Коли бог наділяв землею народи світу, грузини спізнилися до роздачі. Однак, як свідчить легенда про походження Грузії, їх пояснення — ми пили за твоє здоров’я, Господи, — настільки вразило Творця, що він віддав їм кращий куточок планети. Цієї зими боги дійсно благоволять Грузії, подарувавши їй теплу погоду — в іншому випадку справа могла б скінчитися катастрофою. Але грузинам варто подякувати й цілком земному добродійникові — сусідньому Азербайджану, чия зовнішньополітична активність, що підживлюється нафтовими прибутками, змінює розстановку сил у нестабільному, але стратегічно важливому Кавказькому регіоні.
З часів революції 2003 р., яка піднесла на вершину влади в Грузії Міхаїла Саакашвілі, його прагнення вступити до НАТО і Євросоюзу дуже дратує Кремль. Восени минулого року росіяни встановили блокаду Грузії, перервавши поштове й повітряне сполучення з цією країною в додаток до вже існуючого ембарго на імпорт грузинського вина, мінеральної води та фруктів. Потім, напередодні зими, вони вдвічі підвищили ціну на газ, що поставляється Грузії — в теорії — з комерційних мотивів, але на ділі — намагаючись «приборкати» Саакашвілі.
Однак, незважаючи на всю увагу, яку привертають гучні ескапади Саакашвілі, найважливішою країною на Кавказі слід вважати Азербайджан. Він перевищує інші держави регіону кількістю населення (8 млн. осіб, в основному мусульмани- шиїти). Крім того, він володіє запасами нафти й газу: їх видобутком у Каспійському морі й транспортуванням по наново побудованих трубопроводах через Грузію й Туреччину займається консорціум на чолі з BP (Брітіш петроліум). Сьогодні, після колапсу, що супроводив розпад СРСР, у всіх країнах Закавказзя спостерігається економічне пожвавлення — навіть у корумпованій Вірменії, що залежить від фінансової допомоги діаспори. Однак зростання, породжене другим нафтовим бумом у Азербайджані (перший стався 100 років тому), за темпами не має рівних у світі — за минулий рік він, за словами міністра фінансів країни, становив 34,5%.
Посаду президента Азербайджану обіймає Ільхам Алієв: він успадкував владу від батька — авторитарного лідера Гейдара. Крім того, Алієв-молодший, судячи з усього, успадкував від нього й чисто кавказьке вміння провадити збалансовану зовнішню політику — без шуму й тріску, характерного для Тбілісі. Однак у грудні минулого року цей зважений курс почав мінятися — справа в тому, що Росія спробувала підняти ціни на газ, який Азербайджан продовжував імпортувати, незважаючи на наявність власних ресурсів. Мета, очевидно, полягала в тому, щоб перешкодити Баку допомагати Грузії поставками за більш низькими цінами.
«Комерційний шантаж», — заявив Алієв. Баку повністю відмовився від імпорту російського газу, а завдяки теплій погоді азербайджанське «блакитне паливо», схоже, допоможе Грузії благополучно пережити цю зиму. За словами міністра закордонних справ Азербайджану Ельмара Мамедьярова, країна просто «усвідомлює свою відповідальність як регіональний лідер». Саакашвілі висловлюється більш яскраво: він називає нову схему газових поставок «геополітичним переворотом». На ділі ж Саакашвілі сьогодні також потрібен Алієву. Майбутнє Азербайджану — і його перебування при владі — залежить від нових трубопроводів, що прив’язали дві країни одна до одної й до Заходу. За кілька років по них, можливо, потече казахська нафта з протилежного берегу Каспію і навіть — туркменський газ. У результаті, з контролем Росії над поставками центрально-азійського газу до Європи буде покінчено; і невдоволення, яке ця перспектива викликає в Москві, за силою можна буде порівняти лише з радістю в інших зацікавлених столицях.
Проте, надія на те, що країни Закавказзя нарешті покінчили з розбратами й навчилися триматися разом на благо собі й західним енергоспоживачам, підривається двома чинниками.
Перший з них — внутрішньополітичний. Можливо, дипломатичний вплив Росії й слабшає, але її модель політичного устрою залишається популярною. Колишній прем’єр-міністр Вірменії Армен Дарбінян саркастично зазначає, що його республіка та інші країни колишнього СРСР перетворилися на «півторапартійні держави»: все вирішує партія влади, а інші виконують по суті декоративні функції. В Азербайджані активістів опозиції постійно залякують і арештовують. У Грузії, Вірменії й Азербайджані, як і в самій Росії, наступного року пройдуть президентські вибори. У перемозі Алієва ніхто не сумнівається; по Баку вже розповсюджуються чутки, що після закінчення наступного терміну, він передасть президентське крісло дружині. Але шепотяться там і про інше: за відсутності демократії в країні набирають силу ісламісти — дехто стверджує, що до цього доклав руку південний сусід Іран.
Ісламісти, роздратовано пояснює опозиціонер Алі Керімлі, набирають очки, заявляючи, що «Захід продає демократію за нафту». Інші вважають цю загрозу надуманою. Заклики муедзина до молитви розносяться по центру Баку, серед бутиків і ресторанів, однак, за словами імама Ільгара Ібрагімоглу, на вулицях Лондона жінок в хіджабах зустрічаєш частіше, ніж в азербайджанській столиці. Так чи інакше, ситуація може змінитися, якщо левова частка нафтових прибутків буде осідати в кишенях «блатних» підрядчиків або витрачатися на «престижні проекти», а не на диверсифікацію економіки та боротьбу з крайньою бідністю, в якій досі живуть багато азербайджанців.
Інша небезпека, що загрожує Кавказу, — це війна. Постійним головним болем для пана Саакашвілі стала підтримка, яку Москва надає Абхазії й Південній Осетії — регіонам, що де- факто відділилися від Грузії в 1990-х рр. Баку також програв військовий конфлікт з сепаратистами з Нагірного Карабаху — автономної області в складі радянського Азербайджану з переважно вірменським населенням. Алієв періодично погрожує повернути втрачені території силою, однак це здається менш вірогідним, ніж новий спалах конфлікту в Грузії.
Саакашвілі стверджує, що своїм ембарго Росія домоглася результату, «протилежного тому, якого вона очікувала». Грузія знайшла нові ринки збуту. Цього тижня він у піднесеному настрої, що відповідає події, приймав у Тбілісі Алієва та турецького прем’єра Реджепа Таїіпа Ердогана: вони уклали угоду про будівництво залізниці, що з’єднає Кавказ з Європою, але в обхід Вірменії. У Єревані міністр закордонних справ Вартан Осканян нарікає: замість того, щоб будувати нову гілку, можна використати вже існуючу — вона проходить по контрольованій вірменами території. Подібно до трубопроводів, цей залізничний проект символізує й те, чого країни Закавказзя здатні домогтися спільними зусиллями, і те, яка прірва їх досі розділяє.
