Мистецтво сучасного танцю для вітчизняного масового глядача — справжня «терра інкогніта», абсолютно невідома територія. Ані більш- менш фестивалів, ані достатньої кількості представницьких гастролей у нас не проходить. Тож є надія, що цю відчутну прогалину заповнить новий проект, що його підготували спільно київський «Новий театр на Печерську» та шведська група «Мело» за сприянням Шведського інституту у рамках нового масштабного культурного проекту, що включає в себе також музику, фотографію та літературу.
Власне, «Мело» існує у вільному форматі, як непостійна група танцівників і танцівниць, музикантів, хореографів, що збираються щоразу заради нового проекту. Їхнє знайомство як з Україною, так, зокрема, з київськими артистами відбулося позаминулого року в рамках фестивалю «Київ травневий». Нині в тому спектаклі, який побачать вітчизняні глядачі, театральна, постановочна складова буде забезпечена українцями, а шведи — чотири чоловіки — візьмуть на себе хореографію та рух. Проект, зреалізований спільними зусиллями в Києві протягом двох тижнів, потім буде показаний у Харкові, Дніпропетровську і Львові.
Проте, якщо «Новий театр на Печерську» має свою публіку хоча б у столиці, то група «Мело» нашим глядачам практично невідома. Тож слово шведським виконавцям.
«Ми прийшли в групу з танцю, з музики... У кожного з нас до цього було не менш аніж 10 років окремої мистецької практики.
Якоїсь чіткої системи не маємо. Ми любимо експериментувати й змішувати, намагаємося поєднувати стилі: виконуємо суміш панка, циган, перформанса, танцю, а фізичний бік базується на новому цирку, великій кількості акробатичних елементів. Дуже важлива людська спонтанність і взаємність, імпровізація.
На останній спектакль нас надихнув роман Булгакова «Майстер і Маргарита», а також Музей родини письменника на Андріївському узвозі. Після екскурсії ми вийшли і сказали одне одному, що це наш світ, і ми так живемо і творимо... Ми говорили про характери, атмосферу і робили спектакль, не розгортаючи сюжету. Прем’єру зіграли в Мальме. Один журналіст навіть сказав, що це «Гамлет».
Ми не є репертуарною трупою. Якщо спектакль успішний, то показуємо його протягом року, як той же булгаковський. А першу виставу зробили у березні 2005 року, загалом було 15 чоловік — танцівників, освітлювачів, костюмерів. Про цю роботу були хороші відгуки, тож уряд навіть дав грошей. Тепер 2008 рік у нас уже розписаний. Сподіваємося, все ж матимемо продюсера.
Готуючи новий спектакль, ми тиждень лише обговорюємо, що збираємося робити. Проходять, так би мовити, репетиції на підлозі. Потім починаються джеми, імпровізації. Запрошуємо для обговорень референтну групу, чотири чоловіки, як правило, цікавимося їхньою думкою. Склад запрошених може бути різним: архітектори, лікарі, звукорежисери. Вони висловлюють свої думки, і ми дещо змінюємо. Спектаклі спочатку готували 2 місяці, тепер вже 4.
Наша типова вистава триває одну годину, без антракту, всі роблять все — і музику, і танець, і відео, на сцені присутні інструменти і з ними також танцюють. Навіть освітлювачі і звукорежисери теж приймають участь у спектаклі.
У Швеції невелика аудиторія для сучасного танцю. Ось чому ми виступаємо на вулицях, або запрошуємо безпритульних у буржуазні театри, де граємо.
Ми хочемо робити мистецтво для людей, багатьох і різних. Прагнемо їх і розважити, і змусити замислитися. Проте політичних питань не торкаємося.
Лідера у нас нема, дотримуємося також гендерної рівності. Ми хочемо показати, що ми всі рівні. Лідерство залежить від того, хто що краще робить. Ми знаємо різні речі, тож якщо хтось краще розуміється на музиці — останнє слово за ним. Це дуже важливо. Ми не маємо режисера. Ми віримо одне одному. Це набагато краще, ніж одноосібне лідерство — досвід про це свідчить.
Танцем, жестом можна висловити все. Слова дуже легкі для спілкування, але жест — це все. Також і музика; однак особливої різниці немає. Танець більш абстрактний і тому універсальний: ось у нас із вами не завжди гарна англійська, але все, що ми не можемо висловити словами, — доповнюємо рухами...»
