Книга «Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації» видана в Києві ще у 1999 році. Вона приваблює своєю достовірністю. В ній вміщено животрепетні картини нашого сучасного життя з вірогідними оцінками різних явищ, послідовністю викладу, з широким кругозором і співставленнями. Та й автори — відомі політологи й публіцисти: доктор філософських наук Василь Кремень і доктор історичних наук Василь Ткаченко.
У книзі наведено багатий фактичний матеріал. Так, влітку 1995 року за даними служби Соціс-Гелап, відповідаючи на соціально-економічні запитання, респонденти висловилися так: 43,1% — за змішану економіку з елементами ринкової і планової, тільки за ринкову — 20,9%, тільки за планову — 11,7%. Тепер візьмемо для порівняння дані опитування за 2006 рік і побачимо, що кількість прихильників поєднання планової економіки та ринкової й планової збільшилася, а тільки ринкової зменшилася. А ось показник, що не змінився: майже три четверті населення і в 1995 році, і в нинішньому заявили, що вони живуть у бідності.
Неймовірно! Десять років економічних перетворень стали роками людських поневірянь, в їхньому житті за цей значний проміжок часу немає помітного поліпшення, лише деякі зміни на краще, перш за все, у питаннях соціального захисту. Чому?
За цей період у нас не з’явився такий державний діяч, як міністр економіки, а пізніше канцлер ФРН Людвіг Ерхард — творець німецького «економічного дива», який домігся швидкого піднесення економіки своєї країни після Другої світової війни. Але нам відомо, що він великого значення надавав співробітництву між усіма учасниками виробничого процесу і тому, щоб доходи і прибутки працюючих розподілялися відповідно до їхнього індивідуального внеску в цей процес. В Японії створено таку преміальну систему оплати праці, коли трудівник з роками отримує надбавки до зарплати, і таким чином, перед виходом на пенсію він заробляє значно більше, ніж на початку праці. А це сприяє закріпленню кадрів на одному підприємстві та зростанню професійної майстерності. У Китаї досить успішні економічні реформи пов’язують із іменем одного з керівників — Ден Сяо Піном, за його рекомендацією навчатися за кордон поїхали тисячі юнаків і дівчат. І всі — на економічні факультети.
Тобто у більшості країн світу дотримуються такої думки, що праця і капітал повинні співіснувати, а не протистояти одне одному, і чим більш тісне між ними співробітництво, тим кращі результати для обох сторін — працівників і тих, хто забезпечує виробничу діяльність. І в Радянському Союзі за часів тоталітарного соціалізму зарплата видавалася суворо в певні терміни, запізнення на один-два дні ставало надзвичайною подією, в останні десятиріччя почали видавати й так звану тринадцяту зарплату за підсумками року. Великі підприємства мали свою медчастину, де працівники обслуговувалися безкоштовно, бази відпочинку і піонерські табори для дітей за символічну плату, гуртожитки, велося й інтенсивне будівництво житла.
Проте в роки незалежності ця традиція піклування про трудящих не набрала поширення, більше того, забулася і стала відходити в минуле. Порушувалися терміни видачі зарплати, виникла заборгованість в оплаті праці, що викликало навіть страйки робітників. Здійснена приватизація призвела до втрати державною прибуткових підприємств і панування в економіці олігархічного капіталу. А загалом наша промисловість і досі ніяк не може вийти на рубежі останнього радянського року, мільйони працездатних українців змушені виїжджати за кордон у пошуках заробітку. В перехідний період, який включає перебудову економіки на ринкових засадах і відродження нації та розбудову власної держави на демократичних принципах, наша влада, перш за все центральна, своєчасно не змогла зреагувати на всі відступи і недоліки у виконанні прийнятих програм.
Ось як оцінюють автори книги пройдений нами шлях: «Проте у своєму щирому прагненні якнайскоріше відмовитися від спадщини тоталітаризму ми настільки беззастережно пішли на шлях лібералізації суспільних відносин, що опинилися на межі анархії владної вертикалі центру і свавілля бюрократизму на місцях». Тут правильно відзначаються і всі наші сподівання в ході суспільно-політичних перетворень у країні. І прорахунки на цьому шляху. І що ж треба першочергово виконувати, на що звернути особливу увагу? Думка вчених така: «Аналіз практично всіх нинішніх соціально-економічних проблем України приводить до висновку: вихід з кризи неможливий без посилення держави та її національної (на протилежність компрадорській) орієнтації».
На чому грунтується такий цілком зрозумілий висновок? На тому, що в минулому ми — країна бездержавна. Ми не мали після княжих часів своєї держави, за винятком періоду гетьманства, коли Україна, хоч і перебувала у складі Польщі чи Росії, але фактично вела самостійне управління, і тих лічених місяців у роки революції і громадянської війни, коли існувала УНР. Потім у складі СРСР Україна перебувала у статусі республіки зі своєю Конституцією, але в усьому підпорядковувалася союзному центрові в Москві.
