Українська демократія таки дотиснула своїх політиків і, нарешті, була прийнята постанова Верховної Ради України про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом. Це велика перемога всіх патріотичних сил, значення якої важко переоцінити. Це рішення прямо чи опосередковано матиме далекосяжні наслідки. Верховна Рада прийняла це рішення неохоче, обговорення проекту було складним. Противники цього рішення спробували знову піти околяса і були згодні на будь-яке визначення, тільки не на страшне слово ГЕНОЦИД. Втім, відступати було таки нікуди: цього дня на Верховну Раду дивилася не лише вся Україна, а й увесь світ. Навіть під час перебудови та і в перші роки незалежності правда про Голодомор відверто замовчувалася. Для України Голодомор — те ж, що для країн Прибалтики пакт Молотова і Ріббентропа. При здобутті незалежності України саме це стало основним фактором, коли українці робили свій вибір. А його визнання актом геноциду, народовбивства — серйозний превентивний удар по тих силах, які ще сподіваються на реванш. Довга і напружена боротьба українців за своє право на правду перейшла через перший перевал, і виграно першу битву, але це ще не війна. На цьому можна було б і закінчити оціночні судження про цю історичну постанову, якби під час обговорення не трапилося того, що викликало всезагальне обурення. А особисто мене болісно зачепило.
Почну з прямої цитати.
«Коли стало очевидним, що для порятунку підмоченого іміджу «помаранчевої» команди треба буде… будь що зіграти на темі голоду, то терміново виписали із Сполучених Штатів Америки такого собі голодоморного фантазера доктора Джеймса Мейса. Працюючи в Україні, людина помирає. Негайно з’являється розпорядження Президента України, яким передбачено спроектувати та спорудити громадянину Сполучених Штатів Америки пам’ятник, встановити меморіальну дошку, перейменувати одну з вулиць Києва, підготувати серію радіо і телепередач. Зняти документальний фільм. Звісно, все це на кошти державного бюджету України…»
Це слова Петра Степановича Цибенка, представника фракції комуністів, сказані під час обговорення постанови Верховної Ради України про визнання Голодомору 1932—1933 років актом проти українського народу, геноцидом. Власне, саме його виступом і було почато це обговорення. І хоч постанова була прийнята, та я ніколи не забуду, хто голосував проти. Про що та ким говорилося. Згадуючи це обговорення, я як громадянка України відчуваю пекучий сором за тих, хто промовчав. Можу тільки подякувати Миколі Томенку, який зумів такидотягнутися до мікрофона і сказати своє слово на захист Джеймса. Але у нього не було часу сформулювати чітко, чим, власне, викликані його гнів та обурення. І про що, власне, йде мова. Або про кого.
Отже.
«Помаранчеві» ніяк не могли «виписати» Джеймса Мейса із США, бо він перебував до цього в Україні уже 15 років. Вперше він приїхав на запрошення товариства «Україна», яке до цього увесь час перебувало у віданні спецслужб СРСР, приїхав 1990 року, ще до розпаду СРСР. Прибув із дозволу ЦК КПУ, тобто партії, до якої належить товариш Цибенко, після того як з’явився у пресі виступ В.В.Щербицького, в якому визнавався факт масового штучного голоду в Україні.
