Тривала дев’ята година другого етапу третього з’їзду «Нашої України». Багато делегатів уже залишили зал. Лідера «Нашої України» обрати так і не вдалося. Хіба що з’їзд визнав незадовільною роботу ради партії, наказав і надалі вдосконалювати Конституцію та все-таки наполягав на переході в опозицію. Делегати мали всі шанси просидіти в залі КПІ всю ніч або, як пропонувала львівська делегація, зібратися через тиждень ще раз уже на третій етап.
Цей з’їзд треба було якось закінчити. Можливо, погано, але закінчити. І тут рятівний дзвінок від Президента. Екс-прем’єр Юрій Єхануров пійшов за лаштунки, а потім, дочекавшись закінчення емоційного виступу Романа Безсмертного, відвів його вбік на два слова. Усім сказали залишатися на місцях. Потім оголосив послання Президента: голосувати за запропонований напередодні склад політради, що збільшився на 29 осіб. Втомлені та голодні делегати слухняно проголосували. За — 756 делегатів, проти — 31, утрималися — 36.
Отже, до складу ради ввійшли 214 осіб, серед яких народні депутати, екс-міністри та представники регіональних осередків. Тепер від кожного регіону не один, а три делегати. Усі «любі друзі» залишилися. Примітно, що до цього мало не кожен другий промовець говорив про те, що оптимальна кількість для ради — 50—70 осіб. Але о 9-й годині вечора втомленим делегатам, очевидно, вже було однаково. Аби якось пристойно закінчити цей з’їзд — і по домівках.
Які ж найближчі перспективи партії? За словами рядових партійців, вони мають такий вигляд: ще п’ять місяців «Наша Україна» промучиться, буде рефлексувати та шукати свою хвилю. А там, ближче до весни, диви, уряд Януковича завалиться, а головне — на лютневому з’їзді повинен з’явитися ВІН. Герой, який врятує «Нашу Україну» від електорального занепаду. Стати героєм пропонували Яценюку, Кириленку, Луценку і навіть Стецьківу. Але, очевидно, така хороша ноша, що ніхто на неї не зазіхнув. «Брати на себе лідерство все-таки не ідіотам пропонували, — сказала «Дню» Ксенія Ляпіна. — А «неідіот» розуміє, що не можна взяти на себе лідерство, штовхнувши двері та сказавши: ось я прийшов, давайте поведу за собою. Такого не буває. Лідерство треба завойовувати».
І все ж таки два «претенденти», Стецьків і Луценко, на з’їзд прийшли. Виступ Юрія Віталійовича, мабуть, був одним із найважливіших моментів з’їзду. Він був схожий на презентацію нового лідера. Луценко піднявся на трибуну під такі оплески й овації, що стало навіть незручно перед Віктором Пинзеником, який виступав перед ним.
Умілий трибун Луценко одразу ж зачепив за живе: «Мене питають, чи треба святкувати помаранчеву революцію? Я хочу сказати, що це свято людей, а не політиканів, які мирно, весело та переможно подолали зло та брехню... Це свято, якщо тисячі баночок із варенням перемогли 12 тисяч спецназівців, якщо віра в перемогу була сильніша ніж страх за життя».
І найважливіше. Юрій Віталійович порадив скористатися «українським історичним методом — Чорними радами». «Коли зберуться прості активісти, які вірять у Майдан, для кого барабани революції — не пусті слова. І саме вони повинні затвердити рішення про об’єднання й обрання знизу шляхом плебісциту по кожній області окремо нової лідерської команди».
Уже в кулуарах з’їзду власник третього в країні рейтингу розказав журналістам, що вступати до «Нашої України» не збирається, що необхідне об’єднання помаранчевих, а навесні провести праймеріз, тобто вибори знизу і всіма. По суті, Луценко запропонував розпочати процес перезаснування партії.
Треба сказати, Чорна рада в українській історії дуже тісно пов’язана з таким сумним періодом, як Руїна. Інша річ — американський винахід «праймеріз», цей термін жодних негативних асоціацій не викликає. Це інструмент внутрішньопартійної демократії в американській партійній системі.
Наскільки приживеться цей метод на українському ґрунті? Сказати поки що складно. Політолог Володимир Фесенко вважає, що такий експеримент провести цілком реально. «Свого часу я і кілька колег пропонували таку систему «Нашій Україні» ще до того, як вона стала правлячою політичною силою. Очевидно, зараз про неї пригадали. У принципі можна провести такий експеримент, а далі визначиться. Хоч одразу можу сказати, спроба обрати на таких праймеріз нового лідера «Нашої України» закінчиться нічим. Або як такий лідер буде названий той же Віктор Ющенко (тому що «Наша Україна» може існувати тільки як партія Ющенка). Або з’ясується, що існує розлад і безладдя в сенсі того, хто і як повинен керувати «Нашою Україною», — сказав політолог «Дню».
