Падіння комунізму в Центральній і Східній Європі 15 років тому принесло величезні й беззаперечні демократичні зміни. Але в 2006 році, після більш ніж десятирічного прагнення до прийняття в лоно Заходу, моральний і політичний вакуум, залишений комунізмом, повністю викрив себе. Чи можна знайти нову точку рівноваги між демократичним духом і прихованими пластами політичної історії та культури регіону?
У Польщі, наприклад, суміш католицизму з націоналізмом, яка переважає, зробила суспільство особливо стійким до комунізму (це напевно, якщо порівнювати з егалітаристськими, соціал-демократичними настроями в передвоєнній Чехословаччині). Але ці антикомуністичні «антитіла» спрацювали й проти загального прийняття поляками ліберальної демократії.
Дійсно, праві популісти в Польщі й ліві популісти в Словаччині тепер входять до урядової коаліції з ультранаціоналістичними партіями. В Угорщині головна опозиційна партія Fidesz організує перед будинком парламенту демонстрації з вимогою відставки уряду навіть після того, як цей уряд отримав вотум довіри. У Чеській Республіці правий уряд меншини після піврічних суперечок у парламенті вотуму довіри так і не отримав. Вступ Болгарії до Євросоюзу ознаменувався боротьбою за посаду президента між екс- комуністом (який стверджував, що йому подобається ЄС — він і переміг на виборах) і майже фашистом (за його словами, який ненавидить турок, циган та євреїв).
Політична нестабільність і непередбачувана поведінка обраних лідерів — типова ситуація у всьому регіоні. Ще більшу заклопотаність викликає ерозія демократичних інститутів. Згідно з останнім міжнародним опитуванням Інституту Геллапа, жителі Центральної й Східної Європи найбільш скептично налаштовані по відношенню до демократії, якій довіряють лише близько третини людей. На протилежність більшості жителів Західної Європи, східноєвропейці не вважають свої вибори вільними й чесними. Лише 22% відповіли позитивно на запитання: «Чи вважаєте ви, що ваш голос має значення?» Демократія сьогодні не має конкурентів, проте вона втрачає підтримку.
Популістські рухи користуються цією подвійністю й невдоволенням. Їх не можна назвати антидемократичними; навпаки, вони стверджують, що є виразниками «справжнього голосу народу», й постійно вимагають нових виборів або референдумів. Але вони антиліберальні; вони погоджуються з вимогою демократії про суспільну легітимність, але відкидають її вимогу конституціоналізму (розподілу влади). Вони не вважають, що конституційні норми й представницька демократія мають пріоритет над цінностями й «законними» скаргами суспільства.
У Польщі «політика цінностей» засновується на припущенні, що моральний порядок, заснований на релігії, має переважати над свободами, гарантованими вседозволяючим лібералізмом з таких питань, як аборт, права гомосексуалістів і смертна кара. У Словаччині антиліберальна реакція поширюється також на питання ставлення до національних меншин. Хоча на практиці досі яких-небудь істотних змін не спостерігалося, легітимізація ксенофобії — головна характеристика цієї атаки на політичний лібералізм: Ян Слота, лідер Словацької національної партії, сказав, що заздрить чехам, які вислали німців після Другої світової війни. Він же регулярно звинувачує угорську меншину в «пригнобленні основної нації».
Різка поляризація відбувається всюди, й саме в цьому спадщина політичної культури комуністів відчувається найбільш гостро: опонент — це не той, з ким ви сперечаєтеся або ведете переговори; це ворог, якого ви повинні знищити.
Після 15-річної політики в дусі вільного ринку популісти у Варшаві, Братиславі й Будапешті хочуть повернути повноваження державі. І оскільки навіть соціалістичні партії просували ліберальну економічну політику, не дивно, що украй право налаштовані, з їхніми націоналістичними й протекціоністськими схильностями, «приватизували» соціальне питання.
Популістський виклик ринковому, прозахідному консенсусу еліти, що переважав у регіоні з 1990 року, приймає дві форми: антикорупційний імпульс і «декомунізація».
У Польщі ці дві ідеї об’єдналися у вигляді засудження «первородного гріха» — компромісу 1989 року між представниками помірної дисидентської еліти й помірної комуністичної еліти, що дозволило ненасильницьким шляхом покінчити з комунізмом, але ніби дозволило екс-комуністам перетворити свою політичну владу на владу економічну. Звідси необхідність у подвійній атаці: проти корупції й за декомунізацію, що є лейтмотивом і угорської партії Fidesz, а певною мірою — й Громадянської демократичної партії, яка нині перебуває при владі в Празі.
Більше того, ці популісти піддають нападкам ЄС як нав’язаний елітою проект, у той час, як проєвропейські коаліції вичерпали себе, розпадаючись після вступу до ЄС 2004 року. Знаменним є той факт, що прем’єр-міністри Польщі, Чехії й Угорщині пішли у відставку протягом кількох днів або тижнів після виконання «історичного» завдання з «повернення до Європи».
Популісти-націоналісти представляють себе як єдиних захисників національної самобутності й суверенітету від «зовнішніх загроз», як сказав про це польський прем’єр Ярослав Качиньський. Їхньою мрією є «християнська Європа», яка складається з «суверенних націй-держав», що суперечить нинішній матеріалістичній, декадентській, вседозволяючій і наднаціональній моделі.
ЄС, імовірно, може навчитися співіснувати з цими популістами, оскільки іншого виходу немає. Дійсно, популізм циклічний. Популісти приходять до влади завдяки обіцянкам «навести порядок у домі», але щойно вони стають владою й починають асоціюватися з домом і всіма його вадами, вони скочуються до кумовства й «привласнення» держави правлячими партіями (що ми зараз спостерігаємо в Польщі), а не до ще більшого радикалізму.
Багато хто стверджує, що проєвропейський консенсус останнього десятиріччя вихолостив саму сутність політики, що сприяло сьогоднішньому популістському реваншу. Але ЄС також може стримати популізм. Зрештою, націоналисти-популісти вступали в урядові коаліції в Австрії, Італії, Голландії й Данії (а після покинули їх). І хоча націоналістичний популізм — загальноєвропейський феномен, сьогоднішній популізм, на відміну від 30-х років минулого століття, не виставляє себе як альтернативу демократії.
Жак РУПНІК — науковий директор Центру міжнародних досліджень (CERI) в Парижі й запрошений професор в Європейському коледжі м. Брюгге.
