Президент України Віктор Ющенко під час недавнього перебування в Криму вручив Орден «За мужність» 1-го ступеню кримській татарці Айше Сейтмуратовій. В указі про нагородження сказано, що ця висока нагорода України вручається колишньому політв’язню, активному учаснику національного руху, директору геріатричного пансіонату для самотніх пенсіонерів та інвалідів з числа депортованих кримських татар «Картлар єві» («Будинок доброти»).
Ювілей Айше Сейтмуратової відзначали широко. У кримськотатарському театрі ніде було яблуку впасти. У залі — весь актив національного руху, керівники й члени меджлісу, депутати, члени кримського уряду. Показали фільм про її життя, виступили друзі й соратники по національному руху. Рефат Чубаров розповів, як він у дитинстві і юності слухав її репортажі по «голосах» і переживав за долю народу, вивчав його історію. Мустафа Джемільов згадував, що, сидячи у в’язниці чи в колонії, оголосивши голодовку, він знав, що інформацію про це глибоко конспіративними каналами буде передано їй, і Айше Сейтмуратова розповість про це всьому світові. Це зараз всі ми можемо підійти до Айше-ханум, привітатися, розповісти яку-небудь історію, навіть попрохати автограф, а тоді... сотні тисяч, мільйони людей знали лише її голос. Власне кажучи, багато десятиріч, десятки тисяч кримських татар, по засланнях і в’язницях, зв’язував між собою лише сильний і упевнений голос цієї інтелігентної жінки, і роль цього голосу в зміцненні й об’єднанні народу переоцінити неможливо.
Крим познайомився з нею на курултаї 1991 року, першому курултаї народу за всі радянські роки. Мініатюрна, але надзвичайно енергійна, впевнена в собі і своїх переконаннях, різка у висловлюваннях, але мудра, вона, особливо після свого блискучого виступу з трибуни, створювала в нас таке ж захоплене враження, яке створював би сильний і вільний птах, який прилетів здалеку на допомогу своїм співвітчизникам, що перебувають у біді. І що найголовніше — насправді воно так і було. Айше Сейтмуратова приїхала на курултай до Сімферополя з Нью-Йорка. І хоча вона стала громадянкою США, але коли її народ повернувся до Криму, залишила заокеанську країну, яка була мрією для багатьох і багатьох у тогочасному СРСР, і переїхала на свою Батьківщину, присвятивши весь свій час, всі свої заощадження, всю свою роботу турботі про старше покоління кримських татар, яке пройшло через депортацію. Тому вона говорить, що роки в США не стали для неї вигнанням, вона як зараз, так і тоді разом зі своїм народом.
ВIД ЗАСЛАННЯ ДО ТАБОРА
Вона народилася в самий розпал сталінських репресій у вже не існуючому нині селі Аджі-Елі Маяк-Салинського району в Криму 1937 року. Її батько загинув на фронті, захищаючи СРСР, а радянська держава 1944 року родину воїна разом з усім кримськотатарським народом виселила до Узбекистану. Так, маючи сім років від народження, Айше виявилася вигнаною з батьківщини і стала спецпереселенкою. Їх вивезли до Хатирчинського району Самаркандської області, до кишлаку, де добували вольфрам. Її брати працювали на прокладці ліній електропередач.
