Наснився мені дивний сон. Ніби опинився минулого тижня біля Київського iнституту фізкультури, а там — виставка «Книжковий світ». Дивлюся, перед плакатом стоїть Татьяна Толстая, уся в екстазі: «Дворец наслаждений! Пещера Али-Бабы! Тадж- Махал, бля!» І пальчиком в рядочок тицяє: «Установча конференція міжнародної громадської організації «Академія книги». Перейнявся захватом письменниці, попрямував у вказаному напрямку.
Щойно до дверей, а вони саме прочиняються й виходить Антон Павлович Чехов, швидко занотовуючи до свого знаменитого записника: «Эта внезапно и некстати происшедшая любовная история похожа на то, как если бы вы повели мальчиков куда- нибудь гулять, если бы гулянье было интересно и весело, — и вдруг бы один обожрался масляной краски».
До чого тут хлопчики? — дивуюся — і заходжу до зали. Справді, сидять у президії троє: головний редактор журналу «Київська Русь» Дмитро Стус, директор однойменного видавництва і засновник журналу Володимир Рубан та Василь Шевченко, заступник голови Держтелерадіо по книжках. Так чітко їх бачу, ніби й не уві сні зовсім.
Кажуть до зали: ми тут розіслали запрошення 70-и гідним бути книжковими академіками, але хто в Америці, знаєте, хто в Австрії, хто в Севастополі — зачекаємо трохи, може, ще підтягнуться? І пускають рядами список закликаних, щоби, так би мовити, ідентифікувати вже наявну авдиторію.
Список гарний такий, за абеткою складений. «А» — не бачу Афоніна; що ж, думаю собі, правильно: президентові Асоціації видавців і без того клопоту доста. «Б» — немає Бойко; і її організатори вирішили не відволікати від справ «Либідських». Так само змилостивилися й не запросили до «Академії» й решту відомих українських книжкових будівельників. Нам, мовляв, в «Академії» репутації та досвіду не треба. Тобто, Зінкевичеві — «Смолоскипове», Коваль — «Форумне», Красовицькому — «Фолієве», Малковичеві — «А-БА-Бине».
«Академії» ж потрібні члени. Оно, як у списку: «член ревізійної комісії», «технічний редактор», «бухгалтер». Бачачи, що мені нічого не говорять ані прізвища, ні обличчя цих «академіків», Чехов (сон триває!) показує у своєму записникові нотатку: «(глядя в альбом): — Это что за рожа? — Это мой дядя». А з іншого боку Толстая нашіптує: «Не то чтобы что, а вроде как». Позаду ж бешкетує Муракамі, самовисувається в «академіки»: «Я тричі прочитав «Братів Карамазових» і «Тихий Дон». І навіть «Німецьку ідеологію» один раз».
Аж тут несанкціоновані сновидні дебати перепиняє Дмитро Стус, розповідає, чим «Академія» насправді займатиметься: інформаційним забезпеченням книжкового бізнесу, налагодженням системи книгопоширення, популяризацією літератури та підготовкою кадрів для галузі. Раптом забирає слово відсутній у списку гіпотетичних «академіків» професор видавничої справи Микола Тимошик: чекайте, а що ж тоді роблять 17 українських ВНЗ, які готують кадри для книгарства на замовлення держави? Тут починаю снитися сам собі, ставлю запитання: «Чи бодай теоретично можливо, щоби громадська організація розв'язала суто комерційну проблему книгопоширення?» Й чую заколисуючу відповідь: «Сьогодні нам варто створити президію, а потім думати, як конкретно працювати».
І раптом постають давніші видіння: весна цього року, так званий Київський міжнародний книжковий ярмарок імені Василя Г. Шевченка; нинішнє літо — книжковий ярмарок на Світовому форумі українців. Промоутером обох держбюджетних імпрез був тріумвірат Стус —Шевченко — Рубан. Може, саме тоді їм було видіння і голосом Чехова мовлено: «И тебе на том свете скажут: напрасно ты ел постное».
Але ж тоді ходило про шестизначні цифри (чи хтось бачив кошториси витрат?), тепер на обрії замаячила цифра семизначна — бюджет української презентації на Варшавському книжковому ярмарку. Чи не з цієї перспективи народилася ідея «Академії книги»? Та ще як хутко народилася: потенційних «академіків» лише запросили на установчу конференцію, а сама організація, виявляється, уже зареєстрована Мін'юстом! Як сказав Жванецький: «В этой любовной спешке он содрал с себя белье раньше пиджака».
За мільйон доларів оператори держкоштів, звичайно, можуть закидати Варшаву шароварами, купленими за приватизаційною ціною цілої швейної фабрики. А там ще відкриється фінансування першого і другого книжкових указів Президента; цифри стають восьмизначними... Теоретично беручи, вистачило б на всю сотню-другу активно діючих українських видавців. Але чому тоді на «академічні» посади запрошено лише трьох?
Почувши останні рулади організаторів «Академії» про видавничу єдність, яка мусить покласти край «ері інтриґ» (Д. Стус), Олєйніков — сон! сон! — скаламбурив: «Ждешь единство — получаешь свинство». Й тут на нього налітають двоє з тих трьох обраних видавців: «Нас раніше ніколи не запрошували до розподілу бюджетних коштів. Ми зробимо! Але не дозволимо!» — захлинаються в ейфорії. Аж тут знов Антон Павлович з черговою притчею: «У господ А и Б — пари. Господин А на пари съедает 12 котлет, господин Б не платит пари, не платит даже за котлеты». А ще підходить Кафка і так розв'язно, ніби поручик Ржевський, кидає: «Злягання як кара за щастя бути разом», — і тицяє у список кандидатів в «академіки» на прізвище Табачник Дмитро.
І тут пригадую, що не у сні, а наяву (у ґазеті «Сегодня» від 12 жовтня), цей нинішній віце-прем'єр з гуманітарних питань звірився народові: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем». То виходить, що чимало щиро поважаних осіб, внесених до списку «Академії» (але, чомусь, у більшості відсутніх особисто, як-от, М. Жулинський, М. Рябчук, М. Стріха), або визнають себе «узким слоем, который боится», або «не в курсі», що члени-бухгалтери свою справу (саме у кафкіанському сенсі) знають?
Й тут прокинувся. І пригадав. Ідею «Академії книги» вже давно сформулював головний редактор журналу «Радуга» Юрій Ковальський. Гарна така ідея, з чималим PR-потенціалом. Але й він, здається, не очікував, що її використають з таким цинічним праґматизмом. Колись російський художник Крамской зупинився на виставці перед полотном відомого колеґи й сказав: «Какой сюжет испорчен! И испорчен надолго...»
А зі сну мене наздогнала SMSка: «Звенягин выматерился в третий раз, потом, словно оправдываясь перед Дмитрием, сказал, что Бог троицу любит» (А. Курков).
Співавтори:
Татьяна ТОЛСТАЯ. Кысь. — Москва: Подкова; Иностранка, 2001.
А.П.ЧЕХОВ. Собрание сочинений. Т.ХII. — Москва-Ленинград: Госиздат, 1929.
Харукі МУРАКАМІ. Погоня за вівцею. — Х.: Фоліо, 2004.
Михаил ЖВАНЕЦКИЙ. Мой портфель. — К.: Махаон-Україна, 2004.
Николай ОЛЕЙНИКОВ. Пучина страстей. — Ленинград: Советский писатель, 1991.
Франц КАФКА. Щоденники 1910 — 1923 рр. — К.: Всесвіт, 2000.
Андрей КУРКОВ. Сады господина Мичурина. — Х.: Фолио, 2002.