Зрештою, надам слово самому Джеймсові: «Наприкінці 1989 року зі мною почали налагоджувати контакти дипломати Радянської України при Посольстві Радянського Союзу. Наприкінці року Українське товариство задля контактів із українцями за кордоном запросило мене відвідати Україну. Після контактів з відповідними органами США і членами моєї Комісії я прийняв запрошення… Виявилося, що справжньою причиною запрошення було те, що Комуністична партія України хотіла мене мати під боком, коли вона офіційно прийме резолюцію, що визнає Голодомор як навмисний кримінальний вчинок Сталіна і його спільників, та накаже розсекретити відповідні архівні документи партії (документи з’явилися місяцями пізніше і були надзвичайними), щоб я міг офіційно підтвердити, наскільки позитивним був цей крок». У 1993 році Джеймс уже назавжди переїхав в Україну. Про причини свого рішення він писав так: «Мені здається, що коли сам об’єкт твого дослідження в небезпеці, тоді треба переглянути свої пріоритети. Намагаючись зрозуміти шкоду та її наслідки, можна стати фактором, який допоможе залікувати рани. Коли доля складової самого людства — нації і культури лежала на терезах, я відчув, що у мене не було іншого вибору. В 1944 році Рафаель Лемкін передбачав, що спадок німецької нації — штучне і насильницьке посилення німецького націоналістичного елементу за рахунок інших — тривалий час залишатиметься проблемою. У випадку Німеччини — завдяки повній поразці фашизму і сміливості німецької нації, яка змогла змиритися зі своїм минулим — він, можливо, помилявся. Проте, видається, що з різних причин він був правий у випадку Радянського Союзу. Щоб пояснити це сповна, необхідна ще одна праця, об’ємніша за цю, однак справитися із цим важким спадком може виявитися абсолютним викликом для дослідників геноциду. Зрештою, одна з головних цілей знання — є лікувати». (Із книжки «Піонери вивчення геноциду», видавництво «Transaction Publishers», Нью-Бразавік-Лондон, 2002). Джеймс Мейс, звісно, не повітряний ас Іван Кожедуб. Зіставляти їхні заслуги та їх поцінування — так, як зробив народний депутат-комуніст Петро Цибенко, — справа невдячна і неблагородна. Я так зрозуміла, що у добродія Цибенка викликало обурення, що так широко вшановується саме громадянин США. Домінік Арель з кафедри українства Оттави (Квебек, Канада), дізнавшись про смерть доктора Джеймса Мейса, написав у своєму виданні «Український список»: «Скорботний день для україністики: американський історик Джеймс Мейс помер сьогодні у Києві у віці 52 роки. Автор класичної праці «Дилеми національного визволення: національний комунізм в Україні, 1918—1933 (1983) та монументального дослідження українського Голодомору у трьох томах (1987—1988), Джеймс заплатив професіональну ціну за святотацьке, з погляду русистів, твердження, що український Голодомор був викликаний штучно».
Цю т.з. професіональну ціну я знаю достеменно і принагідно хочу сказати, що був він видатним ученим-гуманістом. Він був переконаним противником убивств як способу розв’язання конфліктів. Він каторжно працював, і цей труд тут, уже в Україні, не може не викликати поваги. Та, на жаль, щоб видати працю у понад 300 видавничих аркушів, видати його дисертацію, його наукові статті, потрібен потужний науковий потенціал, якого немає в Україні, і неабиякі кошти, з якими сутужно, коли йдеться про такі масштаби. Це зовсім не те, що поставити пам’ятник чи назвати вулицю. Зрештою, пам’ятник на Байковому я поставила виключно на власні кошти. Звісно, допомогли діти, яких виховав і поставив на ноги Джеймс Мейс. Чужі та рідні йому українські діти... Та ще єдиний Володимир Яворівський витягнув з гаманця 1000 гривень. Низько йому кланяюся. Пам’ятник на Байковому — справа непідйомна для приватної особи. Я паленіла від сорому, коли просила матеріальної допомоги в різноманітних фондів та організацій. Зі мною повелися брутально навіть ті, які добре знали доктора Мейса і зобов’язані йому багато в чому своєю кар’єрою і статками. Бог їм суддя.
А тепер про державний бюджет України, який так «пограбував» доктор Мейс.