До 1956 року Айше, як і всі кримські татари, перебувала під гласним наглядом спецкомендатури, де зобов’язана була відмічатися щомісяця. Всі приниження і страждання безправного народу у вигнанні проходили в неї на очах. Тому, закінчивши школу, вона поставила собі за мету довідатися про історію свого народу, зрозуміти причини дискримінації людей за національною ознакою. Це прагнення привело її 1958 року на історичний факультет Самаркандського університету. Закінчивши його 1963 року, Айше працювала в школі і асистентом на історичному факультеті. З 1964-го до 1967 року декілька разів складала іспити до аспірантури інституту історії Академії наук СРСР. Але — марно! Дорога до радянської історичної науки їй була закрита, оскільки в цей час вона вже брала активну участь у національному русі. З 1964 року Айше Сейтмуратова входить до ініціативної групи Самаркандської області, а потім і до республіканської. Неодноразово направлялася до Москви представником від кримських татар Самарканда — 1964-го, 1965-го, 1967-го років. Її активність, звичайно, не влаштовувала владу — наприкінці 1965 року її було звільнено з університету «за власним бажанням». А 14 жовтня 1966 року заарештовано й супроводжено до Москви. Утримувалася вона в слідчому ізоляторі КДБ у Лефортові. Суд відбувся 19-20 травня 1967 року. Внаслідок енергійних виступів народу на захист своїх представників, усіх трьох було звільнено прямо із зали суду з умовним терміном 3 роки кожному. Але вже влітку 1967 року в числі групи з 20 кримських татар на прийомі в Кремлі була й Айше Сейтмуратова. У цей період Айше займається переважно самвидавом — складає та розмножує матеріали про кримських татар і суди над ними, наприклад про «Ташкентський процес» 1979 року. Вона писала тексти протестів і звернень, під якими ставили підписи тисячі людей. Складала тексти і для правозахисного самвидаву в СРСР — до «Хроники текущих событий». Зібрані нею матеріали і документи про боротьбу кримських татар досі служать джерелом для праць учених різних країн. Наприклад, Олександр Некрич у своїй відомій книзі «Наказанные народы» наводить цілий ряд фактів про гоніння на кримських татар у Криму. Ці матеріали було зібрано Айше Сейтмуратовою і передано 1976 року до «Комітету із захисту прав людини в СРСР», створеному А. Д. Сахаровим.
Восени того ж 1967 року Айше в черговий (четвертий), раз складала іспити до аспірантури Iнституту історії АН СРСР.
Керівником її дисертації призначили академіка з Вищої партшколи. Айше попросила затвердити тему дослідження з історії кримськотатарського народу. Але їй вручили іншу — «Зростання культурно-технічного рівня робітничого класу Узбекистану». Але й тут вона використала багато матеріалу, пов’язаного з життям кримських татар на засланні. У червні 1971 року, за декілька місяців до закінчення аспірантури, замість захисту дисертації її заарештували й на три роки кинули в Мордовські табори — Барашево і Явас. А після звільнення її взагалі позбавили можливості займатися науковою роботою, тому Айше просить політичного притулку в США, куди й переїжджає в січні 1979 року.
ХРОНIКИ БОРОТЬБИ
Поступивши на роботу в «Голос Америки», вона розповідає про долю свого народу також на хвилях радіостанцій «Свобода», «Бі-Бі-Сі», «Німецька хвиля». Незважаючи на постійне глушіння, її голос чули сотні тисяч співвітчизників, мільйони людей у СРСР — російською, кримськотатарською, азербайджанською мовами... Вона стає правозахисним діячем світового масштабу: бере участь у правозахисних конференціях у Вашингтоні, Оттаві, Монреалі, Лондоні, Стокгольмі, Осло, Анкарі, Стамбулі, Римі. У травні 1980 року посилає спеціальне Звернення на ім’я Генерального секретаря ООН Курта Вальдхайма, в якому описує трагедію кримських татар.
Мова, знання, інформація — її зброя в світових масштабах. Айше Сейтмуратова бере участь і виступає на Міжнародних ісламських конференціях у Лондоні (1980 р.), ЮНЕСКО в Парижі (1980 р.), Куала-Лумпурі (Малайзія, 1981 рік). У квітні 1980 року вона виступає в Сенаті США, двічі присутня на заходах у Білому Домі, зустрічається з Президентом США Рональдом Рейганом. Усюдисуща Айше зустрічалася також із Президентом Туреччини Тургутом Озалом, Чехії — Вацлавом Гавелом, України — Леонідом Кравчуком, сенаторами і конгресменами, депутатами парламентів Канади, Англії, Італії, Туреччини, Франції та інших країн світу. Зі всіма політиками вона обговорює проблеми Криму, кримськотатарського народу, становлення демократії в Україні після виходу її з СРСР. Вона бере участь у Гельсінській нараді з Заключного акту з дотримання прав людини, в Мадридській конференції 1980 року, у Віденській 1986 року. До Віденської конференції вона видала брошуру, присвячену боротьбі Мустафи Джемільова, що перебував на той час в ув’язненні в Магадані, де готувався сьомий за рахунком судовий процес над ним. Її звернення на захист Мустафи Джемільова було передане міністрам закордонних справ 35 держав-учасників конференції у Відні. Лише після цієї конференції першим за рішенням Михайла Горбачова було звільнено Андрія Сахарова, другим — Мустафу Джемільова.
