1—3. Для мене одна з головних подій цього року — наше досить ризиковане звернення до дуже складної драматургії: «Дон Кіхот» М. Булгакова й «Як важливо бути серйозним» О. Уайльда.
Булгаковський «Дон Кіхот» ніколи не користувався успіхом у глядача. Як його поставити так, щоб виразити в ньому духовний світ і Булгакова, і Сервантеса? Проблема!
Більше 30 років тому в нас у театрі була поставлена дуже хороша вистава «Як важливо бути серйозним», єдина успішна на всьому просторі тогочасного СРСР у другій половині ХХ століття. Вона йшла в нас з аншлагами понад 15 років. Із новим акторським поколінням зважитися на постановку цієї п’єси було непросто.
Потім — у нас у театрі цього року відбулася прем’єра вистави за віршами й матеріалами біографії чудового українського поета Василя Стуса. Також — подія.
Ідея ця належить артисту нашого театру Роману Семисалу.
Особисто для мене оповідь про життя й творчість Стуса — акт гуманістичний, далі — безумовно, громадянський і, звичайно, творчий. Театр підтримав артиста всіма доступними йому способами й можливостями: режисура, створення драматургічного сценарію, сценографія та її втілення.
Уперше за багато десятиліть у Театрі російської драми ім. Лесі Українки вистава йде українською мовою. І це не кон’юнктура, не лакейське підлещування перед владою, а данина поваги чудовому поету й громадянину.
Нині в країні з вуст найрізноманітніших політиків ми чуємо чимало закликів до єдності України. Театр поділяє цю ідею, посильно й чесно робить свій внесок в її реалізацію.
Для мене ця вистава дорога ще й тим, що в ній явно присутній один вельми істотний мотив: світ пристосовництва — завжди вульгарність.
Це слова іншого видатного поета, Б. Пастернака. Його також травили. Та ще й як! І на смертному одрі він, як заклинання, все повторював і повторював: «Всю жизнь я боролся с пошлостью». Очевидно, кожний чесний митець може повторити ці слова.
У нашій молодій державі варто обережніше, уважніше ставитися до істинних талантів, уміло розпізнавати їх серед натовпу епігонів і пристосованців, оберігати справжніх поетів, справжніх художників.
Берегите нас, поэтов, от дурацких рук,
от поспешных приговоров, от слепых подруг.
Берегите нас, покуда можно уберечь.
Только так не берегите, чтоб костьми нам лечь.
Только так не берегите, как борзых — псари!
Только так не берегите, как псарей — цари!
Будут вам стихи и песни, и еще не раз...
Только вы нас берегите. Берегите нас.
Це — Булат Окуджава.
І третя подія цього року — радісна й серйозна. У вересні ми нарешті відкрили малу сцену. Це сталося після довгих поневірянь, після того, як чотири роки підряд Київська міськадміністрація не давала нам дозволу на 11 соток землі, розташованих у нашому театральному дворику, щоб добудувати фойє й розпочати там ставити вистави.
На цій сцені вже відбулася прем’єра вистави «Ромео і Джульетта» В. Шекспіра в рамках спільного україно-німецького театрального проекту за участю Театру імені Лесі Українки й відділення драматургії Баварської театральної академії імені Августа Евердінга в Мюнхені.
Вистава ця мала успіх у Києві й у Мюнхені, де ми її пізніше грали. Нині нас запрошують із нею до Базеля (Швейцарія) й Едмонтона (Канада). Ось три події...
Можливо, редакція чекала від мене дещо інших відповідей на ці запитання, відповідей більш близьких до життя країни.
Однак після торішньої шаленої й безглуздої атаки деяких владних структур на театр, метою якої було свідоме або несвідоме (не знаю вже яке) його знищення, — атаки, до якої, на жаль, догоджаючи владі, підключилися й деякі артисти, які пішли з театру раніше з різних причин, та й окремі народні депутати, ті, хто зараховує себе до культурної еліти країни, а насправді є холуями влади, що готові за сочевичну юшку зрадити й справу культури, й своє ім’я. Так от після всього цього я вирішив утримуватися від соціальних коментарів і намагаюся зосередитися лише на своїй справі, та ще на господарських проблемах Києва, оскільки мене обрали депутатом Київради.
