Вперше після 1999 року на цьогорічному самітi НАТО в Ризі жодну з країн-претендентів не запросили до вступу. На самітах 1999 та 2004 років НАТО поповнилося трьома новими членами, а потім додатково ще сімома країнами. Для України саміт в Ризі мав стати запрошенням до Плану дій щодо членства і згодом у 2008 році її могли запросити стати членом Альянсу, а в 2010 році Україна могла б стати повноправним членом НАТО. Така прискорена стратегія зазнала краху тоді, коли Президент Віктор Ющенко не зміг підтримати «помаранчеву коаліцію» після березневих виборів, оскільки це означало б, що Юлiя Тимошенко знову очолить уряд.
Саміт НАТО у 2008 році за планом має бути самітом розширення, тобто країни запросять до членства і остаточного вступу в організацію у 2010 році. За оптимістичними прогнозами такий розклад можливий лише для трьох західноєвропейських балканських країн, — Хорватії, Албанії та Македонії, які вже долучились до Плану дій щодо членства в НАТО. Україна та Грузія просунулись лише до Посиленого діалогу щодо членства у 2005—2006 роках.
Саміт в Ризі засвідчив наскільки далі просунулася в цьому напрямку Грузія, навіть попри те, що вона долучилася до Інтенсифікованого діалогу на рік пізніше, ніж Україна. Як наслідок — на шляху до НАТО Джордж Буш розмістив Грузію ближче, ніж Україну.
Президент США Буш зазначив: «Ми й надалі підтримуватимемо прагнення Грузії стати членом НАТО». Щодо України, він заявив: «Щойно демократія зміцніє в Україні, а її лідери здійснюватимуть необхідні реформ, двері в НАТО буде відкрито для українського народу, звісно, якщо він цього забажає».
Сенатор Річард Лугар назвав Грузію «чудовим прикладом для наслідування в регіоні». Грузію слід запросити до Плану дій щодо членства та до вступу в НАТО, переконаний Лугар. Щодо України, він визнав її прагнення «просуватися ближче до членства в НАТО», і коли вона буде до цього готова, пообіцяв «підтримати прагнення України вступити в НАТО».
Керівництво Грузії в Ризі висловило оптимістичні сподівання, що навесні 2007 року Грузія долучиться до Плану дій щодо членства. Але чи достатньо Грузії одного року в Плані дій щодо членства, щоб у 2008 році її таки запросили стати членом НАТО? Це залишається під питанням.
Безсумнівно, грузинські лідери, як урядовці так і опозиція, намагатимуться досягнути цієї оптимістичної цілі. Дискусії в Ризі засвідчили, що у порівнянні з Україною, грузинські лідери, що прийшли до влади після революції троянд в кінці 2003 року, набагато рішучіше відходять від минулого та впроваджують радикальні реформи.
Обидві країни намагаються запровадити демократичні реформи після їхніх демократичних революцій. Грузія значно випередила Україну в двох напрямках, — впровадження верховенства права та боротьба з корупцією.
Президент Віктор Ющенко заявив у «Вашингтон Пост»: «На мій погляд, корупцію, що історично походить від адміністрації президента було призупинено». І все ж, звинувачення в корупції на адресу близького оточення та союзників Ющенка (так званих «любих друзів») кількаразово лунали з часів кризи вересня 2005 року, коли пішов у відставку глава Секретаріату Президента Олександр Зінченко. Так само без відповіді залишилися питання причетності «любих друзів» до непрозорого газового посередника «Росукренерго».
Ющенко захищав угоди з «Росукренерго», зокрема, нещодавно у вересневому інтерв’ю з Адріаном Каратницьким. Намагаючись протистояти Systems Capital Management Партії регіонів, Ющенко долучився до «Індустріального Союзу Донбасу», прив’язавши себе щільніше до олігархів.
У Грузії реформи відбувалися швидше через чотири фактори.
По-перше, на президентському рівні політична воля порвати з минулим є сильнішою. Колишній режим Шеварднадзе не може повернутися до влади. В Україні колишній режим Кучми (у персоні Януковича) повернувся до влади цього року.
По-друге, коаліція революції троянд залишилась об’єднаною.
По-третє, грузинський народ не розділений за своїми зовнішньополітичними орієнтаціями, на противагу розподілу в Україні між тими, хто розмовляє українською і тими, хто розмовляє російською мовою.
По-четверте, політичні лідери Грузії об’єднали країну під впливом реальної зовнішньополітичної загрози з боку Росії та прагнень євроатлантичної інтеграції.
На відміну від України, де підтримка членства в НАТО коливається в межах 20%, в Грузії підтримка членства в НАТО сягає 70%.
В Україні, за даними видання «Національна безпека і оборона» Центру ім. Разумкова (№9, 2006 р.), підтримка членства в НАТО зменшилася від 32% у червні 2002 до 17,2% у жовтні 2006 року. Іронічно, але такий спад підтримки членства відбувся після того, як Україна задекларувала своє прагнення стати членом НАТО у липні 2002 року.
