7 листопада на Михайлівській площі представники правих сил висунули вимогу заборонити діяльність Компартії України, прибрати з території країни всі символи комуністичного режиму і пам’ятники його діячам, а також визнати Голодомор геноцидом проти української нації з виплатою компенсацій його жертвам Російською Федерацією. «На основі резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25 січня 2006 року, вимагаємо від Верховного Суду України заборонити діяльність Компартії України як прямої спадкоємиці КПРС. З цією метою ініціюємо позов українського народу проти КПУ в Верховний Суд України», — сказано в зверненні учасників віче-мітингу. «День» принагідно пропонує роздуми історика Олександра МУЗИЧЕНКА про необхідність «декомунізації» України.
Між календарними датами 7 та 21 листопада на перший погляд немає нічого спільного. Однак обидві дати мають символічне значення. 25 жовтня 1917 року (за новим стилем 7 листопада) у Петрограді військові сили, прихильні до Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), усунули Тимчасовий уряд і взяли владу до своїх рук. Протягом 1917 — 1922 років кривавим шляхом влада більшовиків поширилася на територію майже всієї колишньої Російської імперії, у тому числі України. При цьому більшовики-комуністи вдало використали найогидніші інстинкти натовпу, спиралися на кримінальні елементи, тактику терору. Протягом років існування СРСР запанувала правда переможців, де чільне місце належало «Великій Жовтневій революції», що нібито ощасливила багато народів і тільки через дії підступних сил не змогла ощасливити все людство. Таким чином з 7-го листопада почався відлік існування радянської комуністичної держави.
Найголовніші злочини комуністичного режиму проти України лежать на поверхні:
1) придушення Української національно-демократичної революції 1918 року;
2) терор проти українського селянства у 1919 — 1921 роках («військовий комунізм»);
3) знищення української інтелігенції наприкінці 1920-х — 1930-х роках;
4) масовий терор проти пересічних громадян у 1930-ті роки
5) Голодомори проти українського селянства 1921 — 1923, 1932 — 1933, 1946 — 1947 років;
6) вбивства провідних діячів української еміграції (Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета та інших), що є проявом міжнародного тероризму;
7) терор проти населення Східної України у 1944 — 1945 роках;
8) терор проти населення Західної України у 1939 — 1941 та 1944 — 1950-х роках;
9) ліквідація Української повстанської армії;
10) гоніння на українську інтелігенцію протягом 1950-х — 1980-х років;
11) приречення на загибель багатьох українців в Афганістані у 1970-ті та 1980 ті роки;
12) гоніння на українську церкву протягом майже всіх років існування СРСР;
13) внесення розколу у відносини українців УРСР та діаспори;
14) ізоляція української гуманітарної науки від кращих світових зразків.
Слід зазначити, що цей далеко не повний перелік злочинів комунізму в Україні не вичерпується з 1991 роком. Саме комуністи разом з іншими спорідненими партіями вносять розкол в українське суспільство по надуманій лінії Схід — Захід, і досі прагнуть встановити контроль над історичною пам’яттю та культурою українців.
Справжнє руйнування комуністичної системи багато хто пов’язав з подіями на київському Майдані, що розпочалися 21 листопада 2004 року. Однією з провідних ідей Майдану була ідея люстрації, що в ширшому сенсі значила очищення влади від старих кадрів, свідомість яких загартовувалася в часи СРСР, омолодження кадрів на всіх рівнях. Однак після Майдану Президент та його оточення обрали шлях всепрощення. Сьогодні очевидно, що цей шлях був хибним. Старі кадри нічого не зрозуміли і нічому не навчилися. Отримавши реванш, вони знову тягнуть Україну в радянське стійло «братньої» держави, ненавидячи все справді українське, національне та нове. Таким чином, кінець радянської доби відкладається на невизначений час.
Парадокс полягає в тому, що найбільший прояв громадянської активності, демократії в новітній історії України завершився поверненням до влади комуністів. Реванш антиукраїнських сил, у тому числі спадкоємців Леніна, ускладнює завдання очищення країни від реліктів комунізму. Навіть у некомуністичних колах і досі прагнуть виміряти баланс позитивного та негативного в комунізмі, у той час як аналогічні розмови про нацизм є крамольними. Говорять про значення комунізму для перемоги над нацизмом. Але це була перемога близнюка над близнюком, що закріпила поневолене становище народів у складі СРСР. Комунізм і досі не усвідомлений нашими громадянами, причому навіть багатьма патріотично налаштованими з них, як справжнє зло, що за наслідками переважає гітлерівський нацизм.