Це не означає, що те, що відбувається навколо в Україні, не приносить мені радості або не завдає болю. Але нині, після того гігантського стресу, який і я, й театр нещодавно пережили, хотів би більшою мірою зосередитися на тому, що вмію. А вмію я, як мені здається, ставити вистави й навчати студентів. І, очевидно, варто висловлювати те, що мені болить, переважно засобами мистецтва, тобто інструментами, які мені близькі.
Усе, що міг сказати про поточний момент життя країни, я спробував висловити у виставі «Дон Кіхот. 1938 рік», передусім в особистості самого М. Булгакова й Дон Кіхота, й у епізоді «Суд».
Для мене дуже близькими є поради Дон Кіхота Санчо Пансі після того, як герцог, щоб над ним пожартувати, призначає його губернатором. Ось тоді-то Дон Кіхот і від себе, і від Булгакова обрушує на Санчо цілий водоспад порад, які — я переконаний — не втратили ні своєї сучасності, ні своєї злободенності й сьогодні. Кожне слово в них буквально адресоване багатьом нинішнім керівникам: «Я взволнован, Санчо, душа моя потрясена. Ты внезапно получил то, для получения чего иной тратит неимоверные усилия. Мой долг предупредить тебя, чего ты не должен делать и что и как ты должен делать, чтобы, будучи правителем, ты не покрыл бы бесславием свое имя, чтобы ты избежал насмешек над собой, а может быть, и злой клеветы, от которой не спасает даже самое высокое положение, чтобы память о тебе была светла... Что ещё мне хотелось сказать? Ах, да! Ведь ты будешь судить людей! Это трудно, Санчо. Когда будешь судить, не прибегай к произволу. Ищи истину повсюду, неутомимо... И пусть слезы бедного больше действуют на тебя, чем уверения богача, а в особенности его посулы. Руководись законом, но помни: если этот закон суров, не старайся придавить всей его тяжестью осужденного. Знай, что слава строгого судьи никак не громче славы судьи милостивого. Все может быть на суде. Например, пред тобой может предстать твой враг. Что должен ты сделать в таком случае? Немедленно забыть обиду, нанесенную им тебе, и судить его так, как будто ты видишь его впервые в жизни. Бывают случаи, Санчо, когда судейский жезл вдруг задрожит в руке судьи, и если это случится с тобой, не вздумай склонить его потому, что кто-то сунул звякнувший мешок тебе в капюшон. Последнее в особенности запомни, Санчо, если ты не хочешь, чтобы я стал презирать тебя. И если ты когда-нибудь, в состоянии малодушия, вздумаешь склонить жезл судьи, то только из сострадания. Поклянись, Санчо, что ты исполнишь все, что я тебе сказал! Поклянись, глядя на луну!..»
Особисто мені дуже близькі ці думки, ці слова. Мені здається, я їх відчуваю, й у процесі репетицій я намагався вдихнути в них життя, всіма засобами театру зробити так, щоб вони асоціативно стурбували глядачів.
А в фіналі я вклав у вуста булгаковського Дон Кіхота одну з найбільш потаємних думок Сервантеса, що вразила мене: «Делать добро негодяям — все равно, что подливать воду в море». Проживши життя, я прийшов точно до такого ж самого висновку.
Події зі знаком мінус групуються в мене навколо вчинків кількох людей, які також так чи інакше пов’язані з нашим колишнім протистоянням, — колишніх співробітників нашого театру. Свого часу я звільнив їх за прогули й пияцтво, але не за статтею Кодексу законів про працю, я дав їм можливість піти за власним бажанням. І от — якими мізерними бувають деякі — тоді, коли театру було погано, вони з незвичайною легкістю вихопили шашку помсти й стали нею розмахувати, не гребуючи найбезсоромнішим наклепом. А декому з них я допомагав у ті роки, коли вони не могли влаштуватися, виплачував їм матеріальну допомогу. Не раз я згадував тоді напутні слова мого вчителя Георгія Олександровича Товстоногова, сказані в далекому вже 1983 році, коли я почав керувати театром: «У театрі кожне благе діяння карається». Можливо, не лише в театрі?.. Але особисто мені важко жити за цією заповіддю.
