Нарешті — вперше за кілька років — у прокат потрапив новий фільм Пола Верговена «Чорна книга». Проте з суто кінематографічної точки зору це подія, скажімо так, суперечлива.
Фільм, дійсно, міг би бути сенсацією вже хоча б тому, що вперше за три десятиліття Верговен зняв стрічку в Європі, більше того, на своїй батьківщині — в Нідерландах, з голландськими акторами. Сам проект позначений як спільне виробництво чотирьох країн Старого Світу — Нідерландів, Бельгії, Британії та Німеччини.
Власне, Верговен і починав, і зробив свої перші помітні успіхи саме як голландський режисер. Саме він відкрив майбутню голівудську суперзірку Рутгера Хауера, і з ним зробив свої найпомітніші картини європейського періоду — «Турецькі солодощі» (1971 р.), «Помаранчевий солдат» (1977 р.), з ним же і переїхав до Голівуду, де обох сприйняли надзвичайно прихильно завдяки жорстокій мелодрамі у середньовічному антуражі «Плоть і кров» (Іспанія — США — Нідерланди, 1985 р.). Найбільше публіку тоді приваблювала ось ця крайня фізіологічність кінематографу Верговена та оргія плоті і крові, палкого кохання й ірраціонального насильства, що буяла в його найкращих роботах. На жаль, Голівуд не любить крайнощів; отож у надрах омріяної кінофабрики Верговен якось загубив свій стиль, настояний на тілесному шалі й жорстокості.
А втім, у резерві режисера є ще одна тема — війни. Тут варто згадати «Зоряний десант» або того таки «Помаранчевого солдата». Згадка про фільм 1977 року доречніша, бо «Чорна книга» — це знову про окупацію Нідерландів нацистською Німеччиною і про рух Опору. Щоправда, у «Солдаті» головним героєм був елегантний підпільник у виконанні Хауера, а цього разу тягар сюжету (сценарій написаний спільно з Жераром Сотеманом) лягає на жіночі плечі. У «Книзі» відслідковуються кілька місяців із життя єврейської дівчини на ім'я Рашель (Каріс ван Хутен), яка, рятуючись від переслідувань гестапо, опиняється в самому центрі підпільної боротьби, супроводжуваної зрадами й безневинними жертвами. Ситуація стає ще заплутанішою після перемоги над окупантами. Сценарій придуманий добре, проте, втілений посередньо.
Впадають у вічі слабкі акторські роботи. Навіть якщо німці однозначно погані, все ж таки вони мають бути схожі на поганих, але живих, реальних людей, а не на пропагандистські карикатури часів Другої світової; «Чорна книга» — все ж не комедія. Та ж халепа і з голландцями — жодної примітної роботи, лише поверхні типажі, які можна розрізнити за кольором волосся, одягом, наявністю окулярів тощо, але аж ніяк не за акторськими темпераментами.
Здається, загальний параліч, властивий цій картині, розбив і режисера. Верговен постійно втрачає в динаміці, в захопливості — що смерті подібно, бо фільм претендує, між іншим, на фабулу трилера. Те ж саме стосується атмосфери — нема присмаку жаху, параної, що мало б бути за сюжетом, а, значить, знижується цінність благополучної розв'язки. Усі ті вади Верговен намагається латати за допомогою випробуваних голівудських засобів — пафосу і гламурної картинки в операторській роботі. Допомагає поганенько. Усе ж таки європейський контекст вимагає дещо інших прийомів.
Але сценарій в останню хвилину рятує фільм. Навіть не сам фільм, а його фінал. У епілозі всієї історії Рашель, що давно вже мешкає в Ізраїлі, зустрічає подругу, з якою пережила все те лихоліття. Власне, весь фільм — це своєрідний великий флешбек, їхні спільні спогади. У кожної цілком облаштоване життя, кожна після зустрічі йде своїм шляхом. Рашель повертається в свій кіббуц. Ворота поселення зачиняються за нею. Аж раптом починає ревіти сирена: очікують атаки. Солдати займають позиції перед парканом із колючим дротом. Вартові на вишках готуються до бою. Історія рухається по колу, і війна не припиняється ніколи...