Із висновками, що містяться в статті Володимира Горака, можна сперечатися або погоджуватися (на погляд автора цих рядків, аргументація вченого цілком доказова). Але зараз хотілося б поговорити про інше — про жорстокості, які супроводжують будь-яку боротьбу за політичну владу, й про ціну, яку неминуче платять лідери держав за цю жорстокість.
Володимир Ілліч Ленін у приватному житті, за спогадами людей, які знали його, був людиною досить компромісною й навіть інколи сентиментальною (любив дітей, тварин, на великому емоційному підйомі слухав класичну музику...). Але це — в приватному житті. У політиці ж перед нами з’являється абсолютно безжалісний гравець, який не зупинявся перед застосуванням навіть найкривавішого насильства для того, щоб досягнути поставленої перед собою мети. Саме тому Ленін без вагань віддавав накази, які й сьогодні неможливо читати без здригання («знищити, повісити для постраху» стільки-то полонених беззбройних людей, розстріляти священиків, безпощадно подавити опір класових ворогів тощо). Ми не говоримо вже про розстріл царської сім’ї, який не міг бути здійснений без прямого наказу голови Раднаркому!
Але, вдаючись до подібних варварських методів, Ленін був щиро переконаний, що «це необхідно» й майбутні покоління зрозуміють і виправдають таку «вимушену жорстокість». Чи міг він передбачати, що ця жорстокість зрештою неминуче обернеться проти нього самого? Адже точно так само й Сталін, побачивши безпорадність (нехай тимчасову!) хворого Леніна, опинився перед спокусою (або, якщо бажаєте, перед необхідністю) скористатися нею в інтересах власної хижої боротьби за владу. І, швидше за все, зробив це, не зупинившись перед насильним усуненням «свого великого Вчителя»...
Але й цього замало. Сталін, один з найкривавіших тиранів світової історії, який винищив мільйони й мільйони людей, при всій своїй надлюдській хитрості, чіпкості й спритності в боротьбі за владу, адже також у свою чергу був зроблений «зі смертного матеріалу». 1952 — 1953 років Вождь, який стрімко старів і відчував швидке погіршення свого здоров’я, став патологічно підозрілим і, не довіряючи буквально нікому зі свого оточення, вирішив (це підтверджується деякими непрямими свідченнями) усунути одного з найогидніших катів у своєму оточенні — Лаврентія Берію. Той же, явно не бажаючи раніше строку відправлятися в кращі світи, завдав продуманого контрудару: поступово позбавив Сталіна надійної охорони (замінивши її на віддану особисто йому, Берії), досвідчених лікарів (оголосивши всіх медиків у оточенні Вождя шкідниками) і, нарешті, прибрав свого патрона (очевидно, в ніч з 28 лютого на 1 березня 1953 року). Є дві версії обставин смерті Сталіна: або диктатор був таємно отруєний відданим Берії охоронцем (був там дехто Хрустальов...), або Берія, Маленков, Хрущов і К то залишили 74-річного старого людоїда помирати від інсульту в кунцевській їдальні, навмисно залишивши його без лікарської допомоги. Цей садист жахав уже й членів Політбюро — своїх вигодованців, і вони, по суті, були навіть раді його відходу...
До чого ця розповідь, читачу? Тирани, диктатори, «вожді», а часто й «прості» політичні лідери часто-густо забувають, на превелике нещастя народів, просту й вічну істину, записану ще у Вічній Книзі—Євангеліє: «Якою мірою ти міряєш — такої й тобі відміряно буде!». Чи не тому тирани, за деяким винятком, помирають аж ніяк не природною смертю, не у власному ліжку, «переситившись днями» — навпаки, їм доводиться зазнати на власному досвіді, що таке отрута, бомба, кинджал, автокатастрофа? Чи не в цьому полягає справедливість і відплата долі?
