Можливо, при своїй освіті й розумі — закінчив духовну академію — отець Олександр міг би стати архієреєм, як стали ними три його однокурсники. Міг би — і намісником у монастирі, якби постригся у монахи. Проте він у служінні Богу вибрав окремішній шлях: один із небагатьох на Волині прийняв целібат і вже 35 років служить на звичайній сільській парафії у Цегові. І якщо вірно, що «який піп — такий і прихід», то місцева Різдво-Богородична церква — доглянута, як лялечка — стала духовним центром округи.
...Вгодовані поважні коти вийшли до чужих людей раніше священика. У просторому будинку в центрі селища Мар’янівка, що поруч із Цеговим, отець Олександр мешкає сам, якщо не рахувати пухнастих «господарів». Придбав цей будинок не за церковні (як міг), а за власні кошти. Отримавши приход, три з половиною роки жив у благенькій хатині на квартирі у старенької жінки. Відтоді, як перебрався у власний дім, жінки-парафіянки служать своєму батюшці лише раз у рік: напередодні Великодня білять хату. Бо з рештою побутових клопотів він дає раду сам.
Тому, що священик у Цегові нестандартний, підтверджень немало. Батюшка сам заготовляє собі дрова, пече хліб і пироги. На зиму наробив стільки консервації (тільки яблучного соку літрів зо сто, який роздає людям), що не кожна господиня зуміє. У Цегові найдешевші в окрузі треби: вінчання — 30 гривень, похорон — 15, а на хрестини (коли вирішили підняти тариф, бо ж то «подія радісна») ціна сягнула «аж» 20-ти гривень. А трапиться бідніша родина чи самотня бабуся без особливих статків, отець і без грошей поховає, аби лише «спочивали у мирі».
Постійною його турботою є Божа обитель. На церкву лише в останні роки витрачено чималу суму грошей. Пофарбували її всередині й зовні, наново позолотили іконостас, придбали три нові дзвони, провели газ... І все це — тисячі й тисячі гривень — за кошти з власних доходів храму. Прихожани у Цегові не ходять від хати до хати з проханням офірувати кілька гривень на нові ризи чи фарбу. Не колядують на Різдво під вікнами за гроші. Кажуть, батюшка заборонив...
— Колядувати я не забороняв, — вносить ясність отець Олександр. — Але грошей у громади ми справді не просимо. Просять і староста, і півчі: можна треби зробити дорожчими! Вже й сусідні батюшки на мене сердяться: у них же ціна за треби вища... А я людям кажу: ось і не просимо ми ні в кого грошей, а нам на все, дякувати Богу, вистачає!
Цегівський священик не бере собі, як «положено» у багатьох парафіях, половину заробітку від треб, а зарплату має «міні-мінімальну» — 205 гривень. Якщо врахувати, що і пенсію отримує не набагато більшу (нема навіть 300 гривень), то статки батюшки з академічною освітою дуже низькі.
— А скільки мені самому треба?! — отець Олександр сидить у будній день під теплою грубою з котиками на руках. На стіні — старі вишивки (осталися від колишніх господарів), сімейні фотографії. Одна з них — двох немолодих жінок в акуратних хустинках — привертає увагу.
— То моя мама, а поруч — мамина мама, яка прожила до 101 року. Прожила без лікаря і без таблетки. У день смерті, як завжди, встала, поснідала, прилягла на ліжкo і каже, що буде вмирати. Бог дав їй легку смерть: ніхто й води не подав, бо не мала у тім потреби...
Мати ж майбутнього пастиря не дожила до часу, коли він став священиком. Померла, коли син мав лише 17 років. Проте з мамою малий Сашко (сім’я тоді мешкала у селі Хворостів, що у Любомльському районі) почав ходити до церкви. Прислуговував батюшці, а після Великодньої служби («Мені здавалося, що я вже не на землі, а на небі!») почав казати, що буде тільки священиком. Проте ще три роки відслужив у дрімучій тайзі у «стройбаті», де солдатики різали ліс, й акурат у часи хрущовського гоніння на церкви та попів поступив у духовну семінарію. Потім — у духовну академію, в якій навчався одночaсно з нинішнім митрополитом Волинським і Луцьким владикою Ніфонтом. Тільки на різних курсах. Олександр Солодуха вже був на третьому курсі академії, а владика (у миру Василь Солодуха) — на першому курсі семінарії. Батько отця Олександра теж не дожив до рукоположення сина на священика, яке відбувалося у Свято-Троїцькому храмі у Луцьку. Солодуха, прослуживши у соборі, попросився на сільську парафію. Було саме місце у Цегові, де він кілька місяців підзаробляв, як це прийнято і нині на Поліссі, «на сезонах».
