На початку травня виповнилося 100 років від дня народження Ірини Вільде (Дарини Дмитрівни Полотнюк), у листопаді будемо відмічати 90-літній ювілей іншого відомого українського письменника — Михайла Івасюка, а 22 травня — сумні роковини трагічної загибелі популярного композитора Володимира Івасюка.
Нині у Чернівецькому меморіальному музеї композитора, в домі, в якому в 1977 році гостювала Ірина Вільде, відкрито виставку з нагоди ювілею видатної письменниці. У центрі експозиції — світлини, які зробив Володимир Івасюк, геніальний пісняр, «найкращий твір» , за висловом Ірини Вільде, не тільки Михайла Івасюка, а й української музики.
Ім'я Ірини Вільде стоїть у одному ряду з іменами найкращих європейських прозаїків — так уважав відомий літературознавець Михайло Рудницький.
На жаль, нині марно шукати в книгарнях твори Ірини Вільде — востаннє книга ранніх новел і публіцистики «Незбагненне серце» вийшла ще на початку 90-х років ХХ століття. Це при тому, що Ірина Вільде удостоєна Шевченківської премії за роман-епопею «Сестри Річинські». Інший її твір — роман «Повнолітні діти», — який розповідає про ранню юність самої письменниці, що припала на 20 ті роки й пройшла в Чернівцях періоду їх окупації Румунією, більш як півстоліття був улюбленим твором українських дівчат і юнаків, бо йшла в ньому мова про такі важливі речі, як перше кохання і шляхетність стосунків, про життєвий вибір і неприпустимість зради власних ідеалів, навіть коли тобі всього 15-ть і на кону стоїть питання про твоє майбутнє...
Хоч і прожила Дарина Дмитрівна довге життя (75 років), але вона опублікувала небагато творів. Це вищеназвані два романи й новели радянського періоду. Що стосується ранніх творів письменниці, то їх не схвалювала тодішня критика, ставлячи письменниці мало не в провину відсутність у творах «соцреалістичного погляду на життя й мистецтво». Дійшло до того, що в 1973 році написану Іриною Вільде вступну статтю для бібліографічного покажчика «Через місток пам'яті», в якій вона розповідала про свою творчість, не було дозволено опублікувати... Як не дивно, а в 30 ті роки українська літературна критика також сварила Ірину Вільде за те, що в її творах недостатньо «патріотичних почуттів», що вона забагато уваги приділяє коханню, сімейному обов'язку, суто жіночим справам...
Утім, Дарина Дмитрівна мала величезний авторитет в письменницьких колах, у середовищі української інтелігенції. Але найбільше любили її мільйони читачів, які зачитували її книги буквально до дірок. У числі шанувальників творчості Ірини Вільде був спочатку студент ліцею, якому, вочевидь, пощастило читати повісті «Метелики на шпильках» та «Б'є восьма» у першому виданні, а згодом — відомий український письменник Михайло Івасюк. Коли він віддав до видавництва «Каменяр» рукопис свого першого роману, рукопис потрапив на очі Ірині Вільде. Побачивши, що це твір її земляка з Буковини, Дарина Дмитрівна прочитала рукопис і написала Івасюкові листа, в якому детально аналізувала твір, відзначала найбільш вдалі епізоди й досить делікатно, але відверто, вказувала на промахи. Той лист був несподіванкою для автора. Згодом, мандруючи по Буковині, Дарина Дмитрівна відвідала Івасюка, який на той час жив у Кіцмані. Ось як розповідає про ту подію Михайло Івасюк у повісті «Монолог перед обличчям сина»:
«Дарина Дмитрівна оглядає кімнату й переводить погляд на мене:
— Ви дуже образилися на мою рецензію?
— Нітрохи. Усі зауваження слушні.
— /…/ Ми ось із татусем проїжджаємо через ваш Кіцмань, і я думаю: вступлю на хвилину й скажу, щоб не ображалися на мою рецензію… Вам треба писати, дуже треба. У вас є все для того, щоб стати добрим літератором».
Тоді ж Дарина Дмитрівна познайомилася і з юним Володею Івасюком, майбутнім відомим композитором, який потішив письменницю гарною грою на скрипці. Не виключено, що цей синьоокий хлопчик зі скрипкою в руках нагадав їй чимось Данка Данилюка — одного із героїв роману «Повнолітні діти»... Згодом Михайло Григорович Івасюк не раз зустрічався з Іриною Вільде — на письменницьких з'їздах, наукових конференціях, виступав на її творчому вечорі з нагоди 60-річного ювілею в Чернівецькому університеті. Дарина Дмитрівна подарувала Івасюкові свою книжку «Окрушини». А він у 1967-му надіслав їй добірку своїх поезій, на які вона відгукнулась листом.