Тому з перших днів незалежності слід було наповнювати всі органи державної влади, які вже раніше склалися, реальним змістом державотворення нової держави, провести такі властиві незалежній і суверенній країні кроки, які вимагали свого вирішення, були цілком необхідними, зрозумілими й засвідчили б дієздатність нової влади. Серед них можна назвати ліквідацію символів старої влади, перейменування міст, сіл, вулиць або повернення їхніх давніх назв, утвердження української мови як державної, поступове повернення до джерел своєї історії і культури. Але саме тут запанували тиша та спокій, немовби тепер вже нічого й не треба, все якось само собою владнається. Ні, ніщо без необхідних зусиль не робиться, само собою тільки все покривається пилюгою і чекає слушного часу, щоб нагадати про себе, посіяти недовіру і сум’яття в душах людей, а потім ще й стати предметом суперечок, відвертих нападок недоброзичливців.
Що людину підтримує в часи випробувань? У чому вона знаходить натхнення і силу? В тому, що завжди з нею, в тих цінностях, властивих всьому народові, які стають опорою наших переконань. Національна ідея будівництва нової незалежної соборної України — велична і життєдайна. Тож до яких пір ми будемо розпорошувати свої сили та здібності, перебувати в полоні хибних уявлень і злидарювати? Зрушити з місця цей масив набутих у спадок і вже самими створених негараздів і труднощів можна лише одним — почати працювати на Україну. І не питати, що вона дала тобі, а замислитися, що ти зробив для неї і чи те зроблене тобою є правильним і корисним. Адже роки збігають за роками, все змінюється в швидкоплинному світі, одні ми стоїмо на місці та все роздумуємо над своєю долею.
Як і в інших країнах, треба залучати наших трудівників до управління виробництвом з метою подолання відчуженості людини від виробничих процесів, щоб вона могла впевнено і гідно сказати про своє робоче місце: «Це мій завод, моя фабрика, моє акціонерне товариство». А слідом повинна також йти і активна участь у суспільних і політичних процесах в Україні, що сприятиме вихованню людини, яка живе інтересами свого народу, національно свідомого громадянина. Це і повинно стати вагомою складовою національної ідеї.
Вже багато років у нас звучить, як заклинання, слово «лібералізм», вживається воно в прямому й переносному значенні й стало багатозначним. Проводиться, кажуть, лібералізація візового режиму, а правильно буде сказати — спрощення. Інколи лібералізм вживають у такому ряді слів, що воно звучить як свобода, проте — це різні поняття. У нас ідуть ліберальні реформи в економіці, внаслідок їх «ми маємо те, що маємо», тобто — прірву у доходах між бідними та багатими, а це вже викликає здивування за кордоном. Звідси й випливає, що наш лібералізм — ні що інше як звичайнісіньке окозамилювання, камуфляж, димова завіса, під прикриттям якої у нас утворився олігархічний капіталізм. Справжній лібералізм ми бачимо в Японії, де високе матеріальне і соціальне забезпечення трудящих, і цьому в значній мірі сприяла і правляча ліберально-демократична партія. У Німеччині однією з провідних партій є соціал-демократична, яка теж прислужилася своєму народові, адже життєвий рівень населення там досить високий.
І лібералізм, і соціалізм, але не радянський, а в його істинному значенні — це світові політико-ідеологічні доктрини. Самі по собі вони не є запорукою успіху, до цього веде життєва практика людей, їхні історичні традиції, досвід.
Цілком справедливою є думка авторів книги про те, що вивести Україну з кризи може лише багатомільйонна армія селян, працівників промисловості, науки, освіти, культури, охорони здоров’я. За однієї умови: треба додати — коли про людей турбуються, а не намагаються відібрати у них якомога більше. В книзі наводяться й такі показники: відповідаючи на запитання, чого не вистачає Україні, щоб вийти з кризи, 78% опитаних зазначили — розумних людей, 45,7% — чесних політиків, які б переймалися інтересами країни.
А де ж наші розумні люди, висококваліфіковані фахівці? Багато з них працюють за кордоном, інші — вдома. Чи завжди потрібні їхні здібності, чи враховуються вони, зокрема, в тих призначеннях, які ми спостерігаємо сьогодні? Адже професіоналізм — це завжди професіоналізм, без нього, як мовиться, «не сюди й не туди». Щоб гідно почуватися серед інших європейських держав, ми повинні покладатися на самих себе, на власні національні й патріотичні сили, які в змозі, ставши біля керма влади, досягти корінного поліпшення життя свого народу і дати належну рівнозначну відповідь на всі виклики часу.
Процес державотворення — це знання, воля і рішучість, піклування про суспільне благо, а не про особисті чи групові інтереси, небайдуже споглядання того, що відбувається довкола, а приведення в дію всіх державних механізмів, щоб виправити ситуацію, домогтися законності й правопорядку.