Сергій Володимирович був неординарною людиною і яскравим художником, зустрічі з яким надовго залишилися в пам’яті тих, кому пощастило працювати і спілкуватися з майстром. Данченко був різним. Про режисера «Дню» розказали його друзі та колеги.
Тандем Сергій Данченко—Богдан Ступка проіснував 34 роки! Їхня спільна творчість почалася у Львові в Театрі ім. М. Заньковецької спектаклем за п’єсою Віктора Розова «В дорозі». Режисер і актор разом пізнали тріумф і славу, а також гіркоту неприйняття і різку критику. Їх можна назвати талісманами один одного. Такі значні роботи, що вже увійшли в театральну історію, як «Річард III», «Кам’яний гість», «Украдене щастя», «Дядя Ваня», «Енеїда», «Тевьє-Тевель», «Король Лір» — створені ними разом. І те, що Ступка, як називають його критики, став «актором № 1 в Україні», багато в чому заслуга і С. В. Данченка. Саме Богдан Сильвестрович, ставши художнім керівником театру, підхопив франківське знамено, що впало з рук Сергія Володимировича. — Ми з Данченком понад три десятиліття були єдиним цілим, — зізнається Богдан СТУПКА . — Я багато чому навчився у нього, а він, напевно, в мене. Я вдячний Сергію Володимировичу за підтримку, за розуміння. Адже я завжди сумніваюся в своїх силах, допоки не зрозумію, що ж повинен зіграти. Буває, вийду на сцену і розумію, що від мене режисер чекає чогось неймовірного... а я ще не знайшов ту «ниточку», яка допоможе розплутати «клубок» ролі. Болісно переживаю, якщо не виходить. А Данченко міг одним словом, поглядом підтримати, підказати і примусити йти саме тією стежиною, яку він накреслив, як постановник. Згадую, як на спектаклі «Украдене щастя», вийшовши на сцену в ролі Миколи Задорожного, раптом почув легкий сміх у залі. Мене просто перекрутило: трагічна хвилина, а тут сміються, невже я не зумів захопити глядача? Після прем’єри Данченко мене заспокоїв: «Цей сміх говорить про живе сприйняття залу і твоєму герою глядачі співчувають»...
У Сергія Володимировича була улюблена пісня — «Сиреневый туман». І коли він мав хороший настрій, кураж, то завжди її співав. Але мало хто з наших акторів розумів його пристрасть. Там є такі слова: «Кондуктор не спешит, кондуктор понимает...» Саме в них закладене величезне значення, я б навіть сказав, життєве і творче кредо майстра — не поспішати і розуміти іншого, сім разів відміряти і один раз відрізати... — Сергій Володимирович поєднував у собі дар режисера і дипломата, — вважає Едуард МИТНИЦЬКИЙ , художній керівник Київського театру драми і комедії: — Як режисер Данченко точно відчував час, свою залежність від епохи. Його спектаклі відтворювали дух часу. Сергій Володимирович був режисером всесвіту, а не провінції, визначеного контуром національного орнаменту. Він сповідав режисуру як професію без кордонів. Не нав’язував своєї думки, даючи можливість актору шукати в різних варіантах. Дипломатія його була зрежисована розумом, терпінням, смаком. Він ніколи не метушився. Приймав визнання як належне. Знав, що, коли, кому встановлено і працював. Хоч жив невесело. Йому багато що було дано і він багато що встиг створити. — Молодим акторам Сергій Володимирович давав можливість реалізувати себе, довіряючи грати провідні ролі, — розповів Анатолій ХОСТІКОЄВ . — Я в 21 рік прийшов працювати у Львівський театр ім. М. Заньковецької (дебютував у головній ролі Черниша в «Прапороносцях» Гончара). Працював один, без дублера і коли через рік пішов служити в армію, то Сергій Володимирович не вводив нового виконавця, а взагалі зняв спектакль до мого повернення в театр.
Данченко володів дивовижною здатністю створювати творчу атмосферу... Репетирувати «Кіна IV» (за п’єсою Григорія Горіна) — про легендарного англійського актора — почав Сергій Володимирович, але згодом надовго захворів і мені довелося завершувати цей спектакль аж до прем’єри. Було непросто. «Як мені грати, яким був Кін?» — запитував я у Данченка. Сергій Володимирович порадив іти від себе, і, давши таким чином імпульс, він підштовхнув мою фантазію, емоції. На прем’єрі ми отримали від Сергія Володимировича вітальну телеграму, надіслану з лікарні. А коли він видужав і подивився спектакль, то нічого не став міняти. Таким він іде вже шостий сезон, завжди з аншлагами...
«Пігмаліон» — останній спектакль, поставлений Данченком. Він «народився» досить швидко — усього за півтора місяця. На репетиціях ми не помічали, що Сергій Володимирович погано себе почуває, репетирували легко... Прем’єра відбулася 16 листопада 2000 року і відтоді «Пігмаліон» став однією з візиток нашого театру. Спектакль дуже люблять не лише глядачі, але і ми, актори. 17 березня ми будемо грати в пам’ять про майстра — Сергія Володимировича Данченка. — Я проходив режисерську практику у Данченка в Театрі ім. І. Франка, був його стажистом, — згадує Олексій КУЖЕЛЬНИЙ , художній керівник театру «Сузір’я». — Разом з Сергієм Володимировичем ми поставили два спектаклі. Запам’яталася постановка «Здавалося б, одне лиш слово» (лібретто Андрія Малишка), присвячене Тарасові Шевченку. У пролозі у нас читали вірші сучасних поетів: Бориса Олійника, Ліни Костенко, Дмитра Павличка. А у фіналі, коли зазвучало «Реве та стогне Дніпр широкий», емоційний посил був настільки сильним, що глядачі, не змовляючись, всі до одного встали. Хтось із колег сказав: «Ну все, тепер нас точно посадять» (адже до так званої перебудови було дуже далеко). Сергія Володимировича після прем’єри викликали до ЦК «на бесіду». Та все ж спектакль він відстояв, але наступного дня у нього пропав голос після такого нервового стресу...
Часто після спектаклів або репетицій ми приходили до Данченка додому і продовжували обговорювати театральні проблеми... Смерть Сергія Володимировича — величезна втрата для театрального світу України. Він був геніальним режисером і прекрасною людиною. Він не давав готових рецептів, установок, не ставив конкретних задач, не стукав по столу, але вмів домогтися, щоб усі, хто був задіяний у спектаклі, віддавалися йому до кінця. За першою своєю освітою він геолог. І, напевне, тому він умів чути камінь. Це допомагало в режисерській професії і чути, і слухати. Я назвав би його майстром напівтонів і нюансу. Він умів створити вібрацію і на репетиції лише своєю присутністю змусити акторів інакше подивитися на свою роль, шукати те головне, ради чого, в принципі, вони виходять на сцену. На роботу Данченко завжди приходив внутрішньо зібраним і цього чекав від своїх театральних колег. Він не вимагав ефектних поз, широких жестів, вибухів голосу, але, разом з тим, його спектаклі завжди були дуже сильними; глядачі після них виходили просвітленими. Він змушував людей думати...
Сергій Володимирович підняв Театр ім. І. Франка на найвищий рівень. Сьогодні в колективі працюють його однодумці. А основна пам’ять про Данченка це те, що театр, якому він віддав півжиття, залишається флагманом української культури.