«Приїхавши з Карпат, я застала Ваш прекрасний подарунок, — писала вона. — Мені соромно, що я не знала, що Ви і поет. Та ще який поет! І кладу ваш цінний дарунок у шкатулку, що служить за наш родинний музей. Він там не пропаде і — можливо — колись-колись піде поміж люди. Будуть читати і дивуватись, чому той поет не залишив за своє творче життя збірки поезій…».
(Листи Ірини Вільде зберігаються в музейному архіві В.Івасюка).
Володимир Івасюк на час написання цього листа (в вересні 1967 року) вже був студентом Чернівецького медичного інституту. Він уважно слухав лекції з хімії й анатомії й ретельно все занотовував, а проте часом думки його поринали в далекий від медицини світ музики — документи, що зберігаються в Меморіальному музеї композитора, засвідчують, що, приміром, назву романсу «Відлуння твоїх кроків» Володимир шукав під час занять з хімії. А через три роки невідомий студент-медик вразив мільйони слухачів своїми піснями «Червона рута» й «Водограй», які нині ми називаємо «скарбницею української естрадної пісні». Текст пісні «Червона рута» опублікував популярний тоді журнал «Україна» у травневому номері 1971 року. Ще не бачачи журналу, Володимир разом з батьком поїхав у село Русів Снятинського району Івано-Франківської області на відзначення 100-річчя з дня народження видатного українського письменника Василя Стефаника. Як згадував колишній головний режисер Чернівецького телебачення Василь Селезінка, який також був у Русові, він придбав журнал і побачив у ньому пісню, а що знав Володю особисто, бо той у складі камерного та народного оркестрів медінституту не раз виступав на телебаченні, то взяв кілька примірників і віддав юнакові. Що було далі, читаємо в розповіді батька:
«Володя … стояв осторонь, розмовляючи з Іваном Семеновичем Козловським, який написав йому кілька теплих слів на сторінці журналу «Україна», де була надрукована «Червона рута». Після тієї розмови Володя підійшов до мене, і я представив його Дарині Дмитрівні, хоч вона знала його вже давненько — бувала ж у нас у Кіцмані зі своїм батьком Дмитром Макогоном.
Тоді ж Дарина Дмитрівна сказала із властивим їй гумором, що найкращий мій твір — це мій син».
У 1975 році Михайло Івасюк опублікував роман «Вирок», дуже схвально прийнятий і критикою, й читачами. І паралельно працював над іншим твором — «Серце не камінь» — про події 1940—1941 року на Буковині. У вихорі колективізації й війни бореться за своє щастя сирітська дівчина Катерина Одотюк. Сила її кохання така могутня, що повертає до життя важко пораненого Юрія Зварича... Передмову до видання твору написала Ірина Вільде. Вона зазначила: «Роман «Серце не камінь» свідчить, що його автор — майстер широкого епічного полотна й виразного психологічного малюнка. Впадає в око те, що він просто закоханий у своїх позитивних героїв, але ця закоханість не штовхає його до неприродності, до їх зумисного звеличення. Хоч життя часто їх б'є, віднімає у них найелементарніші права, глузує з них, перетворюючи їх у білих негрів на рідній землі, все ж вони ні у кого не просять пощади, а відповідають ударом на удар.
Впадає в око: письменник шукає в кожному персонажі, крім політичних переконань, етичні якості. Людина, високоморальна у стосунках з іншими людьми, є надійна й витривала у найскрутніших ситуаціях. Зло, облуда не можуть бути стимулами до боротьби в ім'я краси життя й світлих устремлінь доби.
Пишучи, не прагнула охопити всі аспекти творчості Михайла Івасюка, це, мабуть, зробить хтось інший. Я просто вважаю, що вже настав час сказати правдиве, щире слово про обдарованого прозаїка і скромну людину».