Айше Сейтмуратова брала участь у роботі таких відомих міжнародних організацій, як «Міжнародна амністія», «Міжнародна ліга з прав людини», «Американська гельсінська група», «Центр за демократію в СРСР» (Нью- Йорк), з 1986 року вона в 12 країнах організувала «Комітети на захист Мустафи Джемільова», активно боролася за звільнення з радянських застінків лідерів кримськотатарського народу Юрія Османова, Решата Аблаєва, Синавера Кадирова та багатьох інших.
Її статті «Нація на ешафоті», «Полум’я гніву» (про самоспалення в Криму кримського татарина Муси Мамута при спробі його виселення радянською міліцією), «Мусульмани в СРСР і на заході», «Тюрки на Балканах» і інші включаються до збірників світових університетів, публікуються в світових виданнях. 1990 року вона подає ідею й особисто спонсорує видання часопису «Ватан» («Батьківщина») професором Рефіком Музафаровим у Криму, збирає гроші серед кримських татар Нью-Йорка на діяльність товариства. Згодом за матеріалами часопису було складено і видано першу на півострові «Кримськотатарську енциклопедію».
Айше розповіла журналістам, як виселяли її родину 18 травня 1944 року. Батько був на фронті. Матері з сімома дітьми, найменшому з яких було два роки, лейтенант наказав швидко зібратися. Семирічна Айше схопила улюблену ляльку, мало не таку, як і вона на зріст — цей найдорожчий подарунок батька вона не хотіла залишати. Але військовий наказав не брати. І вона побігла ляльку закопувати, щоб знайти, коли повернеться. Їхній сусіда зміг передати півмішка борошна, яке потім допомогло вижити. Пам’ятає Айше, як цей же російський офіцер дав декілька купюр (банкноти тоді були великими за розміром) матері зі словами: «У вас семеро дітей, у дорозі гроші знадобляться, а може, й після повернення». І Айше робила потім усе для того, щоб вона сама і її народ повернулися на історичну батьківщину. А в Ташкенті, куди Айше вже з Нью-Йорка приїхала відвідати могилу матері, до неї звернулися літні жінки, яким у рік депортації було по 14 — 15 років. Вони боялися повертатися на батьківщину, бо були самотні, їм ні з ким було починати будувати будинки після повернення до Криму, а залишатися на чужій землі — рівносильно смерті. І вона дала їм слово допомогти повернутися додому гідно. «У мене тоді в кишені не було грошей, але я подумала: добрі люди і Аллах добрій справі допоможуть». Тоді вона й вирішила зібрати самотніх і літніх у пансіонаті й піклуватися про них.
«БУДИНОК ДОБРОТИ»
1992 року Айше Сейтмуратова створює в Криму фонд «Мерхамет еві», який сама й очолює, метою якого є надання медичної, матеріальної, правової допомоги самотнім і літнім кримським татарам. Згодом вона переїжджає з Нью-Йорка до Криму остаточно. Сьогодні вона директор геріатричного пансіонату, створеного нею в Сімферополі на кошти фонду. І хоча їй допомагали УВКБ ООН, Рескомнац Криму, Мінсоцзахисту, але без її ентузіазму та енергії «тут нічого б не стояло». Пансіонат, як виявилося, мрія та мета всього її життя. Вона поклала все життя на визволення свого народу і 10 років — на створення пансіонату, рідного дому для людей, які пережили страшний удар депортації. Сьогодні за пансіонатом вона уболіває всією душею: гордо розповідає, що нещодавно в колективі була велика радість — дві її знайомі з Америки подарували пансіонатові сучасну пральну машину, що значно полегшило життя мешканцям будинку дружби і радості, створеному Айше-ханум.
Офіційно пансіонат почав функціонувати 2000 року. У ході реконструкції, яка почалася в серпні 1999 року, використовувалося декілька позабюджетних джерел. Це перший у Криму досвід змішаного фінансування. У реконструкцію було вкладено з боку УВКБ ООН 302 тисячі гривень. 120 тисяч гривень виділив Рескомнац, 50 тисяч — Міністерство праці і соціального захисту АРК. Також кошти виділялися позабюджетним фондом «Мерхамет еві». Верховна Рада Криму ще тоді присвоїла їй звання «Заслужений працівник соціальної сфери Автономної Республіки Крим». Пансіонат розраховано на проживання 40 осіб. Зараз харчування, медичне обслуговування в пансіонаті здійснюється за рахунок гуманітарної допомоги, зібраної самою Айше-ханум.