Причиною цього стали вторгнення в Ірак та антиамериканізм, що використовувалися під час виборів 2004 року, коли 38—47% українців у 2005— 2006 роках, за даними жовтневого опитування Freedom House, хибно вважали, що НАТО розпочало війну в Іраку. Перший уряд Януковича відіслав підрозділи українських миротворців в Ірак у 2003 році, а Віктор Ющенко повернув їх додому в кінці 2005 року.
Таким чином, перед НАТО постало два неприємні питання. Альянс може зменшити бар’єри для Грузії, запросивши її стати членом після лише однорічного виконання Плану дій щодо НАТО (у 2007—2008 роках). Або він може притримати запрошення для Грузії, залежно від розвитку внутрішньої ситуації в Україні, і визначати, коли країна буде готова долучитися до Плану дій щодо членства.
Вступ Грузії був би більш реалістичним, якби Україна також зробила успішну заявку на членство. Але НАТО опинилося в складному становищі, оскільки не може сформулювати свою політику щодо України, коли відносини між внутрішньодержавними та міжнародними силами суперечливі та складні. Щодо ЄС та НАТО Ющенко зазначив у «Вашингтон Пост», що Закон України «Про національну безпеку» «сприяє участі та членству в пан-Європейській та регіональній системі колективної безпеки». Чинна Конституція надає Президентові виключне право визначати закордонну політику та політику безпеки.
Алі ці два фактори й зазнають краху через реальність української політики.
По-перше, ставлення до членства в НАТО. До Риги Грузія відправила делегацію у складі дев’яти осіб, зокрема главу парламенту, виконавчого директора Національного банку, послів та заступника міністра закордонних справ. Вони були присутні на усіх зустрічах, організованих Фондом Германа Маршала в рамках саміту НАТО.
Україна надіслала лише трьох, подібно до Молдови та Білорусі, що відправили по два представники. До складу української делегації увійшов лише один офіційний представник — Олег Рибачук, колишній глава президентського Секретаріату та теперішній радник Президента.
По-друге, конфлікт між українською політичною елітою посилився із суперечливими сигналами для Заходу. Напередодні візиту Віктора Януковича до США 4—6 грудня, його Партія регіонів підтримала неконституційну відставку міністра закордонних справ. За тиждень до візиту Януковича в США Президент скасував візит, а потім, після переговорів, знову схвалив його.
Після ризького саміту НАТО, Грузія, очевидно, прискорено просуватиметься до членства в Альянсі. Водночас позиції України залишаються суперечливим. Тобто, підтримка НАТО членства Грузії є визначеною, а після повернення до уряду Януковича в серпні цього року, Альянсу важко сформулювати чітку стратегію щодо України, особливо зважаючи на те, що «Наша Україна» переживає кризу, а Партія регіонів є опортуністичною і змінювала свою позицію щодо НАТО три рази за чотири роки.
ДО РЕЧI
Голова МЗС РФ Сергій ЛАВРОВ вважає, що прагнення НАТО до розширення є великою помилкою й не призведе до зміцнення міжнародної безпеки. Про це він заявив в інтерв’ю, що було опубліковане вчора в газеті «Красная звезда». За словами російського міністра, сьогодні створені такі алгоритми взаємодії з НАТО, які дозволяють будь-якій країні співробітничати щодо якнайширшого спектру питань безпеки без формального вступу до Альянсу. З іншого боку, вступ до НАТО має на меті розповсюдження на нових членів зобов’язань з колективної оборони. «Тут виникає дуже багато питань. Наприклад, хто може становити загрозу Україні й Грузії? Навіщо в Тбілісі прагнуть якнайшвидше вступити до НАТО: щоб зробити реальний внесок у діяльність Альянсу у сфері регіональної безпеки або для розв’язання кон’юнктурних завдань у двосторонніх відносинах з Росією?» — зауважив міністр. С. Лавров наголосив, що Росія уважно стежить за розширенням Альянсу й відзначає наближення військової інфраструктури НАТО до території Росії, зокрема модернізацію об’єктів у країнах Балтії, створення баз у Румунії й Болгарії. «Ці питання ми винесли на порядок денний нашого діалогу з партнерами по Раді Росія — НАТО. Говоримо про це не тому, що у військовому аспекті нас такі зміни лякають. Просто ми повинні відповідним чином враховувати нові зовнішні умови в нашому військовому будівництві, вживати заходiв безпеки», — заявив голова МЗС РФ. На завершення він нагадав, що Росія виступає за зміцнення довіри у відносинах з НАТО, але проти створення нових розмежувальних ліній в Європі.
Тарас КУЗЬО — ад’юнкт-професор Інституту європейських, російських та євразійських досліджень у Вашингтонському університеті Джорджа Вашингтона. Він є автором численних праць про Радянський Союз, Україну та проблеми міжнародної безпеки.