Коли він потрапив в лікарню, то кров йому надала не держава зі своїх запасів, а українське жіноцтво з газети «День»: журналісти, бухгалтери та ще друзі, сусіди, свої діти. Дружними рядами вони приїхали на станцію «Швидкої допомоги» і здали необхідну кількість. Крові треба було багато. Потім він жартував, що нарешті став повним українцем, бо в його жилах українська, російська і єврейська кров. Джеймс тоді пережив клінічну смерть і чотири операції підряд. Допомагала — не держава, хоч кажуть, що була прийнята якась там постанова Київської держадміністрації та були виділені якісь там кошти. То й шукайте, куди вони пішли. А я платила власними руками за ліки, за операції, за необхідне обладнання і обслуговування. Мені допомагали Лариса Івшина, Марина Зам’ятіна, Олександр Сугоняко, Євген Сверстюк, Надія Степула, Іван Драч. Хто чим міг. Держава була осторонь. Джеймс би жив, якби після цього пройшов необхідний реабілітаційний період. Але та ж таки держава, в особі її представників, відмахнулася, коли я просила путівку в нормальний санаторій. У нас тоді на це не було коштів, а у держави — інтересу.
Зовсім зле йому стало 1 травня 2004 року. Задовго до передвиборної кампанії. І задовго до того, коли з’явилися на політичній арені «помаранчеві». Закінчив редагування чергової верстки газети «День», виставив оцінки за екзамени і дипломні роботи студентам Національного університету «Києво-Могилянська академія», написав останню статтю для якогось англійського видання. Довго зі мною обговорював сценарії наступних виборів. Його це мучило. Україна стала йому рідною. Він постійно запитував: «Що я можу зробити? Чим можу допомогти?» Він жив її болями, переживав усі проблеми українців: і матеріальні нестатки, і глумління над його українською мовою, якою він володів бездоганно, і чиновницьке свавілля. Ми жили в останньому будинку Троєщини, люмпенізованому районі, де чи не в кожній квартирі продавали самогон, а під’їзд був постійно обсипаний шприцами. Не було дня, щоб якась зачумлена істота не подзвонила і не попросила грошей. Я бунтувалася, просила не пригодовувати підозрілих людей. Він згоряв од сорому, але відмовити не міг нікому. Навіть в Америці на оклахомській станції до нас підійшов якийсь українець, з нових українців, обідраний, без паспорта, кочував з мексіканцями, ховався від поліції. Почув українську мову і попросив у Джеймса 100 доларів. В нас кожна копійка була на рахунку. Я сварилася, але тільки-но відвернулася як гаманець добряче спорожнів. Він добре знав, що його подачки нічого не змінюють, він просто не міг дивитися в очі голодній людині.
Про це я кажу вперше, бо набридли оті вискоки з за кутка, вигуки в спину,злісне шипіння на адресу доктора Мейса та й мою. Не треба брехати, товаришу Цибенко! Нічого не зробила Українська держава і для його похорону: просто відмовити у місці на Байковому було неможливо, адже в Україну прилетіли вмить сотні, якщо не тисячі, листів, телеграм від українців і видатних науковців всього світу. Витрати на похорон взяла на себе повністю газета «День», поминки — НауКМА. Там, до речі, зараз — вся його книгозбірня і рідкісні книги, датовані ще XVI століттям, останню частину я справді в буквальному розумінні вирвала у США і справді за допомогою держави в особі її Президента Віктора Ющенка. Своєю цінністю вона перевершує чи не всі проекти з його увічнення, можливі й неможливі. Хочу сказати, що американські українці, визнаючи мої спадкові права, і справді неохоче віддавали його книжкове та архівне зібрання, мотивуючи це тим, що передані Джеймсом плівки переслуховувань свідків очевидців Великого Голоду, які були на зберіганні у Парламентській бібліотеці, в буквальному розумінні, знищені. Та ще тим, що їм незрозумілі обставини його смерті.
