Минулого тижня урочистою церемонією в кінотеатрі «Жовтень» завершився III Український міжнародний фестиваль документального кіна «Контакт». Були оголошені переможці та вручені призи. І вже це нагородження вчергове продемонструвало проблеми української кінематографії.
Власне, вітчизняні документалісти змагалися в обох конкурсах фестивалю — як національному, так і міжнародному. Журі національного конкурсу в достатньо авторитетному складі — режисер Олександр Рехвіашвілі (голова журі, Грузія), кінознавець Ольга Суркова (Нідерланди), режисер Мурат Мамедов (Україна), режисер та телепродюсер Михайло Павлов (Україна), кінокомпозитор Вадим Храпачов (Україна) — вирішило взагалі не присуджувати гран-прі. І це при тому, що змагалися загалом 20 вітчизняних фільмів, з них три — повнометражні. Для інших категорій, на щастя, знайшлися достойні лауреати. Так, спеціальними дипломами журі були відзначені «Люди з землі» (реж. Юлія Лещинска), «Луковиця» (реж. Денис Савицький), «Притулок» (режисери Ян Хряста, Сергій Гавришкевич). Особливо пронизливим вийшов «Притулок», в якому зафіксовано один день з життя Гостомельського притулку для собак і котів. В свою чергу, призом ($ 2000 і статуеткою) та дипломом журі за кращий короткометражний фільм національного конкурсу нагороджено «Спіраль історії» молодого режисера Максима Черниша — іронічне дослідження проблеми проституції в Києві. А призом ($ 2000 і статуеткою) та дипломом журі за кращий повнометражний фільм національної конкурсної програми журі відзначило «Дисидентів» Олександра Фролова та Віктора Шкуріна. Кольорова картина, відзнята на студії «Контакт», є, по суті, частиною документально-публіцистичного серіалу, котрий оповідає про українських дисидентів і загалом про дисидентство як історичне явище 1960—80-х; такою, свого роду, спробою змалювати портрет цілого покоління, котрому випала вельми непроста доля.
Не менш поважний склад був у журі міжнародного конкурсу: метр британської документалістики Пол Уотсон (голова журі), журналіст і телеведучий Анатолій Єрема (Україна), режисери Сергій Лозниця (Україна), Йоганес Унгер (Німеччина), Ілана Цур (Ізраїль). Їм було з чого вибирати: мали передивитися 34 роботи (16 повних і 18 коротких метрів). Спеціальні дипломи віддали вже згаданим «Дисидентам», іранській картині «Для свободи завжди запізно» (реж. Мердад Оскуей), присвяченій надзвичайно гострим темам життя Ісламської республіки, а також «Навіть якби вона була злочинницею» (реж. Жан Габріель Перйо, Франція) — важкій стрічці про долю жінок, яких після звільнення Франції від фашистських загарбників звинуватили у зв’язках з окупантами.
Приз ($ 2000 і статуетку) та диплом журі за кращий короткометражний фільм віддали «Марії» білоруса Віктора Аслюка — про теперішнє життя жінки, котру колись знав весь Радянський Союз. Аналогічним призом та дипломом журі за кращий повнометражний фільм відзначили «Міст через Ваді» Барака і Томера Хейманів (Ізраїль). Стрічка фіксує зародження, розвиток та втілення незвичної, якщо не сказати героїчної, ініціативи. У 2004 році арабські та єврейські батьки вирішили організувати двомовну початкову школу в селищі Кара в ізраїльській долині Ваді. Неважко уявити, які перешкоди їм довелося подолати, тим паче що школа під назвою «Міст через Ваді» розташована в арабській частині долини. Спочатку там могли навчатися по 50 дітей з кожного боку. Цікаво дивитись, яких зусиль докладають батьки з обох боків, аби співіснувати там мирно. І це приносить плоди: вже наступного, 2005 року до школи записалося вдвічі більше учнів.
Нарешті, гран-прі ім. Лариси Роднянської ($ 5000 і статуетку) та диплом за найкращий фільм міжнародної конкурсної програми отримав норвезький повнометражний фільм «Терпіння в серцях» (режисер Ойвінд Сандберг). Це надзвичайно зворушлива стрічка про двох героїв з розумовими вадами, котрі хочуть одружитися, створити cім’ю. І, хоча вони не завжди пам’ятають, що треба носити обручку, все в них буде добре, і житимуть вони, судячи з усього, довго і щасливо.
Загалом, третій «Контакт» пройшов достойно. Інша річ, що цьому фестивалю — єдиному, до речі, форуму неігрового кіна на території СНД — доводиться постійно боротися за виживання, і з кожним роком ця боротьба загострюється. Через позицію адміністрації Будинку кіно організатори були змушені перенести фестиваль в не надто для того пристосований конгрес-хол Президент-отелю. А втім, проблема локації, на жаль, — далеко не єдина.
Тож лишається тільки сподіватися, що «Контакт» житиме і далі, щоразу знаменуючи в Києві прихід кінематографічної весни.