Так, 6 листопада 2006 року о 19.00 в ефірі телеканалу «Нова Одеса», що називає себе першим інтелігентним каналом Одеси, два ведучі силилися продемонструвати толерантність по відношенню до людей, що вважають день 7-го листопада святковим днем, днем Великої Жовтневої революції. При цьому вони не змогли продемонструвати ані інтелігентності, ані толерантності, ані елементарної історичної обізнаності, ані громадянської свідомості, ані патріотизму. Власне цього ж бракує сучасним прихильникам радянської ідеології. Журналістка-ведуча жаліла тих, кого держава позбавила свята, відмовившись від святкування 7- го листопада на державному рівні. Інший ведучий закликав зрозуміти цих людей, як розуміють один одного представники різних релігій. Обидва ведучі зробили висновок, що це свято для людей старшого віку. Наче і немає літніх людей, що негативно ставились та ставляться до спадщини більшовизму, наче і не було в історії України помітної антикомуністичної традиції.
Напевно, в такому ж дусі та на такому рівні буде осмислено історичне значення дня 7-го листопада на інших одеських телеканалах та в інших засобах масової інформації Півдня та Сходу України. І мало хто згадає, що 7 листопада є для справжніх громадян днем пам’яті жертв комуністичних репресій.
Згаданий телеепізод насправді відображає стан свідомості багатьох громадян України, які досі формують уявлення про радянський період історії з фільмів, розповідей ветеранів (переважно тих, що обслуговували режим), а головне — не з позиції україноцентризму, тобто роздумів над тим, що приніс комунізм українцям, а з загальноруських позицій. Відображає він і стан засобів масової інформації Одеси, що культивують серед глядачів поверхове, часто українофобське уявлення про важливі сторінки історії України. Коли з року в рік ми чуємо бідкання про те, що у літніх людей віднімають то 9 травня, то 7 листопада, на думку приходять запитання: а хто ці люди, як склався їхній життєвий шлях, чи не були вони причетні до масових репресій сталінської доби, сексотства доби брєжнєвізму, чи їх треба любити та поважати апріорі, тільки за сивину? А як живеться жертвам комуністичних репресій, як бути з їхніми настроями?
У чому ж причина феномену «неусвідомлення зла комунізму», причому не тільки в нашій країні, але навіть у всесвітньому масштабі? Французький вчений Ален Безансон називає серед основних чинників такі:
1. Нацизм відомий краще за комунізм тому, що союзні сили широко відкрили двері «схованок із трупами» і тому, що багато західноєвропейських народів пережили його на власному досвіді (тут слід зауважити, що багато сучасних українських громадян (переважно росіян) були переселені в Україну у другій половині XX ст. Це призвело з одного боку до того, що вони не мають ніякої історичної пам’яті про події в Україні, не постраждали від комунізму так сильно, як постраждали українці. З іншого боку, маючи певну користь від комуністичної системи, вони не можуть скласти антикомуністичний союз з українцями).
2. Війна, зв’язавши у військовий союз демократичні країни й Радянський Союз, послабила західний імунітет до комуністичної ідеї, що все- таки був ще дуже сильний у момент пакту Гітлера й Сталіна, і спровокувала деякий інтелектуальний ступор.
3. Одне з головних досягнень радянського режиму полягає в тому, що він зміг поширити й помалу нав’язати свою власну ідеологічну класифікацію сучасних політичних режимів. Специфіка нацизму стиралася. До того ж йому визначалося місце праворуч, і він кидав свою похмуру тінь на всі праві сили. Він ставав абсолютом праворуч, у той час як СРСР ставав абсолютом ліворуч (в українських умовах ми бачимо маніпулювання терміном фашизм з боку Н. Вітренко, яка обзиває фашистами всіх противників: від американців до українських національно-демократичних сил, хоча насправді саме проросійські екстремістські сили найбільше підпадають під це визначення).