Обставини смерті наші, українські. 1 травня я намагалася викликати лікарів, але почалися свята, і телефони були, як заморожені. Тоді я вперше звернулася за телефоном страхової компанії, яка обслуговує іноземців. Зрештою, ми 12 років щомісяця їм платили неабиякі гроші, бо оформлення візи прямо пов’язане з медичним страхуванням. Самі іноземці знають, що таке страхування — просто грабунок, але цю процедуру обійти неможливо. Моя провина, я гірко каюся, що не звернулася на нашу столичну «Швидку допомогу», де все ж працюють досвідчені професіонали, хоч і в нестерпних умовах. Страхова компанія прислала своїх медиків-спеціалістів, з якими мала угоду, ті поставили неправильний діагноз. Сказали, що просто синeць на нозі. Я не називаю імен, фірм, бо я простила отому молодому лікареві, який гірко плакав переді мною на колінах. Він був не винен. Винні українські обставини, коли на високооплачувану фірму набирають по знайомству, там справді дорога апаратура, фешенебельні умови праці, але там не працюють професіонали, а швидше, фінансові кілери. Клієнтура там проста: приїхав — поїхав. Іноземці в нас не дуже затримуються. Мені шкода того молодого лікаря, бо йому з цим жити. Коли я наступного дня звернулася на нашу столичну станцію «Швидкої допомоги» — було занадто пізно. При обірваному тромбі смерть настає за добу. Час було втрачено.
І щодо публікацій.
Посмертну його книжку «День і вічність Джеймса Мейса» опублікували своїм коштом журналісти газети «День» за загальною редакцією головного редактора. Я не розумію, чому такий могутній видавничий проект, який завоював визнання на Міжнародних книжкових виставках, по- справжньому не запитаний на державному рівні в Україні. Ця книжка має бути у кожній бібліотеці українських шкіл та університетів. Мої ж публікації, як і чимало інших, які з’явилися в пресі, бюджет також не фінансував, а вони налічуються сотнями. Смерть доктора Мейса викликала шок як в українському еміграційному середовищі, так і за кордоном. Він був найвидатнішим дослідником питань геноциду як такого, добре оволодів класичними працями з цього питання, чудово знав світову історію, тож до нього зверталися за порадою турки, вірмени, баски, чеченці, татари, євреї, навіть караїми. Переписка його всеосяжна. Прочитайте його листа до Святого престолу, і зрозумієте, як точно він розумів проблему визнання голоду-геноциду Верховною Радою України. Він попереджав, що такий крок має бути дуже зваженим, щоб не викликати спротиву з боку Росії. І він попереджав відносно кроків Росії щодо України, він достеменно знав енергетичні проблеми, і його дуже турбувала нереформованість української економіки, повільна її модернізація, зростання корупції. Про наростання клану «клептократів» при владі він писав ще у 1993 році. До відома добродія Цибенка, я сама — професійний журналіст і письменник, лауреат Всеукраїнської літературної премії Кабінету Міністрів і Міністерства культури та Національної cпілки письменників України та літературної премії Дмитра Нитченка. І взагалі, я збираюся і надалі писати та публікуватися де захочу і скільки захочу. Це моє конституційне право. І навіть писати сценарії до фільмів, і шукати на них кошти. І взагалі признаюся, що я брала участь у постановці трьох фільмів ще до президентського розпорядження. Але не на гроші держави.
