих людей, серед них і у ранзі міністрів та послів. Це величезний капітал, згусток передового міжнародного досвіду з усіх континентів, вселюдської, по суті, волі й енергії в розбудові своїх суспільств. Такі люди, за малим винятком, недовго перебувають у статусі безробітних. Їм щось пропонують. Інші самі кидаються на якусь «амбразуру» і, втягуючись у міжусобні, міжпартійні чи міжфракційні змагання, виступають у ролі різного роду аналітиків, консультантів, експертів, радників, помічників.

Природно, що й преса звертається до найбільш авторитетних із них за компетентними коментарями з питань державотворення.

Саме в такому контексті цікавим мені видалось інтерв’ю Анатолія Зленка газеті «День» (28.02.07) — «Конституційна реформа: внутрішні та зовнішні чинники». Відомого дипломата представлено екс-міністром закордонних справ, заступником ОПО «Український форум». Відомо, що він також є радником прем’єр- міністра України.

Анатолій Максимович справедливо зазначає, що «починаючи з президентських виборів 2004 року, у нас почала складатися конкурентна модель формування інтересів у сфері зовнішньої політики і міжнародних відносин. Тому тепер важливо не допустити подальшої її «ерозії» і домогтися того, щоб основні пріоритети залишалися незмінними».

В умовах явного поширення конфронтації на зовнішньополітичну галузь, такі заяви надзвичайно важливі. Вони нагадують політикам ту грань, яку, за будь- яких обставин, переступати не можна.

Водночас, деякі заяви шановного дипломата наводять на роздуми про згадану ним злощасну «ерозію». Зокрема, як розуміти те, що призначення міністра оборони і міністра закордонних справ «по представленню Президента України» нібито «не сприяє злагодженій роботі Кабміну». Хоч би які були мотиви таких заяв, але конституційне право Верховного Головнокомандувача Збройних сил України пропонувати кандидатуру міністра оборони на розгляд Верховної Ради, так само, як і прописане в Конституції України право Президента, «який представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави», подавати кандидатуру на посаду міністра закордонних справ, здаються абсолютно логічними і такими, що відповідають загальному балансу владних повноважень.

Цілком погоджуюся з тим, що «перипетії» навколо зовнішньої політики та МЗС України є серйозним сигналом для більш чіткого визначення ролі і місця цієї сфери діяльності з урахуванням національних інтересів країни. Саме національних інтересів! Гадаю, що цьому мають послужити виважені й добре опрацьовані засади зовнішньої політики, якщо, звичайно, депутатам вистачить здорового глузду, щоб піднятись над вузькопартійними претензіями, які, на жаль, нерідко домінують над усім іншим. Не дуже зрозуміло, щоправда, чому, як говорить А. М. Зленко, «зовнішня політика ні за яких умов не може бути заручницею конституційних положень, що вже набули чинності»? Як на мій погляд, конституційні положення — це закон прямої дії. Вони мають найвищу юридичну силу. І правове «заручництво» не має нічого спільного з амбіційним протистоянням ні в стані лідерів, ні в міжпартійних розборках. І навряд чи хтось сумнівається сьогодні в тому, що українська зовнішня політика стала заручницею саме внутрішньої, до того ж різновекторної нестабільності. Не випадково ж екс-міністр навіть стверджує, що Україна в цей перехідний період «взагалі не має ніякого вектора зовнішньополітичного розвитку — ні пропрезидентського, ні урядового». Сама постановка питання в такому ключі мені здається негативно знаковою. Проукраїнська політика не може бути настільки невизначеною, щоб дрібнитися на чиновницькі вектори.

Дещо розмитими видаються й міркування щодо такої дражливої теми, як питання про можливе членство в НАТО, спекуляції навколо якого іноді перекреслюють багатолітні здобутки української дипломатії взагалі.

Пам’ятаю, що Анатолій Максимович доволі чітко виклав свою позицію щодо цієї актуальної проблеми в книзі «Дипломатія і політика», («Фоліо», 2003, ст. 509—536). Відштовхнувшись від того загальновідомого факту, що «все радянське суспільство, вся державна система СРСР, у тому числі і її дипломатична служба» були просякнуті «патологічним неприйняттям НАТО», А. М. Зленко нагадує, що «крига скресла» десь у 1989 — 1990 роках, і в часи Едуарда Шеварднадзе та Михайла Горбачова відбулися суттєві зміни. «Хто міг подумати, що ці зміни будуть такими значними і швидкоплинними?» — запитує двічі екс-міністр і констатує те, що нас найбільше цікавить. Тобто наслідки цієї новизни для української зовнішньої політики, яку він — «перехідний» радянський міністр і ще три міністри- «самостійники» на різних етапах, під керівництвом трьох президентів спільно з Верховною Радою, проводили й формулювали. То ж, читаємо:

«У наступні роки Україна вступила на шлях еволюції своїх відносин з НАТО від категоричного неприйняття до особливого партнерства. ...Наше зближення з НАТО було еволюційним, а не революційним. В основі цього зближення завжди лежало не бажання бути з кимось проти когось, а чітке усвідомлення того, що Україна має бути невід’ємним елементом європейської і світової архітектури безпеки, зоною стабільності на доволі нестабільному пострадянському просторі...»

Глава 9 цитованої книги Анатолія Максимовича називається «До НАТО: трансформація стереотипів». Автор закінчує її категоричною заявою: «повернення назад уже неможливе. Вважайте це моїм політичним прогнозом».

Костянтин Грищенко, який займав посаду міністра перед Тарасюком (нині — радник прем’єр-міністра), у щорічнику «Україна дипломатична» (К., 2004) також не залишав сумніву, що він, як і його колеги, дотримується курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. «Зусилля України по виконанню Плану дій Україна-НАТО та позитивна динаміка діалогу з Альянсом, — писав він, — створюють передумови для переходу України до усталених механізмів підготовки до членства в цій організації».

Вважаю важливими ці нагадування про орієнтири, окреслені політиками, які перебували на найвищих щаблях зовнішньополітичного сектору українського державотворення і не «загубилися» після залишення посад. Важливими і з точки зору їхнього персонального впливу на поточні процеси, і з точки зору розуміння вибору нашою дипломатією курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Бо ж постійно чуємо нарікання на необізнаність широкої громадськості щодо окремих питань зовнішньої політики. Знаємо також, що найбільше заплутують людей несамодостатні пристосуванці, які хитаються разом з кріслом в залежності від лінії партії, аудиторії і навіть географії перебування. Стикаємося з цим доволі часто.

А тепер ближче до майбутнього.

Представляючи колективу МЗС нового міністра, Президент В. А. Ющенко висловив думку, щоб Україна забезпечила такий же рівень діалогу з організацією Північноатлантичного договору, як і всі сусіди. Думаю, що наших громадян слід було б особливо повно інформувати про досвід співробітництва Російської Федерації з Альянсом як такий, що має принципове значення для людей, котрі в зовнішній політиці України завжди вбачають щось обов’язково спрямоване проти Москви. Президент виступає проти політизації теми НАТО. Ми повинні раціонально проходити цю дорогу, сказав він, і в потрібний момент, коли це дозволятимуть всі обставини, поставити запитання, чи необхідна Україні тема прямого членства, запитати про це в нації і поставити крапку.

Міністр А. Яценюк, у свою чергу, так само чітко пообіцяв керуватися національними інтересами і законодавством України.То, може, їм таки вдасться визволити українську зовнішню політику із задушливих лабет внутрішньої?

Володимир ЧОРНИЙ, віце-президент Українського товариства зовнішньої політики
Газета: 
Рубрика: