Співчуваю високоповажним членам Шевченківського комітету — їм доведеться блукати між трьох сосен, обираючи кращу. Адже на здобуття головної Державної премії України висунуто три вистави драматичних театрів. І ще дві опери. Наразі мова саме про драматичні. І справді кращі, помітні, знакові. Отже, вибір буде складним, бо мистецький рівень вистав дуже високий і майже бездоганний. Відповідно, комітету доведеться вдаватися до інших, додаткових вагомих критеріїв поцінування мистецького твору.
Київ — Дніпропетровськ — Рівне — географія вистав- претендентів. Всі три народилися в театрах різних організаційних форм — обласному, муніципальному (одного актора) та в антрепризній компанії. Всі три виплекані «кров’ю серця» режисерів і виконавців, небайдужих до сьогодення Батьківщини, її майбутнього, до української культури і духовності. То ж поблукаємо і ми в тих театральних соснах-красунях.
«СОСНА ПЕРША» — СТОЛИЧНА
Вистава «Про мишей і людей» за повістю американського класика ХХ століття Джона Стейнбека, поставлена режисером Віталієм Малаховим в театральній компанії «Бенюк- Хостікоєв». Зворушлива і трагічна історія про двох друзів, один з яких здоровань дитинної душі й несповна розуму (А.Хостікоєв), а другий (Б.Бенюк) ним опікується і, врешті, вбиває, рятуючи від розправи розлюченого натовпу. Здоровань любить мишей, кроликів, людей так ніжно і так сильно, що несвідомо душить їх у своїх могутніх обіймах до смерті, не розраховуючи власних сил. Його друг стріляє йому в потилицю теж з великої любові до цієї великої дитини, аби захистити від тортур і мук невідворотного лінчування, аби полегшити беззахисному наївному божевільному перехід через поріг смерті до вимріяного і ніжного кращого світу. Тобто любов в усіх її іпостасях закінчується смертю. Любов = смерть.
Вистава В. Малахова відзначається ансамблем акторів- франківців, за гармонією якого ми так скучили в деяких інших виставах головного театру України. Неоднозначні, навіть глибинні образи створили тут В. Нечипоренко, Н. Сумська та інші. Етичний подвиг вистави полягає у тому, що його творці знайшли в сюжеті місце тяжко хворому колезі, актору В. Абозопуло, доречно придумавши йому роль із штучним голосом понівеченого горла.
Вистава вийшла давненько, в позаминулому році, але й досі користується успіхом у глядача. Для української культури вона цінна тим, що виводить національний театр за межі хуторянства, до світової сучасної класики. Хоча асоціацій з українськими реаліями тут не виникає — вистава оперує загальнолюдськими цінностями.
«СОСНА ДРУГА» — ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
«Гріх» за оповіданням М.Коцюбинського в постановці й виконанні Михайла Мельника, одноосібного творця, директора, художнього керівника і головного (єдиного!) актора спочатку приватного, а нині муніципального театру «Крик». Страшна, краюча серце історія про замученого життям українця, чия стара виснажена мати ніяк не може померти, скніє біля порога хати, всім заважає і просить сина відвезти її до зимового лісу й залишити смерті. А його душа розривається в пошуках трагічного рішення. І тут любов = смерть.
У виставі сам М.Мельник потрясаюче зіграв-озвучив текст невидимої матері, з якою герой вступає в діалог. Вистава метафорична, насичена візуальними та ігровими образами, музика щипле нерви, ваші очі мимоволі зволожуються, хоч актор уникає прямого, «слинявого» мелодраматизму. Виникають узагальнюючі асоціації про гірку долю України та її нещасних синів з пошматованою душею.
«СОСНА ТРЕТЯ» — РІВНЕНСЬКА
«Берестечко» — перекладена театральною мовою геніальна поема Ліни Костенко про козацьку поразку, духовну руїну і відродження в силі Богдана Хмельницького. Режисер Олександр Дзекун теж наситив виставу місткими образами, символами, українськими ритуалами, народними і церковними співами. Він засипав сцену чорним і білим зерном, заштрихував списами, засвітив свічками. Тут вода стає омовінням і очищенням, а тіло-душа Хмельницького стікає кров’ю-калиною. У фіналі Хмельницький (В. Петрів), знаючи свою долю і славу, добру і недобру, прозріваючи протиріччя майбутнього і важку долю України, все ж сідає за гончарне коло і на довгій зачарованій паузі, в напруженій увазі залу, ліпить — і виліплює! — невеликого горщика, виліплює Українську державу.
Вистава Рівненського обласного театру насичує слово сучасного поета-пророка емоційною силою, шаленою національною енергетикою, глибинним філософським змістом, переданим не тільки звуком вірша, а й продумано вибудованими мізансценами, сценічною дією та візуальними знаками- символами. Театр все ж таки — видовище перш за все. І воно у виставі Рівненського театру заворожує, спонукає до роздумів.
Пройшовши через героїчну смерть козаків-побратимів («…нас тут триста, як скло, товариства лягло…»), через тотальну зраду союзників і найближчих людей, через абсолютний відчай і, по-суті, духовну смерть, Хмельницький у «Берестечку» оживає для любові — до пісні, до глини, до зброї, до жінки, до Батьківщини, до майбуття. Через смерть — до життя і любові.
Саме цей критерій поцінування трьох видатних вистав є для мене особисто вирішальним. Любов, що тяжіє до смерті й призводить до неї в перших двох, потрясає, але і жахає. І смерть, подолана любов’ю, життєдайна надія, що ми таки зліпимо свою Україну — в «Берестечку». Я — за «Берестечко»!
А вирішить Шевченківський комітет по-своєму. Поза тим вважаю, що саме висунення на Державну премію є великою нагородою митцеві, адже його «скорботний труд і дум високих поривання» виокремлені серед багатьох-багатьох інших, помічені й високо поціновані. З чим і вітаю сердечно рідних моїй театрознавчій та людській душі Віталія Малахова, Анатолія Хостікоєва, Богдана Бенюка, Михайла Мельника, Олександра Дзекуна і Володимира Петріва!