Коли в 1992 році напередодні 75-річчя Івасюка-батька автор цих рядків запитала, чиї судження про свою творчість він хотів би почути, то Михайло Григорович відповів: «Насамперед Ірини Вільде». Його син Володимир на той час уже жив у Львові, часто зустрічався з Іриною Вільде. Саме він, вочевидь, спілкувався з Дариною Дмитрівною з приводу передмови — адже тоді у Івасюків у Чернівцях ще не було телефону, а про електронну пошту й не мріялось... Для Володимира Івасюка то були досить важкі роки. У липні 1976 року він був виключений із Львівської консерваторії: формальна причина — пропуски занять і не здані заліки. А насправді все було набагато простіше (як, між іншим, і в Чернівецькому медінституті, коли куратор курсу написав на Івасюка доповідну, в якій вимагав за 18 не відвіданих пар виключити його з вузу. Тоді це зробити не вдалося, — П. Н. ) — Івасюк був настільки популярний, що в декого це викликало злість і заздрість. Посудіть самі: 1 січня 1976 року по Центральному телебаченню демонструється музичний фільм «Пісня завжди з нами», в якому Софія Ротару виконує шість (!) пісень Володимира Івасюка. Саме під час зйомок Володимир і пропустив заняття. І хоча згодом він приніс довідку з «Укртелефільму», на це у ректораті не зважили. Івасюку заздрили його педагоги. Перед виключенням у Володі був тріумф вистави «Прапороносці» у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької, для якої він написав музику. Пісні Iвасюка Львів співав задовго до прем'єри вистави. На прем'єрі автор роману Олесь Терентійович Гончар не приховував, як він зворушений, вдячний за музику молодому композиторові. Володимир брав участь у роботі пленуму Спілки композиторів України, готував до видання платівку-гігант, а тут така «підніжка» долі... Не захистив Володимира, а, навпаки, посприяв у виключенні з консерваторії його педагог з композиції Анатолій Кос-Анатольський. Як писав у листі до Михайла Івасюка педагог і композитор Лєшек Мазепа, «…я дещо більше і знав, і здогадувався. Я бачив ненормальність стосунків між ними (педагогом і учнем. — П. Н. ) і саме тому я взяв Володю до свого класу (бо Кос створив нетерпиму атмосферу навколо нього, настроїв проти нього на кафедрі усіх), щоб у якійсь мірі захистити його і допомогти, де тільки можливо й треба було».
Втім виявилося, що доля молодого композитора, «найкращого твору» свого земляка-письменника небайдужа Ірині Вільде. Читаємо в «Монолозі перед обличчям сина»:
« Значною підтримкою для сина було й те, що в ті важкі місяці його відвідували письменники Ірина Вільде, Степан Трофимук…
Володя охоче демонстрував свої успіхи перед Іриною Вільде та Степаном Трофимуком. Сідав за піаніно й програвав пісні, балади, романси. Я позиркував на нього збоку й думав про те, що син небайдужий до того, що скаже про його творчість сімдесятилітня славетна письменниця. /…/
Свою шану до неї він не приховував, завжди із синівським теплом цілував обидві її руки, а вона прихиляла до себе його голову й цілувала в чоло».
25 листопада 1977 року Михайло Івасюк святкував своє 60-річчя. На батьків ювілей Володимир приїхав разом з Іриною Вільде. Після літературного вечора, на якому виступала письменниця, вона залишилась гостювати в родині Івасюків. Їй було тут дуже комфортно, вона спілкувалася з дружиною Михайла Івасюка Софією Іванівною, доньками Оксаною й Галиною, братами письменника Юрієм і Дмитром, нянею івасюкових дітей Магдалиною і навіть говорила, що готова жити довше в цьому гостинному домі. Під час відвідин Володимир, який до всіх своїх талантів мав іще й талант фотографа, зафіксував візит на фотоплівці. Світлини зберігаються нині в меморіальному музеї композитора в Чернівцях.
Про щирі стосунки Володимира Івасюка й Ірини Вільде розповідає Василь Мартинов — поет, журналіст. Як згадує Михайло Івасюк, на святкуванні 100-річчя Василя Стефаника Ірина Вільде подарувала йому першу поетичну збірку Мартинова «Сонцелюби». Володимир прочитав вірші й уподобав там один — «Поговоріть з людиною», присвячений Ірині Вільде. Коли Мартинов у 1978 році познайомився з Володимиром Івасюком, той сказав:
— Я все виношую в собі романс на ваші слова. Він майже готовий. Залишилось тільки записати. Коли все буде готове, запрошу вас та Ірину Вільде до себе в гості.
Володимир багато працював над цією музикою, як згадує батько, він носив ту мелодію в пам'яті, не записуючи її, очевидно, сподівався на ще кращу. Такою була його творча манера. На жаль, завершити задумане він не встиг. А Ірина Вільде одного разу сказала Мартинову:
— Який же він скромний. Хоч міг би і зазнатись. Є від чого. Та не зазнається. Мабуть, усі справжні таланти скромні...
Стрімко летять роки. 22 травня «чорна дата» — 28 років тому на Личаківському кладовищі у Львові поховали Володимира Івасюка, який трагічно загинув у розквіті таланту і молодості (йому виповнилося лише 30 років), а винуватці трагедії й досі не покарані ...