І про т.з. голодоморне фантазерство: дослідження Мейса грунтувалися в основному на підрадянській пресі, офіційній радянській статистиці та спогадах очевидців. Живим був би Джеймс, він відповів би не тільки Цибенку, а й всім тим, хто так затято виступав проти самого визначення Голодомору геноцидом. Джеймс був прекрасним полемістом, і вступати з ним у полеміку було небезпечно. Назву тільки два приклади: після опублікування Рапорту і тритомника Комісії Конгресу і президента США було вкрай мало відгуків на цю роботу. Проросійськи настроєні іноземні науковці її просто замовчали. Але закрили перед Мейсом двері практично усіх наукових закладів США, де були кафедри україністики. Спротив був небачений. Одне слово — говорити про ГУЛАГ чи сталінські репресії в СРСР, а зовсім інше — визнати, що коли на очах цілого світу помирали мільйони, США офіційно визнали СРСР. І взагалі, українське питання було надто дражливим навіть для таких правозахисників, як генерал Григоренко чи письменник Солженіцин. Я читала відкритого листа Солженіцина до ЦК КПРС, це дуже вірнопідданий лист, в якому він не пише про міжнаціональні проблеми в Союзі, він тільки просить відмовитись від згубної комуністичної риторики та ідеології. І розквіте нова імперія. Зрештою, як постійно зауважував Джеймс, російська демократія завжди закінчується там, де починається українське питання. Критика була млявою, спорадичною, загалом, відбувалися злісними наскоками. В основному — особистими образами. «Голодоморний фантазер» — то ще м’яко сказано товаришем Цибенком. Йому приклеювали ще й не такі ярлики. Найцікавіше, як на мій погляд, пролунало з уст одного поважного доктора наук, коли він звинуватив Джеймса у дискредитації ідеї розвиненого соціалізму перед колоніальними народами Азії й Африки, які повстають. А щодо фактів, то з ними було неможливо спречатися. Його висновки були довершені та аргументовані. А зі своїх колишніх опонентів, для яких він був «буржуазним фальсифікатором», «патентованим українолюбом», «людиною з людиноненависницькою психологією», Джеймс потроху видавлював радянських професорів. І згодом, як писав Джеймс, українські учені за 10 років незалежності зробили справжній науковий подвиг, аналогів якому немає у світі, без суттєвої державної підтримки видавши та опублікувавши величезну кількість наукових досліджень, документів. Він високо оцінював праці Володимира Шаповала, Станіслава Кульчицького, Василя Марочко. Тих, хто на засіданні Верховної Ради вимагав серйозного наукового дослідження даної проблематики, бо, бачте, ще нічого не ясно, відсилаю до велетенської бібліографії з Голодомору. Вона видана уже давно. Вона неповна, вона — лиш краплина в морі. Але чия вина, що монументальні праці з Голодомору виходять мізерними тиражами, часто власним коштом, що вони просто недоступні широкому загалу? Але вони доступні таким, як товариш Цибенко. Він, зрештою, повинен знати, де розташована Парламентська бібліотека або бібліотека Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Я пригадую, як одкрили в інтернеті сайт, де впродовж кількох місяців публікувалась політична тріскотня або прямі вигадки з питань українського Голодомору. Мейс підготував грунтовну статтю і вислав її на сайт, закликаючи до полеміки. Сайт закрився за півгодини.
Джеймс нетерпляче чекав реакції з боку видатного російського вченого Дмитра Волкогонова на свою статтю «Ленін без України, або Дмитро Волкогонов як Дзеркало російської демократії», опубліковану в журналі «Сучасність» у двох номерах. Він передав йому статтю, але відповіді не дочекався. Дмитра Волкогонова раптом не стало.
Добродій Цибенко у своєму виступі говорив, що так, це правда, що голод був в Україні. «Це правда, але не вся. Не менш страшний голод був і в Поволжжі та на Кубані, в інших регіонах Радянського Союзу». Про голод на Кубані чимало написано, під нього потрапили ті регіони, які населені українцями. Про голод в Росії запитайте російських науковців, і ті скажуть, як тікали від кордонів України російські жителі. З кордонів України наступала страшна холера. Всі російські дослідники визнають т.з. українське питання, але серйозних досліджень про голод там не проводиться. На це питання накладене своєрідне табу. Російський учений Володимир Карташов на конференції у Вінченцо скаржився, що немає доступу до архівів, а дослідження просто не друкують.
