Майже 40 років Баженов є першою скрипкою легендарного струнного Квартету ім. Лисенка, з яким пов’язана окрема сторінка його життя. Чудова творча біографія Анатолія Івановича також ознаменована співпрацею з багатьма видатними музикантами. Але головним і беззмінним творчим партнером є його дружина, відома піаністка Наїда Магомедбекова, в тандемі з якою зіграна не одна сотня концертів.
— Анатолію Івановичу, вам пощастило вчитися на «зірковому» курсі в Московській консерваторії. З нього вийшли знакові виконавці- скрипалі: Володимир Співаков, Ліана Ісакадзе, Григорій Жислін, Радо Лупу...
— Річ не лише в моєму курсі, адже в цей період вчилися також Віктор Третьяков, Гідон Кремер, на жаль, уже покійні Олег Каган, Андрій Корсаков, які були, безумовно, видатними музикантами. Це був саме той високий сплеск культури, період яскравих вражень. Можливо, в нашому, повоєнному поколінні проявилися відгомони війни, що й сформувало нашу особливу виразність. У той час до педагогічного складу консерваторії входили великі музиканти. Спілкування було вкрай коректне. У нас була атмосфера підтримки передусім перспективних музикантів (навіть якщо в них були свої вади). У той період не було такого гігантського перепаду між столичним рівнем і провінцією. Статус самого процесу шкільної освіти був незрівнянно вищим, і саме ставлення до інституту початкової освіти — піднесеним. Адже наша головна проблема (яка почалася ще до розпаду СРСР) — падіння статусу шкільного вчителя.
— Відомо, що ви відмовилися від спокусливого запрошення свого однокурсника й друга Володимира Співакова працювати в його колективі «Віртуози Москви».
— Я просто міг скористатися цією можливістю. Але головним вважаю те, що нам вдалося зберегти дружні стосунки: як особистостей і як музикантів, не піддавшись складним життєвим моментам і знадам.
— Як ви ставитеся до того, що багато виконавців переключаються на диригентську діяльність?
— Я також іноді диригую, але для мене ця тенденція — всього лише мода. Коли діючий музикант стає диригентом, я в цьому не бачу нічого поганого, тим паче якщо є можливість створити або отримати оркестр, використати свою славу й авторитет як музиканта. Хоча, скажу вам чесно, є професійні диригенти, які все життя присвячують себе тільки цьому мистецтву й справляються з ним набагато скромніше, ніж діючі музиканти, які стали «раптом» за диригентський пульт... Наприклад, більше 90 років видатному альтисту Рудольфу Баршаю, який уже років 40 займається диригуванням. За великим рахунком, будь-який диригент має володіти музичними інструментами. Мене якось вразив наш видатний диригент Натан Григорович Рахлін, який на репетиціях підказував сурмачу аплікатуру, з кларнетистом обговорював суто професійні питання, а в антракті взяв скрипку й сидів, підбираючи штрихи для оркестрантів!
— Вашу виконавську манеру вирізняє підкреслено галантний стиль гри. Сьогодні, на жаль, проблема музичного смаку одна з найбільш актуальних. З чим, по-вашому, пов’язана втрата пріоритетів у виборі концертних програм?
— Усе пов’язане з пропорцією в музичній пропаганді, тому що продукція, яка йде з екранів ТБ або радіо, безумовно, позначається на молодих музикантах. Відсутність концертної діяльності й колишнього ентузіазму, можливості слухати наживо видатних виконавців і авторів, невідвідування концертів, звісно, обмежують молодь. У кожному жанрі має бути найкраще, має бути пропаганда. Знаєте, я був просто шокований, коли в ліфтах Японії почув мелодії Моцарта, Мендельсона, Генделя.. Так, це майже поп-музика — класична, популярна. Але за кордоном навіть у громадських місцях звучить класика! А в нас суцільна «попса»! Я вважаю нонсенсом і ганьбою для України, що Міжнародний конкурс піаністів ім. В. Горовиця не транслюється по телебаченню. Натомість робляться куці репортажі, а через рік-два в нічному телеефірі показують деякі записи конкурсу. Уся справа в балансі. Якщо ми говоримо про інтеграцію в Європу, то туди треба йти передусім через культуру! Якщо поп- культура буде на гідному рівні, це не позначиться погано на смаку музикантів. Безумовно, на музиканта впливає й місце навчання, й місце подальшої роботи. Не можна себе відривати від того контексту, в якому ми обертаємося. Наприклад, на мій смак вплинула багаторічна робота в квартеті. Адже цей жанр висуває особливі вимоги.
— Варто зауважити, що саме при вас Квартету ім. Лисенка багато сучасних композиторів присвятили свої твори.
— Багато композиторів, яких нині вже звуть класиками, не завжди могли пробитися зі своїми творами на сцену. Адже поки не буде виконано твір, не можна сказати: добра це музика чи погана. Знаєте, навіть з невдалими творами нам було цікаво працювати. Адже це був досвід: якась хвиля, той гребінь, на якому потім з’явилося дуже багато чудової музики. До речі, багато тих новацій залишилося в нашому репертуарі досі. Згадую чорну смугу — коли В. Сильвестрова вигнали зі Спілки композиторів, ми вирішили підтримати цього самобутнього автора й виконали його квартет, почуваючись майже героями...
— Як ви ставитеся до популяризації класичної музики за допомогою її адаптації під маси?
— Ставлюся спокійно. Колись за моєї молодості було Тріо Шерінга, вони робили обробки класичної музики. Можна пригадати й чудовий ансамбль «Swinger Singers» — вони співали поліфонічну музику в доступному ключі. Це можна назвати популяризацією, але це було чудово й незвичайно! Багато музикантів вважають, що цього робити не варто, але мені здається, в цих заявах є певний снобізм. Адже композитори використовують народну музику у своїх академічних творах: то чому ж не можна використати класичні зразки для популяризації в народі?
Адже в самому понятті «масова культура» нічого поганого немає. Масова культура може бути просвітницькою, й це все чудово. Адже дитячі музичні школи теж є маскультурою. Для кожної держави, звісно, важлива її «вітрина» (як культура). Для радянської держави це було дуже важливо. Вкладалися великі гроші в цю «вітрину». Але не варто думати, що все було завдяки Радянському Союзу. Все це завдяки старим традиціям, які прийшли в ту країну. Між іншим, не за малі гроші до Росії запросили видатних скрипалів-педагогів Ауера, Венявського й багатьох інших діячів. Вони створили нашу теперішню музично-виконавську культуру.
Нині рівень музичного викладання в нашій країні досить високий. Досить значна частина молоді виїжджає за кордон і має там успіх — що, знов-таки, свідчить про те, що ми працюємо добре... Останнім часом у нас багато люблять говорити про еліту й елітне. Для мене еліта — огидне слово, яке не має жодного відношення до нашої держави. Сьогодні в нас немає еліти! Єдине, що ми маємо — крихти, залишки духовної культури, які збереглися і які треба зберегти й розвинути. Я вважаю, що духовна еліта — це шкільні вчителі, а не представники «вищого світу»... Культура повинна існувати як даність. Я вважаю, що нам, тим, хто займається мистецтвом, треба не допомагати, а не заважати.