Утім, в експертному середовищі існує й інша думка: якби лідера вибирали рядові партійці простою більшістю, а не рада партії, то перемога була б за Миколою Катеринчуком. Серед низових організацій він неймовірно популярний.
До речі, вже під кінець з’їзду, коли в Романа Безсмертного, схоже, відкрилося друге дихання, він заявив, що «обрання голови партії — це перехід в опозицію до Президента. «Я це знаю, тому я прошу вас думати, перш ніж починати обвинувачення», — сказав Безсмертний. Він також зробив сміливий прогноз, що голова партії «Наша Україна» може з’явитися не раніше ніж через три-чотири роки. Тепер у БЮТ ламають голову, із ким вести переговори. Не чекати ж три роки. «Нам не зрозуміло, з ким доведеться мати справу, тобто хто очолюватиме цю організацію, крім того, що ми знаємо, що почесним головою залишився Президент України, який на з’їзді був відсутній», — сказав учора Олександр Турчинов.
Треба сказати, три-чотири роки — це якраз термін повноважень Верховної Ради. А це може означати, що поки існує фракція, в тому або іншому вигляді існуватиме й партія. «Основна проблема «Нашої України» — це нинішня суперечність, невизначеність у відносинах між Президентом і партією, — вважає Володимир Фесенко. — Ющенко розчарувався в НСНУ, але відмовитися від цього чемодана без ручки не може. І оці коливання між любов’ю та сумнівами, очевидно, триватимуть весь термін каденції і самого Президента, і Верховної Ради нинішнього скликання. Звідси термін три-чотири роки».
На думку політолога, проблема та парадокс «Нашої України» полягають у тому, що вона може існувати і як партія Президента, і як партія «любих друзів». «Як партія «любих друзів», без Президента вона довго існувати не зможе, вона швидко загине. Просто не буде суспільної підтримки. З іншого боку, і без «любих друзів», які її створювали та підтримували, вона також існувати не зможе. Цей парадокс не можуть вирішити ні в Секретаріаті Президента, ні в самій партії «Наша Україна».
До речі, в «Нашій Україні», судячи з усього, саме Ющенко, як і раніше, залишається «священною коровою». Уся критика здебільшого лилася на голову Романа Безсмертного. Всі наче забули, що він лише слухняно виконував волю Почесного голови. І лише один партієць посмів сказати: «У нас з’явився святий на рівні Ісуса Христа. Це Віктор Ющенко».
Тож політ триває нормально. Партія і Президент ідуть на дно разом.
ТИМ ЧАСОМ
Катеринчук йде з «Нашої України»
Член «Нашої України» Микола Катеринчук учора заявив про намір вийти з партії. «Для мене ця партія закінчилася. Я прийняв ухвалу, я не роблю в своєму житті те, у що я не вірю, і сьогодні я заявляю про свій вихід із партії», — сказав він, передає «Інтерфакс». У той же час, прес-служба «Нашої України» не має в своєму розпорядженні інформації про вихід Катеринчука з партії. «У Романа Безсмертного немає заяви про вихід. І офіс свій Катеринчук не покидав», — сказала керівник інформдепартаменту партії Тетяна Мокріді «Українській правді». Вона також зазначила, що заяву про вихід можна подати лише главі партії, а його може обрати лише рада партії, яка відбудеться в четвер.
КОМЕНТАР «Дня»
Обережно з Чорною радою
Уважний аналітик, який стежив за перебігом подій на з’їзді нашоукраїнців, цілком можливо, переживав у підсумку відчуття певного «дежавю», чогось уже відомого, знаного, не один раз баченого... Хотілося сказати: «Стривайте, але ж ми це проходили!» Спробуємо, проте, трохи конкретизувати це відчуття і підшукати більш-менш точну історичну аналогію побаченому й почутому на форумі НСНУ 11 листопада.