— Будував 8-квартирний будинок, що біля церкви... Ще й нині показую охочим свою роботу — одну стіну мурував сам. Із Цегова поїхав у Москву, в семінарію... Коли мене мали рукоположити у священики, попросив у єпископа благословення прийняти целібат. На монашество не відчував сил, а для одруження не знайшов підходящої пари. Архієпископ Адріан попередив: «Дивися, потім буде пізно!» Але я ні за чим не жалію й не каюся.
Незвичний суцільний і довгий ключ повертається у замку, і ми переступаємо поріг храму, в якому отець Олександр служить вже 35 років. Скільки років церкві (110) — стільки років і ключам. Стільки ж — і підлозі, яку жодного разу ще не ремонтували.
— Підлога — як дзвін! — радіє батюшка. — У Борочичах Свято-Миколаївській церквині вже 350 літ — і підлогу ще не міняли. А в новій, збудованій років десять, вона вже прогнила... Батюшка у царських вратах був провалився... Добре, хоч ногу не зламав.
До речі, стабільність і вірність священиків парафії — своєрідна цегівська традиція. За 110 років тут було лише три настоятелі. Попередник отця Олександра відслужив аж 43 роки, міг би служити й ще літ 10, та помер у віці, в якому нині Солодуха — у 67 років.
У сторічному цегівському храмі — той самий, що при «народженні», багатий іконостас. А якої краси царські врата! Звичайна парафіяльна церква несподівано велика й простора. Таку не скрізь і в місті знайдеш. Храм дихає спокоєм і величчю, в ньому відчувається те, що називають словом «намоленість». Батюшка каже, коли на вулиці засяє сонце, то церква стає «життєрадісна». У такій і служити хочеться. Вражають розписи. Їхній автор невідомий, проте це однозначно був професійний художник великого таланту зі своїм почерком. Причому, що дуже похвально, у парафіян та священиків за 110 років вистачило розуму не змивати і не переробляти розписи. Кілька років тому цегівський храм оновив вже, на жаль, покійний горохівський митець Олександр Корецький. Його, каже отець, знає увесь світ, бо розписував і Почаївську лавру, і Патріарший собор у Москві, храми у Києві та Санкт-Петербурзі...
— Був так само нежонатий, як і я...
Видно, що свою церквину цегівці люблять. На іконах — нові й не білі, як звично, а голубі кружевні накидки. Керуюча церковним хором вихователь місцевого дитсадка Любов Іванівна Юзва розказувала, що таке оформлення побачили під час однієї паломницької поїздки, й вирішили зробити у себе. Це теж офіра на храм Божий: за накидки жіночки грошей з церковної каси не взяли. Щонеділі на службі — від 80 до 130 людей. Кількість, котра й не снилася більшості нинішніх сільських парафій! Звідси й доходи парафії. У Цегові при всіх властях служили Всенічну, святили паски. На Спаса ж ішли паломники до ікони Цегівської Богоматері (бувало до трьох тисяч людей на службі!), яку ще називають «Базарною» або «Поганинською» Богоматір’ю, бо храм колись стояв біля великого базару, а ікона зцілювала від багатьох «поганих» хвороб. Церкви нині відкривають і в маленьких селах, де їх, каже Солодуха, ніколи й не було. Якщо ж і була де церковка, то обов’язково приписана до великого храму, і обслуговував її той же настоятель. А тепер маленькі громади наче змагаються у будівництві храмів, де «ні роботи для священика, ні з роботи». Та людей у них все менше й менше... До цегівського храму нині приписані лише мешканці, власне, Цегова, та відвідує його й частина мешканців селища Мар’янівка. А коли отець Олександр починав служіння, то був один пастир на чотири села. У рік здійснював по сто хрестин і стільки ж похорон. Бувало, що у день мав і два, і три похорони у різних селах. Були і цілі тижні похорон... А у Великодню суботу одного року мав здійснити аж чотири поховання! Трьох покійників упокоїв з Богом, а нa четверту жалобну требу запросив священика з іншого села, бо ж мусив ще відслужити і Пасхальну Всенічну. Тепер хрестить дітей тих, кого хрестив немовлятами.
Світлий і життєрадісний, за словами настоятеля, храм у Цегові пережив, на жаль, вже два грабунки. Два роки тому неспіймані зловмисники перерізали грати на вікнах і викрали дві срібні чаші та «корінну» цегівську «дівочу» ікону. Минулої осені — таким самим чином великий образ з зображенням багатьох святих...
