Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Українське театральне зарубіжжя

Про актрису, режисера та педагога Лідію Крушельницьку
23 листопада, 2006 - 00:00

Нова книга відомого театрального дослідника, історика, доктора мистецтвознавства Валерія Гайдабури «Летючий корабель Лідії Крушельницької» (Видавництво «Факт», 2006 р.) розпочинається вступним словом дійсного члена Академії мистецтв України, доктора мистецтвознавства Олександра Федорука, в якому він промовив, можливо, ключову фразу, що характеризує творчу натуру автора: «Валерій Гайдабура любить досліджувати маловідоме».

Недавно Гайдабурою було представлено його грандіозний доробок — історію театрального життя в Україні в період німецько-фашистської окупації, в якому автор розкрив невідомі факти існування українського театру в цей зовсім негодящий для мистецтва час. І ось — новий поступ у невідоме — перша книга авторського циклу «Українське театральне зарубіжжя» — «Летючий корабель Лідії Крушельницької», в своєму підзаголовку, що має точну адресу літературного оповідання — «Студія художнього слова в Нью-Йорку».

Передусім, потрібно відзначити зовнішній вигляд, дизайн і макет книги — фото романтичної жінки. Героїня книги — Лідія Крушельницька, немов дивиться здалеку на нас, сьогоднішніх. Забігаючи наперед, скажу, що вона, відсвяткувавши свій 90-літній ювілей, також може поглянути на себе — таку, яка була в молодості.

Робота Валерія Гайдабури, насамперед, присвячена життю та творчості відомої актриси, режисера, педагога й організатора театральної справи в українській діаспорі США, заслуженого діяча мистецтв України Лідії Крушельницької, але авторський талант дослідника створив при цьому такий фон подій історії країн і народів, що супроводжував життя героїні, що в результаті вийшов своєрідний портрет епохи. Виразний, багатогранний, що пульсує емоціями й особистісними відносинами.

В увертюрі до безпосередньої розповіді про Лідію Крушельницьку автор детально розказує про коріння виникнення Театру-студії Йосипа Гірняка й Олімпії Добровольської, етапи його непростого становлення, основи та принципи існування. Таким чином, вимальовується картина шляху розвитку українських театрів за кордоном, зокрема в Америці. Гайдабура приводить цитату з праці дослідника історії театру українського зарубіжжя В. Ревуцького: «Якщо український театр на території Німеччини — його ранок, то існування за океаном — вечір». І сам її елегантно коментує, погоджуючись, що так, за океаном український театр втратив статус професійної справи, але що таке «вечір» театру, в активі якого півстоліття, в порівнянні з його «ранком», в історії якого всього п'ятиріччя німецьких концлагерів? І потім, в Америці подвижники українського театру виконували куди більш складні завдання — без усілякої фінансової підтримки вони життя віддавали на те, щоб допомогти зберегти «національну ідентичність в іншому язиковому оточенні...»

Немов гід, Валерій Гайдабура продовжує вести читача шляхом, яким Лідія Крушельницька прийшла в «Український театр в Америці», як співпрацювала з Гірняком і Добровольською, як прийняла з їхніх рук 1965 року Дитячу студію художнього слова. Автор книги вдається до образних алегорій і припускає, як тоді, перемагаючи власні сумніви, Лідія Сильвестрівна подумки сказала собі: «Кладу руку на вогонь», що означає — взяту на себе справу довершу. Тоді їй було 50 років. «40 років вона твердо та ніжно керувала Студією. Нею створена унікальна педагогічна художня лабораторія, яка рятує людину від забуття рідної мови, дає можливість і вдалині від батьківщини гідно відчувати себе українцем. Вона не називала свій колектив Театром. Але так його заслужено називали глядачі та критики. Скрупульозний труд Лідії Крушельницької та її художнього «штабу», її уміння прищепити витончений артистизм молоді підіймали діяльність Студії в її вищих, натхненних виявах на рівень захоплюючого мистецтва».

На цьому своєрідний вступ завершується та починається безпосередня розповідь про долю Лідії Крушельницької, яку автор охрестив, і таке ім'я надзвичайно відповідає враженню від цієї дивовижної жінки, — «Срібна пані». Захоплення силою духу, діяльністю та життєвою позицією актриси, до речі, визнаної 1989 року Людиною року в українському Нью- Йорку, В. Гайдабура пояснює здивуванням від того, як це тендітне створіння долало круті віражі своєї нелегкої долі. Етапи біографії Лідії Сильвестрівни, яка народилася на Галичині, в Кутах у 1915 році, переплітаються в її розповіді про себе з коментарями та ліричними відступами автора. Захоплюючий колорит часу та подій, переданий Валерієм Гайдабурою настільки яскраво та талановито, що написане сприймається художнім романом, але аж ніяк не документалістикою або мемуарами.

Перипетії довоєнного життя на Західній Україні, нелегальний перехід Крушельницької через кордон, з «більшовицької території на польсько-німецьку», щоб поєднатися з чоловіком Леонтієм, який переховувався в Польщі від НКВС; війна, життя в післявоєнній Німеччині та нарешті далекий Нью-Йорк — пунктирна лінія життєпису Лідії Крушельницької.

Не лише професіоналам, але й людям, далеким від захоплення театральним мистецтвом, буде цікавий аналіз вистав і творчих програм, створених Крушельницькою в нью-йоркській студії художнього слова. Почався цей сценічний «політ» з дебютної вистави «Летючий корабель», що його поставила Крушельницька за п'єсою «Правда та брехня» А. Шияна. Репертуар студії перших років був переважно дитячим, але керівниця упевнено готувала й «дорослий» репертуар. Так, з роками в переліку спектаклів з'являються назви творів таких серйозних авторів, як І. Франко, Леся Українка, І. Кочерга, М. Старицький, Е. Скриб, Б. Грінченко, М. Куліш, В. Вінниченко, К. Гольдоні, Л. Костенко.

Цікавим є те, як Гайдабура аналізує творчий почерк Лідії Крушельницької, систематизує принципи її режисерської способу, описує сценографічні пристрасті. Iз цих скрупульозних і об'ємних характеристик Крушельницька постала прогресивним і неординарним театральним діячем, талановитим режисером і, що особливо важливо в умовах діаспори, вихователем молоді, хранителькою української культури на просторах, таких далеких від батьківщини. Вона, цитуючи автора: «своєю творчою волею та талантом відсунула «сутінки» українського діаспорного театру в США».

Остання фраза Лідії Крушельницької з інтерв'ю, що завершує книгу, досить символічна: «...Запам'ятала зі вступу до «Метаморфоз» Горація про мистецтво: «Terarum hominess evegit ad deos». Тобто, воно «звичайних людей підносить до рівня Бога»... Так само й символічною є назва вистави, привезена Студією художнього слова на Перший міжнародний симпозіум «Українська театральна діаспора в контексті державної язикової та культурної політики», що проходив у Києві 2002 року — «Жінка крізь сторіччя» за поетичними творами Лесі Українки. Наскільки це все може стосуватися героїні книги.

Існує духовне «Співтовариство друзів Лідії Крушельницької». Після знайомства з книгою Валерія Гайдабури, який зумів уловити та передати сутність цієї справжньої жінки, чудового митця, художника, захотілося бути удостоєним честі стати членом цього славного співтовариства.

Алла ПІДЛУЖНА, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: