Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Кров за діаманти, мораль за фільм

18 січня, 2007 - 00:00
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ

Люди люблять бійки, героїв, що в тих бійках гамселять одне одного, а також таємничі скарби, котрі ті герої шукають, принагідно завдаючи тілоушкоджень одне одному та оточуючим. Одним словом, все це складові успішної пригодницької історії. І у фільмі режисера Едварда Цвіка («Останній самурай» з Томом Крузом) «Кривавий діамант» всі ці компоненти є.

Хіба що з деякими поправками. Події відбуваються в Африці, проте в наші дні. А що там коїться сьогодні, добре відомо з новин. Безперервні війни, катастрофічна корупція, біженці, злидні, епідемії. Дія триває в самісінькому пеклі — в маленькій країні Сьєрра-Лєоне, де вже не перший рік триває війна — ні, не за якісь там національно-визвольні ідеали — а за родовища діамантів. Найгірше, як завжди, випадає пересічним громадянам. В одного з них — місцевого мешканця Соломона Венді (актор з Беніну Джаймон Хансу), якого розлучили з родиною. Єдина надія на порятунок дорогих йому людей — величезний діамант, що Соломону пощастило знайти. Цей камінь і рухає сюжет всього фільму.

Насправді, «Кривавий діамант» дуже далекий від авантюрних творів на колоніальну тему. Цвік наголошує на етичному та соціальному боках пригоди, пред’являючи жахи діамантової війни: дітей, яким відрубають руки або роблять з них убивць; рабів, що працюють на нелегальних копальнях; кровожерливих революціонерів та корисливих найманців. Але треба ж якось наповнювати касу і виправдовувати чималий бюджет картини. Отже, в хід ідуть усі стандарти розваг: погоні, перестрілки, Леонардо Ді Капріо в ролі солдата фортуни, а насправді агента ЦРУ Денні Арчера, Дженніфер Коннелі, що втілює принципову журналістку. Проте, все одно, найбільше з головних виконавців запам’ятовується Хансу з його яскравою фактурою і емоційним вибуховим темпераментом. Ді Капріо за звичаєм останніх років грає небритого, бувалого і цинічного хлопця. Але скільки б ДіКапріо не забував голитися і не робив люте обличчя під час бійки, але він ще довго лишатиметься все тим же голівудським плейбоєм.

Суперечливо виглядають і спроби Цвіка поєднати моралістичну драму з пригодницьким фільмом. Здається, у нього в запасі просто немає засобів, щоб по-справжньому, глибоко уразити зал. Так, він показує неповнолітніх бойовиків, але це все одно виглядає як чергова цитата з науково- популярного телеканалу «Діскавері»; але на «Діскавері» хоча б сюжети реальні, зняті там, де справді стріляють, а тут — майже гламурне художнє відтворення. Тобто — бігають малолітні актори з автоматами, та важкувато повірити, що це справді психічно скалічені діти. Потрібен інший рівень трагічності. Замість того, режисер застосовує випробовані засоби — мелодраматичні сантименти. Під кінець, коли ситуація загострюється, всі дуже сильно страждають і змагаються у доброчесності. Патока та й годі.

Таким чином, зло лишилося злом, добро — добром, війна — це дуже погано, розвинені країни повинні приділяти більше уваги проблемам третього світу (про ці проблеми, справді страшні, Цвік не сказав нічого нового)… Але про це і так можна прочитати в газеті, необов’язково висиджувати в кінотеатрі майже 2,5 години. Хіба що подивитися на талановитих чорношкірих акторів, що лишають далеко позаду зоряних голівудських колег. Та й по тому.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: