Наталка Фіцич — це одна з небагатьох журналістів, що виявляють особливу сміливість. Сміливість жити своїм життям. Жити життям України. Вона вміє показати життя України самим же українцям. Переглянувши роботи молодої, але вже досить відомої авторки документального кіно, з’являється інтерес та повага до нас з вами, до країни.
Уперше ім’я Наталки Фіцич ми почули у 1997 році, коли вона, тоді ще журналіст-початківець, працювала у Інформаційній телевізійній агенції «ВІКНА» на СТБ, потім — на «1+1». А з 2005 року Наталя реалізує себе в продюсерському центрі «Закрита зона».
— Наталю, нещодавно ви презентували короткометражну документальну драму «Гріх». Розкажіть, будь-ласка, про сам проект та процес його створення.
— Цей фільм наша команда зробила в рамках документального циклу «Відкрита зона». Оскільки в Україні нещодавно відзначили черговий День боротьби з ВІЛ/СНІДом, я хотіла зробити щось цікаве і привернути увагу до цієї проблеми. Так виник документальний фільм «Гріх». Уже згодом, виникла ідея розширити цей показ і зробити фільм доступним не лише для телеглядачів, а й дати можливість побачити його у кінотеатрах учням шкіл та молоді загалом. Таким чином, виникла суспільна акція. Упродовж кількох днів фільм показували у мережі кінотеатрів «Кінопалац» у містах-мільйонниках, де ця проблема постає гостріше. Сеанси були безкоштовними, тому люди абсолютно без проблем мали змогу переглянути «Гріх». Також дуже приємно, що цю ідею підтримало Міністерство освіти і науки України.
Я маю велику надію, що ця акція хоч когось iз молоді вбереже від необачних кроків, необдуманих вчинків... І це вже в даному разі буде великим досягненням. Цей фільм, насправді, не переслідує мету розповісти про СНІД, як дуже часто це робиться: шляхи його поширення, скільки людей вже є ВІЛ-позитивними тощо. В даному разі йдеться про розповідь трьох сімей, які на собі відчули горе від наркоманії. Фільм, в першу чергу, апелює до емоційності глядача. Я переконана, що якщо зачепити серце глядача, то потім він сам може дізнатися всі необхідні цифри, шляхи поширення тощо.
— Ви справді гадаєте, що після перегляду фільму підлітки зроблять висновки?
— Я не просто думаю, я переконана в цьому. Тому що ми без прикрас розповідаємо про долі наркозалежних людей. Я переконана, що прикрашати життя не варто. Життя красиве у своїй драматичності. Його потрібно показувати таким, яким воно є. Мій найголовніший глядач — це моя донечка, якій шість років. До речі, місяць тому я була дуже здивована тим, що вона дивилася фільм про вояків УПА, і їй дуже сподобалося. Коли вона подивилася «Гріх», то підійшла до мене і сказала, що ніколи не візьме до рук наркотиків. Я переконана, що на дітей ці речі впливають.
— Для того, щоб таких проектів було більше, потрібна участь чи допомога держави?
— Ми звикли постійно нарікати на державу. Звикли говорити: держава — має, держава — повинна, держава — мусить. Я не думаю, що тут проблема в державі. Держава — це ми з вами, це кожен наш крок, те, що робимо і розуміємо ми самі, або те, чого ми не робимо й не розуміємо. Не в державі тут рiч, а в наших головах і наших серцях, і в тому, що ми готові самі зробити для суспільства.
— Уже сьогодні можна без сумніву стверджувати, що ви робите справжнє документальне кіно, якого, до речі, не так уже й багато у вітчизняному телепросторі. А з чого все починалося?
— У мене вийшла спонтанна історія, тому що ще кілька років тому, я могла лише мріяти про документалістику. Вийшло так, що за місяць до Помаранчевої революції я в числі шести інших журналістів звільнилася з «1+1». Опинилася без роботи. Я, чесно кажучи, і не намагалася піти працювати кудись репортером, тому що у мене була дуже важка моральна ситуація. Але коли люди вийшли на вулиці, в мене з’явилося натхнення. Адже не могло бути такого, що всі знакові події проходять повз мене. І раптом мені запропонували зробити невеличкий документальний фільм. І всі мої емоції, бажання передати те, що було на Майдані, показані в тому фільмі. Це була моя перша спроба зйомки документального кіно. Зараз я можу сказати, що він не був дуже сильним. Але той фільм запросили на фестиваль у Мюнхен. І певним чином, це мені надало віри в себе.
Згодом ми, тобто моя команда, почали серйозно займатися документалістикою, адже її немає на наших екранах. Але тоді, коли я зробила «День сьомий», спільно з Олесем Саніним, Володимиром Ар’євим та командою журналістів, зрозуміла, що у мене немає іншого шляху окрім як займатися кінодокументалістикою. Гадаю, що зараз я отримала більше, ніж мріяла.
— Як на вашу думку, у нашому телепросторі кінодокументалістика має місце?