...З 15 по 17 червня 1663 року в містечку Ніжин на Чернігівщині зібралася сила-силенна українських козаків з усього Лівобережжя на вибори нового гетьмана. Цю подію очікували вже давно, адже гетьманська посада була на цей момент давно вакантною (після зречення від влади гетьмана Юрія Хмельницького). Козацтвом керував у ті місяці наказний гетьман (сучасною мовою — виконувач обов’язків), близький родич покійного Богдана Хмельницького Яким Сомко, оточений тісним колом своїх «друзів» (любих і не дуже) з числа заможної та підприємливої старшини «багатовекторної» орієнтації — в залежності від конкретних обставин. Політичний курс цієї панівної верхівки лівобережного козацтва викликав обурення, згодом і жорсткий спротив основної маси незаможних козаків та селян, які вважали себе ошуканими й ображеними діями влади, котра думала не про Україну, а винятково про власне збагачення та збереження і примноження й так вже чималих своїх статків. Виразником відповідних настроїв став, без перебільшення, видатний демагог і кар’єрист популістського типу, «захисник голоти», Іван Мартинович Брюховецький (тоді він «тримав курс» на Москву й домагався підтримки царя, бо це було вигідно, а через три роки оголосив, що починає «боротьбу за волю» проти царя). Прагнучи гетьманської булави, Брюховецький за мовчазної згоди Москви наполіг на скликанні виборної «Чорної Ради» й на тому, аби вона проходила максимально «демократично». Кожен простий козак мав право на «вигук» своєї думки; величезне поле поблизу Ніжина буквально тремтіло від криків «Геть!», «Ганьба!», «Брюховецькому слава» тощо. Незабаром у хід пішла зброя... Чим же все завершилося? Гетьманом було проголошено Брюховецького (що й не дивно — політична сліпота старшини була покарана!), його політичних противників на чолі з Сомком невдовзі стратили. Ось чим стало грандіозне свято української «безпосередньої демократії» зразка ХVII століття. Може, декому «нагорі» варто б зробити необхідні висновки і не наступати самовпевнено вкотре на ті самі граблі? Звичайно, зараз інші часи, ми пам’ятаємо, що будь-яка історична аналогія «шкутильгає», проте, проте... Ми не маємо права забувати про наслідки подій червня 1663 року для України. Їх результатом став остаточний розкол нашої Вітчизни на Лівобережну та Правобережну (на чолі з одночасно двома гетьманами, один з яких був, умовно кажучи, «за Москву», інший — «за Варшаву») та два десятиліття кривавої громадянської війни — Руїни. В підсумку українці остаточно втратили свою державу. Отже, будь-які «Чорні Ради» в кожному столітті, хоч би якої зовнішньої форми вони не набували, неминуче приводять до влади цинічних демагогів та популістів і саме тому спричиняють ще більшу руйнацію суспільства.
ДОВІДКА «Дня»
Що таке праймериз
Попередні вибори (Primary Election — праймериз) — метод, за допомогою якого політична партія обирає свого кандидата, який братиме участь у виборах. Цей американський політичний винахід, якому в 2006 році виповнилося 83 роки.
Спершу праймеризи проводилися під час парламентських виборів, пізніше їх почали використовувати й для визначення кандидатів на посаду президента США.
Головною метою праймеризу є спроба рядових членів партії обмежити вплив партійних босів й апаратників, які володіють значно більшими можливостями в просуванні бажаного ним кандидата. Крім того, ця процедура дозволяє відсіяти явних аутсайдерів, які можуть більше зашкодити інтересам партії, ніж допомогти їй. Крім того, переможець праймеризу отримує підтримку всієї партії, яка гарантує, що відповідає за цього політика. Якщо певний політик не отримав підтримку однопартійців, він може йти на вибори самостійно, але вже як незалежний кандидат.
Праймеризи проводяться перед виборами всіх рівнів і бувають «відкритими» (де кожний учасник виборів може вільно голосувати) й «закритими», де кількість голосуючих обмежена різними способами. Практика США показує, що, якщо партія сильна й згуртована, то вона зазвичай обирає «закриту» систему, а якщо партія слабка, аморфна й перебуває в опозиції — то відкриту. Використовуються й різноманітні змішані системи голосування й багатоступінчасті схеми визначення ставлеників партії. Наприклад, у північних штатах США існує традиція надавати підтримку тому кандидату, який набере арифметичну більшість голосів. У південних штатах оцінюють розрив набраних голосів між переможцем та його найближчими конкурентами. Якщо перевага в голосах невелика, то влаштовується другий тур праймеризу, де партійці вибирають з двох кандидатів, які посіли перші місця. Крім того, республіканці й демократи також проводять праймеризи по-різному.
Іноді праймериз відміняють, щоб не виснажувати партійну касу, оскільки це досить дорогий захід. Як правило, більшість праймеризів проводяться в травні, червні й вересні. Найбільш відомими й важливими в президентських перегонах вважаються праймеризи, які проходять у штаті Нью-Гемпшир. Вважається, що саме на них з високою ймовірністю виявляється лідер майбутніх президентських перегонів.
Система праймеризу стала використовуватися під час президентських виборів після скандалу, який 1912 року спалахнув у лавах Республіканської партії. За звання головного кандидата від партії змагалися екс-президент Теодор Рузвельт (за даними опитувань американців, нині сприймається ними як один із кращих керівників країни) й чинний президент Вільям Тафт. Прихильники Тафта, які контролювали партійний апарат, шахрайськими методами добилися того, що кандидатом від республіканців знову мав би стати Тафт. Ображений Рузвельт і частина його прихильників терміново організували свою партію й пішли на президентські вибори самостійно. У результаті й Рузвельт, і Тафт програли кандидату-демократу.
Інститут праймеризу має не лише прихильників, але й критиків. Критики вважають, що політики витрачають більше часу на налагодження зв’язків у кулуарах і на потискування сотень рук делегатів. Тобто пріоритетом політика стає пошук консенсусу з однопартійцями, а не з пересічними виборцями.
