Вельмишановна редакціє! У газеті «День» №4 від 13. 04. 2007 р. було надруковано статтю лікаря пенсіонера Владислава Комова «Капітальна служба», де він, коментуючи слово Юлії Тимошенко, «азаровщина» пише, що він (Азаров): 1. Не любить свою країну, її мову та культуру; 2. Робить фінансові позики, щоб наступне покоління не могло поліпшити своє життя; 3. Що пропонований ним бюджет знищує як українців, так і росіян.
Я також пенсіонер у віці 74 років з 45-річним трудовим стажем, також із касти «недоторканних», до яких наші урядовці віднесли всіх, хто працює у сфері матеріального виробництва і обслуговування, і касти «привілейованих», хто ділить матеріальні блага, які направляються в різні фонди. У минулому я економіст, і на відміну від пана Комова у мене протилежна думка.
1. По-перше, відчувати й любити свою країну може не лише той, хто говорить красиві слова добре поставленою українською мовою і носить сорочку- вишиванку. Але й той, хто працює і робить усе для зростання її могутності та розквіту, щоб зробити громадян щасливими і багатими, щоб нас поважали у світі. Приріст доходів бюджету можна просто проїдати, але можна й спрямувати не лише на соціальні потреби, але й на розвиток продуктивних сил.
Україна відстає від провідних європейських держав у доходах на душу населення в 15—19 разів, від своїх найближчих сусідів — Польщі, Чехії, Угорщини в 2—3,5 разу, від Білорусі та Росії в 1,5 разу. У нас продуктивність праці у багато разів нижча, ніж у Європі. Для того, щоб скоротити цей розрив, нам необхідно нарощувати темпи приросту виробництва. Необхідне впровадження високоефективних енергозберігаючих технологій, заміна застарілих основних фондів, створення нових робочих місць, поліпшення умов праці, випуск високоякісної та конкурентної продукції. Цього можна досягнути лише за рахунок інвестицій, залучаючи кошти бюджету, банківський кредит. Приватний капітал і кошти підприємств. Тільки самодостатня ефективна економіка може бути основою для створення соціального захисту, в тому числі зростання зарплат, пенсій, підвищення рівня демократії, а не навпаки.
«Азаровщина» потрібна Юлії Володимирівні для популізму і чорного піару, щоб залучити на свій бік електорат і підвищити рейтинг її політичної сили. Ми знаємо, як «ефективно» керувала вона державою, коли приріст ВВП знизився в п’ять разів (з 12,5 до 2,5%), ми чули з її вуст самовихваляння і її саморекламу. Але завдяки Юлії Володимирівні отримали великі, збільшені в три — чотири рази, оклади, які «помаранчеві» вожді і не чекали, вони й так були багаті. Один із таких вождів, Юрій Луценко, в інтерв’ю газеті «Аргументы и факты» говорив: «Спасибі Юлії Володимирівні, яка дала мені високу зарплати, близько 20 тисяч гривень, а вона мені така й не потрібна була». Тоді співвідношення до середньомісячної заробітної платно в Україні становило б 1 до 11, це ближче до європейських норм, а не 1 до 22, як у нас, а в порівняні з мінімальною зарплатою 1 до 60. Такого, мабуть, немає в жодній країні. У Швеції таке співвідношення становить 1 до 4, те ж саме і в Білорусі.
На Майдані говорили, що багаті повинні ділитися з бідними, а вийшло навпаки. Я противник того, щоб рахувати гроші в чужій кишені, якби це було за рахунок приросту обсягів виробництва. Але це підвищення зроблене за рахунок продажу майна, створеного моїм поколінням людей.
Для мене прізвища — Тимошенко, Янукович, Ющенко не говорять нічого, у мене немає кумирів. Я підтримував і підтримуватиму тих, хто забезпечить зростання економіки і на її основі зростання добробуту людей, уряд Януковича 2004 р. забезпечив темпи приросту на 12%, зробив пенсійну реформу і зростання мінімальних пенсій з 85 до 285 гривень.
Уперше в історії незалежної України довів мінімальний розмір пенсій до прожиткового мінімуму. Це вміло використали «помаранчеві» для чорного піару на виборах, але не думаю, що зробили б це саме. Уряд Януковича 2004 року відмовився підвищувати зарплату високопоставленим урядовцям, а Тимошенко це зробила, причому у великих розмірах.
2. Про позики. Якщо ці позики для проїдання, тоді буде дійсно так, як пише Комов. Так це було і в 1992—2000 роках, коли весь бюджет спрямовувався на проїдання, а для покриття дефіциту брали іноземні кредити. Але ці позики, якщо їх буде вкладено в економіку, окупляться за 3, максимум за 5 років, так що це для того, щоб не лише наступне покоління, але й ми жили б краще і були багатшими.
3. Чи знищує бюджет українців і росіян? Категорично ні, це бюджет розвитку, щоб наша країна процвітала, і її народ, незалежно від того, якою мовою розмовляє, яку віру сповідує, до якої політичної сили належить, жив гідно й багатше. Щоб українці, росіяни та інші мали роботу в своїй країні, а не за кордоном. У мене є сумніви в правдивості показників, даних Президентом, про те, що 2005 року приріст робочих місць становив 870 тисяч. Якщо порівнювати дані за 2004 р., коли приріст становив 740 тисяч і приріст ВВП 12%, то чому 870 тисяч лише 2,5%, якщо це за рахунок приросту робочих місць, то де тоді продуктивність праці, а це важливий показник. На моє глибоке переконання, від помаранчевої революції виграли лише її вожді.
Наші політики на людях люблять демонструвати свою високу духовність. Хотілося б, щоб вони пам’ятали і дотримувалися не лише на словах, а й на ділі євангельських заповідей та істин.
Я не можу погодитися з тим, що патріоти й демократи є лише у Львові та Івано-Франківську, а в Донецьку і Луганську лише «бандити» і «русофіли».
Я ніяк не можу погодитися, що з прийняттям закону про Кабінет Міністрів ми отримаємо диктатуру більшості у Верховній Раді. Гадаю, що диктатура більшості, де представлено різні політичні сили — ліві і праві, краще, ніж диктатура однієї людини чи однієї політичної сили, представленої в Секретаріаті Президента, яка має найнижчий рейтинг.
Нам потрібні європейські норми демократії, де народ обирає парламент, а парламент створює уряд, який підзвітний парламентові, Президентові і народові. Подальші вибори дадуть оцінку урядові, а не сьогоднішні політики. Урядові потрібно дати можливість працювати, а не сплутувати його по руках і ногах. Нам не потрібне поглиблення розколу між Заходом і Сходом. Ми різні за менталітетом, за політичними поглядами. Це створювалося сторіччями. Це наша історія, коли одні українці служили російському цареві, інші — польському королеві, треті — турецькому султанові, а четверті — австрійському престолові. Потрібен час, щоб стерти межі та відмінності.