Ще один мій смуток, хоч як це дивно, має джерелом радість. Нещодавно я познайомився з кількома номерами журналу «Образотворче мистецтво», який так талановито редагує академік Олександр Федорук. Я щиро порадів тому, як багато в нашій країні молодих талановитих художників, яка це могутня й, головне, багатомірна когорта. Вони такі різні, в них чудові роботи, виконані на рівні найвищих світових стандартів — очей не відведеш — і раптом засмутився й замислився. І виникло у мене безліч ЧОМУ...
ЧОМУ серед акторської молоді немає такої сили-силенної яскравих театральних талантів?.. ЧОМУ багато молодих артистів так недостатньо професійні, ЧОМУ вони часто так пафосно, декламаційно віщають зі сцени білим звуком і абсолютно не вміють легко й з льоту вести діалог у ритмі, добре усвідомлюючи, що слово — це лише частина діалогу, ЧОМУ значення того, що вони говорять, так часто змазане, втрачене?..
Можливо, тому, що в образотворчому мистецтві художник один відповідає за кінцевий продукт, і тому пристрасть до вдосконалення в нього більша. Або театральна школа в нас гірша й не навчає, як слід?.. Але не тому ж, що талантів стало менше?.. ЧОМУ такий талановитий журнал «Образотворче мистецтво» й такі... ну, не доберу відповідного інтелігентного слова, ну, скажімо... нецікаві державні театральні видання в нас у Києві?.. Можливо, тому, що Спілка художників у нас в Україні дещо інша, ніж — знов не доберу відповідного слова — Спілка театральних діячів?.. ЧОМУ — багато. Відповідей — замало...
Одним із найсильніших моїх вражень цього року було знайомство з книгою російського літератора, журналіста Д. Бикова, який написав біографію Б. Пастернака.
Ніколи я не читав більш захоплюючої історії про долю поета в контексті життя країни. Я був абсолютно приголомшений. Кому міг, розповідав, що ця книга — чудова. І яка ж була моя радість, коли місяць тому я дізнався, що в Росії ця книга була відзначена нещодавно заснованою наймогутнішою, найпрестижнішою літературною премією під назвою «Велика книга» в розмірі $100 тисяч.
Що ж мені додає сили й наповнює мене оптимізмом?
Ну, передусім, наш глядач, який, незважаючи на обдурювання його всіляким кітчем і майже тваринною естрадою, зберіг потяг до духовних проблем, потребу в них. Я радію, що він чутливо відгукується на все істинно людське в мистецтві й «голосує ногами» за театр духовної надії. Наші аншлаги з жовтня по квітень переконливо свідчать про це.
Хоча все ж таки ми побоювалися, що вистава «Дон Кіхот. 1938 рік» — серйозний, взагалі-то, твір — не викличе інтересу серед глядачів, що зал не буде повний. І це було нашою недовірою до киян. Але от ми вже зіграли сім вистав, і на кожній — аншлаг. І що найбільш примітне й цінне в театрі: після вистави глядачі не відразу починали аплодувати. Спочатку наставала якась дзвінка тиша — найдорожче для мене в театрі, а оплески — потім. Виявилося, що глядачам необхідно було прожити з цією бідою й драмою Булгакова «Дон Кіхот» якісь миті в тиші...
Що ще допомагає жити?.. Мої близькі. Вони мене розуміють. Якби цього не було, то жити було б важко. Я пригадую чудові слова з фільму С. Ростоцького «Доживемо до понеділка»: «Що таке щастя? Щастя — це коли тебе розуміють».
І ще дають сили жити люди нашого театру. І не лише артисти — різні люди театру... Вони були такі єдині, такі спільні, коли каток агресії проти театру, здавалося, мав би розчавити все живе в нас. Це вимагало мужності й духовної сміливості. Ситуація була складна. Адже можна було відмовчатися й тихенько пересидіти в кутку.