А щодо «інших регіонів СРСР», то прийде час, і на повний голос скажуть своє слово, наприклад, казахи, які у 1932—1933 роках втратили третину свого населення. Але там була своя специфіка, справді викликана божевільною економічною політикою комуністів. Цибенко запитує, а хто там організував голодомор. Цибенко страшенно турбується за європейські країни, то скажу йому загальновідомі істини. Німецькі фашисти по всій Європі організували Холокост, а в Україні Голодомор організувала Комуністична партія Радянського Союзу.
А ще Цибенка турбує зниження рівня народонаселення України. Це давній закид Мейсові, то ж надам слово Мейсові: «Виявляється, що це був злочин перед народом України видати три томи свідчень очевидців про голод 1932—1933 років в Україні й написати Рапорт Конгресові США, аби про трагедію українського народу знав увесь світ. Виявляється, своєю діяльністю я хотів вплинути на соціально-психологічний тонус суспільства, або знизити народонаселення України. Відносно «народонаселення, повірте, докторе (...), я не брав ніякої участі у десантуванні українських юнаків в Афганістан, і не я проектував Чорнобильську атомну електростанцію, ака сьогодні не гіпотетично, а фактично впливає на кількість народонаселення України».
Це уривок з відповіді Джеймса Мейса опоненту: «У пошуках вчорашнього дня», опубліковану 1994 року в газеті «За Вільну Україну». Джеймса звинувачували, прямо за Цибенком, у «лицедійстві», буцімто він займається провокуванням міждержавних та міжнародних конфліктів і глумиться над пам’яттю і гордістю українців, підтримуючи ідею створення Інституту з вивчення геноциду в Україні. Я зумисне пропускаю прізвище опонента і те, що стосується його біографії. Цей поважний чоловік ніколи більше не вступав з Джеймсом в полеміку, та й загалом потім написав чимало толкових статей і наукових розвідок. І ніколи не виступав потім проти ідеї створення такого інституту. Але я зацитую уривки з відповіді Джеймса Мейса, тому що вони прямо стосуються товариша Цибенка: «Добре знаю, які економічні труднощі переживає сьогодні молода держава Україна. Але хочеться нагадати, що процес відродження і становлення будь-якої держави світу починався з повернення до своїх культурних, духовних традицій, до своєї історії, до своєї пам’яті. І я переконаний, що науковий заклад, який би вивчав трагічні сторінки в історії України, рано чи пізно буде організовано і активно діятиме тут, в Україні. Бо одна справа, коли правда про таку страшну трагедію, як Голодомор, залишається на рівні побутової свідомості (тоді справді існує реальна небезпека постійного психологічного подразника, який паралізуватиме творчий потенціал суспільства) і зовсім, інша, коли робота істориків, демографів, політиків постійно інтегруватиметься, пректуватиметься у суспільну свідомість і відіграватиме роль превентивного запобіжного заходу проти повторення подібних трагедій».
Я пригадую, як на парламенських слуханнях з питань Голодомору виступав Джеймс. Він приїхав прямо з лікарні. Обвішаний дренажними трубками, весь у бинтах. Його роботу високо оцінили тодішній голова Верховної Ради Володимир Литвин, віце- прем’єр Дмитро Табачник. Його щиро вітав зал. І тільки комуністи вигукували: «Янкі гов ту хом!». Йому так постійно кричали у спину. Ось тільки після того вікопомного засідання, де Мейс виступив з проектом «Свічка у вікні», увечері, на прийомі у канадійському посольстві, один з керівників Компартії кинувся обнімати його і признаватися в щирій любові. «Ви ж знаєте, я мусив так кричати…». Джеймс тільки похитав головою…
Цибенко також мусив.
Йому просто підсунули якісь там папірці. Адже він не міг не знати, коли б володів хоч якоюсь інформацією, що в його виступі є прямий наклеп і на тих, кого він назвав «помаранчевими», і на самого доктора Мейса, і на його діяльність, і на оцінку діяльності самого Президента. І що жива вдова самого Мейса, яка може вимагати суду за наклеп як кримінальний злочин. Чи, може, депутатська недоторканність означає вседозволеність?
