22 листопада
До болю пронизало свідомість, коли почула, що 16 листопада у Верховній Раді відмовились розглядати на пленарному засіданні законопроект про Голодомор.
Видно, що у «синів» твоїх, Україно, «отшибло», як говорять старші брати, пам’ять. Чи ці «івани, не помнящие родства», ніколи не мали дідусів-бабусь, які пошепки, щоб ніхто, не дай Боже, не почув, як мені, малій, моя бабуся у п’ятдесяті роки ХХ століття розказувала про жахи 32—33 років. І хоч куди б ми йшли з нею полем, лугом чи лісом, вона не переставала показувати мені стебельця, гілочки, корінці рослин, які можна варити і вживати в їжу.
— Бабусю, нащо? Ми ж накопали повен погріб картоплі, — запитую я.
Важко зітхнувши, небагатослівно відповідає:
— Про всяк випадок, моя дитино, про всяк .
А ще «про всяк випадок» на полиці нашої сільської хати завжди, роками, стояла торба з сухарями, які мінялись — старі віддавались корові під час отелу, а нові вкладались знову.
Чи не так закладається генетична пам’ять у людей?
Де ж ваша людська пам’ять, ви, що у передвиборних промовах стільки обіцяли народу?
Де, питаю я вас від імені мільйонів, замордованих голодом?
