Минулого тижня у Києві відбулися гастролі Театру «У Никитских ворот». Москвичі показали свої аншлагові вистави «Пісні нашої комуналки» і «Гамбринус» в постановці М. Розовського. Для театральної Москви Театр «У Никитских ворот» — особлива стаття і вона нерозривно пов’язана з одним ім’ям — Марк Розовський. Ця фігура, можна сказати, культова, в театральному просторі колишнього СРСР. Марк Григорович — особистість непересічна, талановита, діяльна, професійна до мозку кісток. Звичайно, насамперед, Марк Розовський — режисер, драматург, театральний діяч, але часом і актор, який виходить на сцену рідного театру.
ПРО ДЖЕРЕЛА
— Я народився 1937 року в Петропавловську-Камчатському, — розповів М. Розовський. — Туди мої молоді батьки поїхали будувати соціалізм. Через півроку після мого народження батька заарештували й він 18 років відсидів у таборах. Мене в однорічному віці бабуся забрала до Москви, а потім повернулася мама. Так що можна сказати, що я москвич, закінчив факультет журналістики Московського університету. Там, що називається, заразився театром, ми з друзями створили студентський театр «Наш дом», який користувався величезною популярністю. Коли його закрили, я отримав запрошення від Георгія Товстоногова, на той час це був один із кращих театрів країни. Він простягнув мені руку у важку хвилину мого молодого життя. Я поставив там виставу «Бідна Ліза», потім працював над постановкою своєї п’єси «Історія коня» за Л. Толстим, то була легендарна вистава. Ставив вистави у Ризькому театрі російської драми. На початку 80-х на запрошення Олега Миколайовича Єфремова працював у МХАТі. Там досі йде поставлена мною вистава-довгожителька «Амадей». Завдяки мені тоді до театру прийшов Олег Павлович Табаков, я запросив його на роль Сальєрі. У них було порушено контакт з Єфремовим, після того як Олег Миколайович пішов із «Современника». І мені вдалося створити ось цей міст їхнього примирення, хоча вони обидва мріяли про те, щоб знайти якісь шляхи, але не було вдалого приводу. А я волею випадку опинився між ними й зумів цією виставою їх примирити. Зараз Моцарт у виставі вже новий, його грає Сергій Безруков, а Сальєрі — як і раніше Олег Табаков.
ЯК СТАЮТЬ РЕЖИСЕРАМИ?
— Мене свого часу не прийняли до ДІТМу, а зараз я професор ДІТМу. Ось так я «помстився» рідному інститутові, — з усмішкою зазначає Марк Григорович. — Я вчився все життя, нехай це був не інститут, але це була практична робота. 12 років я керував студією «Наш дом», це була вже професійна режисура. З цієї студії вийшли такі чудові люди, як Семен Фарада, Олександр Філіппенко, Геннадій Хазанов, Максим Дунаєвський, Людмила Петрушевська, Віктор Славкін, ось така була творча генерація шістдесятників. Я тоді був такою собі кібернетичною машиною, яка самонавчається, вбирав усю інформацію, читав безліч книг, спеціальної літератури, дуже допомагала філологічна освіта. Тоді я поставив уперше на російській сцені Андрія Платонова. Багато працював над інсценізаціями російської класики. Гоголь, Достоєвський, Тютчев, Кірсанов, Пушкін, Чехов, Гончаров, Толстой, Карамзін, Набоков — цей список можна нескінченно продовжувати. Мої практичні «університети» — Ризький театр російської драми, ВДТ, МХАТ. В основі моїх театральних уявлень завжди була висока література і я навмисно обирав таку літературу, яку було важко уявити сценічно втіленою. Чим менш сценічною здавалася проза, тим більший інтерес вона викликала в мене й виникав азарт, як би знайти якусь художньо-поетичну, візуальну, театральну форму для пожвавлення такої літератури. Я прагнув зробити сценічним саме несценічне. Було цікавим слідувати за Станіславським, який також вважав важливим передати в театрі непередаване. Кожного разу я щось винаходив, шукав якийсь контрапунктний постановочний хід, що був стрижнем для розкриття світу прози, світу автора. Звідси моя цікавість до авторського театру, який живий і досі.
ТЕАТР ДЛЯ ОБРАНИХ
— 1983 року ми починали з любительської студії, —продовжує розповідати М. Розовський. — Через чотири роки я звернувся до влади з ідеєю зробити на базі нашого гуртка професійний театр, це вдалося пробити, у той час, коли десятиріччями не створювалися нові театри, це була величезна перемога. Ми працювали на повному госпрозрахунку, грали по 650 вистав за сезон при аншлагах, ніхто не вірив, що ми виживемо. Але 1991 року мене викликали й сказали, що експеримент вдався і тепер ви будете муніципальним театром. Отримуємо невелику дотацію. У нашому репертуарі понад 30 назв, дуже різноманітних. У нас немає ніяких спонсорів, заробляємо все самі, наш головний меценат — наш глядач. Ну, а раз усі наші вистави користуються попитом у глядача, значить, вони потрібні й театр живий!
Багатьох акторів, із якими ми починали театр, уже немає в колективі. Зараз, можна сказати, в нас нова трупа. Я нікого не виганяю, люди самі, що називається, відпадають, ті, хто не витримує ритму роботи. Безпощадний лише до пияцтва, всі знають, якщо актор дозволив собі вийти на сцену підпилим, назавтра він у театрі не працює, в цьому я жорстокий диктатор.
ПРО КРИТИКІВ
— Сьогоднішня критика в більшості своїй — зі сфери обслуговування, — вважає режисер. — Вона обслуговує клани, окремих митців. Наприклад, у Москві є цілий ряд критиків, думку яких я дуже поважаю, але які ніколи не були в мене в театрі! Зі мною вони вітаються, обнімаються, але я їх навіть не запрошую на вистави... Я вважаю, що критик повинен бути людиною, яка цікавиться насамперед тим, щоб побачити виставу. Ось у Америці, якщо з’являється повідомлення про прем’єру, то всі критики приходять, бо це їхня професія — дивитися, а потім писати про побачене. Про нас багато пишуть, але, по-моєму, жанр рецензії зжив себе. Для газети потрібна розгорнута інформація про виставу і добре, якщо при цьому не переплутають прізвища й назви, а серйозні статті в пресі давно стали рідкістю... Одного разу після моєї вистави «Дядя Ваня» з’явилася малюсінька заміточка, в якій повідомлялося, що Марк Розовський поставив Чехова і дійшов до того, що монолог Соні в нього виконує невідомий чоловічий голос. Все! Не говоритиму про те, що критик повинен знати, що в фіналі звучить не монолог Соні, а її діалог із дядьком Ванею! У виставі ж після слів Соні у мене прозвучала музика великого композитора Рахманінова, який написав приголомшуючу музичну мініатюру і подарував її ще на 10-річчя МХАТу. А голос, який так і не пізнав критик, був голосом великого тенора Івана Козловського... Після такої «рецензії» залишається лише розвести руками...
Я займаюся справою свого життя — створюю Театр «У Никитских ворот» з ранку до ночі, а іноді з ночі і до ранку. Це вище всіляких премій, хвалебних чи лайливих рецензій. Театр — це дім, рідне «гніздо», моя найголовніша премія. А мрія, щоб Театр «У Никитских ворот» довго жив!