4. Незначність груп, здатних зберігати пам’ять про комунізм. Нацизм тривав 12 років, європейський комунізм — від 50 до 70 років у різних країнах. Тривалість робить ефект автоматичної амністії. Дійсно, протягом цього величезного відрізка часу цивільне суспільство було розпилене, еліти одна за іншою знищувалися, замінялися, перевиховувалися. Всі або майже всі — знизу до верху — пристосовувалися, віддавали, морально деградували. Гірше того — більшість тих, хто був би здатний думати, були позбавлені знання своєї історії й втратили здатність до аналізу (це зауваження особливо стосується України, адже переважна більшість тих, хто потенційно міг би сприяти засудженню комунізму, був частиною системи).
У відомій на Заході і не поширеній у нас книзі іншого французького історика Стефана Куртуа «Чорна книга комунізму» (1997) доводиться, що комунізм забрав життя близько 100 мільйонів осіб у всьому світі і є найбільш злочинною політичною системою, що коли-небудь існувала у світі. У тому числі українець повинен звернути особливу увагу на таку думку автора: «Загибель української дитини з «кулацької» родини, що спрямовано була приречена сталінським режимом на голодну смерть, є таким самим тяжким злочином, як і смерть у варшавському гетто єврейської дитини, що стала жертвою штучно створеного нацистським режимом голоду».
У поширених на Заході та в нас засудженнях комунізму в СРСР, у тому числі в Україні, бракує широкого трактування поняття «злочини комунізму». Їх переважно ототожнюють з добою сталінізму (див. навіть працю Л. Лук’яненка «Нюрнберг-2». — К., 2001). Звичайно, саме протягом 1930-х — 1950 х років злочини комуністів в Україні виглядають найбільш промовисто.
Однак головним злочинним проявом комунізму була його ідеологія та пропагандистська машина, що її створювала. Саме вона пустила найглибші коріння, призвела до найтрагічнішого наслідку — створила радянську людину, «совка». Наявність цього нового типу людини в сучасній Україні є головним гальмом її суспільно-політичного та культурного розвитку. «Совок» не здатен сприймати нового, ненавидить тих, хто думає інакше, схильний до отарного інстинкту, сліпій покорі вожаку. Процес створення такої людини в СРСР тривав протягом всього часу його існування, почавшись 1917 року. Саме комуністичний режим винний у дискредитації ідеї українського націоналізму, що створило одну з найбільших ідеологічних перешкод для національного розвитку України. Побоювання національного пробудження українців примусило радянський режим зробити все, аби відсунути українську національну культуру і головне — мову на маргінес, приректи її на вторинність і на поступове вмирання у інтернаціональних обіймах. Комуністична ідеологія стала сполучною ланкою, що з’єднувала Україну з Росією, не дозволяючи відбутися незалежності України, як головній передумові розвитку українського народу. До соціальних злочинів комунізму слід віднести загнання основної маси населення у «комуналки», незабезпечення найнеобхіднішими предметами побуту, у той час, коли відбувалася мілітаризація промисловості. Ідеологія комунізму плекала зрівнялівку, сірість, тупу відданість вищій касті — партійним чиновникам.
Мало надії на те, що переважна більшість сучасного українського політикуму, навіть рядженого в патріотичні шати, здатна усвідомити одну з найголовніших проблем сучасної України — її декомунізацію. Адже майже всі ці політики «родом з СРСР». Ідеї «Нюрнбергу 2», люстрації радшевиконують роль пропагандистських гасел, передвиборних трюків. Надія на близьку справжню декомунізацію, на жаль, є примарною і, як і завжди, пов’язана зі зміною поколінь. Молодь повинна шляхом глибоких роздумів та ґрунтовного знайомства з джерелами усвідомити: злочини не мають строку давнини, засудження комуністичної ідеології та практики завжди буде на часі. Україна повинна чітко заявити — вона не спадкоємиця УРСР, а її антипод. Треба вдатися до болючої операції — усвідомлення того, що твої предки були неправі й ти не повинен сліпо наслідувати їх. Це важко, але це єдина запорука самоочищення. Українська інтелігенція знову поставлена на роздоріжжя: чи піддатися черговій зміні кон’юнктури і згладжувати гострі кути у трактуванні комунізму, чи попри кон’юнктуру доносити до молоді чітке уявлення про комуністичну систему як зло. Як завжди, вибір є суто індивідуальною справою...