— Судячи з того, що показують на наших каналах, то їй зовсім не має місця. Але вона мусить бути, тому що на сьогодні у нас є новини, які досить якісні, у нас є розважальні проекти, кіно, до того ж куповане. І все. Але новини постійно змінюються. А документалістика — це той жанр, що існує в сьогоденні для історії. Вона розповідає, як книга, тільки у візуальному форматі. Коли ми хочемо згадати чи то дослідити історію, то ми шукаємо документальні фільми. Виходить, якщо ми зараз не будемо знімати кіно, то що про нас скажуть через десять років? Що нас не існувало? Так не має бути.
— Як ви гадаєте, чи змінилася журналістика за останні два роки?
— Тоді існувала загроза самому існуванню журналістики як професії. Тому що цензура не залишає місця для розвитку журналістики. Зараз можливості писати стало набагато більше. Інша справа, що ми цією свободою не завжди вміємо користуватися. Свобода — це відповідальність. Так само, як і журналістика. Тому що ЗМІ це певна влада, а влада — це відповідальність. І я боюся, що якраз відповідальності більше не стало. Шкода, бо свобода і відповідальність — це ті речі, які мали б iти паралельно. Якість подачі інформації, якість викладу на той момент були непоганими і зберігаються й досі. Але констатувати те, що журналістика з того часу змінилася, не можу.
— Ви кілька своїх фільмів («Помаранчева революція», «День сьомий») презентували у Москві та Нью-Йорку. Яка була реакція публіки на тематику картин?
— Ми презентували свої роботи у Москві в українському культурному центрі. Подивитися фільми прийшло більше українців за походженням, хоча були і власне росіяни. Реакція була різна, дуже часто неоднозначна, бо вони отримували дещо іншу інформацію про Україну. Але загалом, що дуже цікаво, приймали дуже тепло. Чому? Не знаю. Але зал був повний, люди активно і щиро спілкувалися. Набагато активніше, аніж в Нью-Йорку.
Я була дуже стурбована тим, чи будуть сприйнятi і зрозумілі фільми тим людям, що живуть поза батьківщиною. Тому що вони орієнтованi на тих, хто живе в Україні, хто це в тій чи іншій мірі пережив, або для наших дітей. Але кожен глядач зрозумів все, про що хотіли сказати ми — автори.
— Який із ваших фільмів ви вважаєте найвдалішим?
— На сьогодні — це «День сьомий». Після цього фільму я почала документальний цикл «Відкрита зона». Але рiч у тому, що це більше телевізійний формат, це певний компроміс між тим, що люди звикли бачити «розважалівку», і тим документальним форматом, до якого я сама прагну. В даному разі я перед собою поставила завдання: привчити глядача до перегляду документальних фільмів. Привчити дивитися про українців, цікавих людей, про щось незвичайне, нестандартні сюжетні історії... Ми стараємося дотримуватися високої якості.
— Вас не хвилює таке становище, що саме на «5 каналі» не кожен зможе переглянути ваші фільми або належним чином оцінити їх?
— Звичайно, хвилює. Та все ж українським телеканалам не цікава документалістика як така. І в даному разі від мене це не залежить.
— Якої тематики фільми робити найцікавіше: на політичні теми, соціальні, життєві історії...
— Чесно кажучи, над політикою працювала давно, і мені цього вистачило. Те, що я роблю зараз, у мене викликає захоплення. І це цікаво в першу чергу мені, і, сподіваюся, що це буде цікаво глядачам. А політика — це як новина. Сьогодні вона одна, а завтра — інша. А я розповідаю про зовсім інші речі. Я розповідаю про те, що розповідають діткам у казках: це є добро і зло, це є патріотизм, ставлення до інших людей, моральні якості... І ці речі не зникнуть, незалежно від того, яка політична чи економічна ситуація буде в країні.
— Які проекти готуєте показати глядачам найближчим часом?
— Зараз ми задумали документальний фільм, який будемо робити з Олесем Саніним, а продюсером буде Володимир Ар’єв, про українське сало. Він буде зроблений у жанрі документальної комедії. Це дуже складний жанр. І до того ж це мій дебют у документальній комедії. Але разом з тим я продовжу вести документальний цикл «Відкрита зона». Тем для нових сюжетів безліч. Наприклад, до Дня святого Миколая буде фільм, присвячений дітям-сиротам. На католицьке Різдво буде присвячено фільм українським ювелірам. Виявляється, ювелірна справа на сьогодні в Україні просувається семимильними кроками і українські ювеліри завойовують високі міжнародні відзнаки. Загалом їх назвали родоначальниками нового жанру. В даному разі країна має пишатися такими людьми. Ще хочемо розповісти про кулінарні символи України. Зокрема,І про «київську котлету» та «Київський торт».
— Охарактеризуйте, будь-ласка, ваші проекти.
— Загалом я наші проекти охарактеризувала б як розповідь українцям про українців. Для себе особисто, створюючи ці фільми, пишучи сценарії, роблю відкриття. Бувають історії різні: і сумні, і веселі, і смішні... Я вважаю, що Україну прославляє кожен із нас. Було б дуже добре, щоб ми знали таких людей, щоб вони таки отримали свої п’ять хвилин слави. Адже перше, чим має пишатися держава, — то це громадянами держави.