І на закінчення: про Героя Радянського Союзу Івана Кожедуба. Він як герой, що боровся з німецьким фашизмом, як незрівнянний повітряний ас, звісно ж, заслуговує на пошанування. Як і інші герої — чи то воїни Радянської армії, які віддали своє життя за свободу, чи воїни ОУН — УПА, для яких слово «Україна» було священним. За неї вони воювали, помирали, мучились в катівнях НКВС. На пошанування заслуговує і доктор Мейс, який справді віддав своє життя за Україну. Бо немає ані пам’ятника, ані меморіальної дошки, ані вулиці, ані школи, ані вузу його імені. Все то, як мудрі люди кажуть, вилами по воді писано. Є лише президентська стипендія його вдові, яка блискавично перетворилася в кабмінівську, а потім — у спілчанську, і нараховує вона 375 грн., а рахунок мені прийшов на 387 грн. 44 коп. Та ще телефон. Та ще обслуговування вхідних дверей до будинку, електрика, телебачення. Та ще та обставина, що в мене не все гаразд із зором, то ж і роботу підшукати непросто. А тепер же не «помаранчеві» при владі.
Зізнаюся: я в критичний передвиборний момент написала заяву для вступу в «Нашу Україну», себто до «помаранчевих». Та дуже швидко виявилося, що я вже член іншої партії — ПРП. Та оскільки я як член корпоративної спільноти, яка піде під танк з останнім українським віршем — себто Національної спілки письменників України, для якої у всі часи, навіть у Совдепії, українська мова була справою честі й совісті — сприйняла, як особисту образу цю абревіатуру, я цього надихалася — не видихнути, тож вирішила, що якщо до ніякої партії досі не вступила, то й надалі табу. Ні до наших, ні до ваших. Не можна маніпулювати голосами громадян. Та я поважаю смертельну боротьбу, в яку вступив Віктор Андрійович, — із бездуховністю, страхом. Я нею захоплююся. Але мені неясно, чи знає сам Президент, що ця битва із варварством може бути останньою. Джеймс був правий (він завжди був правий), коли писав: «Усе своє свідоме життя присвятив дослідженню цієї країни, намагаючись зрозуміти її. І не можу сказати, що мені подобається те, що я бачу. Чесно кажучи, мені соромно. Ця країна може стати справжнім раєм на землі, тільки коли, перефразовуючи Маркса, мертва рука минулих поколінь перестане нависати як прокляття над чолом живих».
Загалом, маю сказати, що обрання саме теми Голодомору для дослідження вимагає неабиякої мужності й дуже високого власного больового порога. Попри всі політичні баталії біля неї, вона взагалі не може бути кон’юктурною. Тема ця смертельно небезпечна, згадаймо долі Івана Ільєнка, Олекси Мусієнка, першопроходців Лідію Коваленко, Володимира Маняка, обставини їхніх смертей. Вони ж усі ще були такими молодими, сповненими творчих сил… Ось і Джеймса ми не вберегли, і ніякі нагороди, ніякі вшанування не відмінять цього страшного факту.
Незадовго до його смерті ми переїхали на нову квартиру. Дочка вийшла заміж, треба було облаштовуватись, бо ми жили, їли і спали в прямому сенсі на книжках. Ось тепер я броджу по своїй омріяній квартирі на тій же Троєщині з новими квитанціями в руках і думаю: що тепер робити з такими непідйомними сумами. «Вперед — у минуле», як писав доктор Мейс.
І гнітить мене ще одна думка: вас же люди обирали, шановні депутати. Ви що, усі з іншої планети, іншого світу? За що ж ви так не любите свій власний народ, його мову, країну? Ту, що, нагадаю вам, називається Україною. Коли я щось роблю не так, моя мати-селянка завжди попереджає: «Люди дивляться».
На вас люди дивляться, шановні депутати.
Й іноді слухають…
