Нинішні київські гастролі «Современника» вважаються ювілейними: колись культовий, як тепер прийнято виражатися, московський театр навесні відсвяткував своє 50-річчя.
З такого приводу треба було б організувати гастролі на весь місяць, що могли дозволити собі театри за радянських часів. Але про них фінансові й творчі директори театрів можуть лише мріяти. Відмовившись від ідеологічної опіки держави, мистецтво, здебільшого, змушено розраховувати на свої власні сили й комерційні зв’язки. «Современнику» їх поки що вистачило, щоб привезти в Україну два спектаклі.
На відміну від минулих гастролей, під час яких в переповненому гулом помаранчевої революції Києві гралися похмурі й важкі для сприйняття «Біси» Достоєвського, на цей раз колектив під керівництвом Галини Волчек привіз світлі, легкі спектаклі. До їхньої постановки художній керівник «Современника» має безпосереднє відношення. «Пігмаліона» Бернарда Шоу з Валентином Гафтом (Генрі Хіггінс) і Оленою Яковлевою (Еліза Дуллітл) в головних ролях, Галина Борисівна поставила ще дванадцять років тому. За цей час в заяложений спектакль влили нову, українську, до речі, кров. Професора-філолога, який на парі перетворює недорікувату й грубу торговку квітами на вишукану світську даму, що висловлюється правильною англійською, тепер грає Сергій Маковецький. Грає темпераментно, з властивим йому натиском почуттів і думок. Що цілком у даному випадку виправдано. Без цього натиску таку дурепу, якою зображує вуличну квіткарку Яковлева, на леді, звичайно ж, не перетвориш.
Грати ж не дурепу актрисі не з руки. Крім того, що перед кожною виконавицею ролі Елізи стоїть непросте завдання максимально гранично показати разючий контраст між неосвіченою простушкою й окультуреною салонною дамою, Яковлевій за характерним кривлянням треба ховати не тільки свою природну вихованість, але й вік. Для того, щоб вдало поставлена вмілою режисерською рукою комедія змогла послужити касі «Современника» ще не один рік, режисеру, вочевидь, доведеться подумати про те, як би влити в своє дітище й свіжу жіночу кров. Інакше чудова казка про юну Попелюшку незабаром перетвориться на драму про останній шанс дами бальзаківського віку.
Проблемі віку, з яким приходить (принаймні, повинно приходити) розуміння трагічної приреченості мрій і прагнень людського існування, присвячений інший гастрольний спектакль — «П’ять вечорів» Олександра Володіна. Легендарна радянська п’єса не випадково з’явилася в репертуарі «Современника» наприкінці минулого сезону. У кінці 1950- х, якщо вірити театральним легендам, саме з цієї п’єси, що викликала невдоволення у партійного начальства, почалася слава нещодавно створеного (1956 рік) «Современника». Поставив її разом з Галиною Волчек Олег Єфремов, який сам же й зіграв роль Ільїна. У 1959 році достатньо було без зайвих режисерско-постановницьких хитрощів органічно зіграти історію двох немолодих людей, які після сімнадцяти років розлуки намагаються склеїти розбиту війною долю, і успіх «П’яти вечорам» було забезпечено. Зовнішні та внутрішні ситуації п’єси Володіна, якщо вони по-людськи були зрозумілі й зіграні акторами, вже містили величезний емоційний заряд для глядача.
Зараз же театру, окрім втілення в сценічну плоть теми самотності, крихкості почуттів і людської долі, треба ще потурбуватися про те, щоб відтворити атмосферу тих років, що перетворилися на ностальгічні спогади. Тому що сюжет драми десятками важливих деталей і тем міцно пов’язаний зі своїм часом. З війною і радянською системою, що ламає життя людей; з показним казенним оптимізмом героїні, під яким ховається жіноча туга за звичайним «бабським щастям»; з комунальним совдепівським побутом, в якому місце квіткової вази займала трьохлітрова банка. Цю банку тепер режисеру слід би перетворити на місткий сценічний образ, в якому прочитувалося б головне знамення часу: все в країні було догори дном. Не на своє місце потрапляли в ній не тільки предмети побуту, але й люди, якi через підлість системи змушені зраджувати своє призначення.
Над новою сценічною версією «П’яти вечорів» працював учень Анатолія Васильєва, маловідомий поки в театральній Москві Олександр Огарєв. Звичайно, без допомоги Волчек не обійшлося, саме вона, за свідченням акторів, в останні два тижні зліпила так і не склеєний як слід спектакль. Відсутність єдиної режисерської волі, ясна річ, позначилася на результаті. Психологія, така важлива в «П’яти вечорах», відійшла на другий план. Сергій Гармаш (Ільїн) і особливо Олена Яковлева (Тамара) більше зайняті зовнішньою, характерною стороною своїх ролей. Зіграна ними драма двох людей, яким так важко повертатися один до одного, звичайно, викликає співчуття, але на своє життя її, на жаль, не спроектуєш. Мабуть, найбільш сильні переживання викликають музичні хіти п’ятдесятих-шістдесятих років і декорації пітерської художниці Наталі Дмитрієвої, яка зуміла зачепити в душі глядача ностальгічні нотки. Засніжені лавка й вуличний ліхтарний стовп, вікно на задньому плані сцени, що постійно світиться теплотою й затишком, створюють атмосферу зими, яка дарує нам одне з основних свят нашого життя — Новий рік. Ніщо, як це свято, не пробуджує в нас щемлячу тугу за життям, що минає, і не примушує замислитися про головне.
Саме в філософському, а не мелодраматичному, напрямі, на наш погляд, і належало копати театру. Тим більше, що на це вказує сам автор, який разом з Єсеніним і Ільїним, який цитує генія російської поезії, сумно питає у життя й долі: «Жизнь моя, иль ты приснилась мне?»
Проте спектакль був сприйнятий київською публікою й без метафізичних новацій і глибин. Принаймні, тією її частиною, яка, як це не дивно, досі не бачила «П’яти вечорів», знятих Микитою Міхалковим у 1980, здається, році. Уникнути порівняння з чудовою картиною глядачам і журналістам, які відлічують від неї історію постановки п’єси, було не просто. Устоявши перед спокусою пуститися в спогади про зібраний Міхалковим чудовий акторський ансамбль, обійдемося лише констатацією загальновідомої, але доречної в цьому випадку істини: служіння муз не терпить не тільки суєти, але й будь-яких комерційно-маркетингових розрахунків.
