Паризька опера відзначає трьома одноактними балетами 20-річчя від дня смерті знаменитого танцюриста й хореографа Сергія Михайловича Лифаря (1905—1986).
На її сцені зараз ідуть «Сюїта в білому» й «Міражі», створені самим Лифарем, а також прем’єра «Польоту Ікара» на музику Альфреда Шнітке, поставленого французьким балетмейстером Тьєррі Маланденом, пишуть izvestia.ru. Почесті, якими вшановують легендарного балетмейстера на берегах Сени, не випадкові. «Якби не було Сержа Лифаря, — визнає Моріс Бежар, — не було б ні мене, ні Роллана Петі, ні Ноймайєра, ні Форсайта, ні Макміллана».
Сергій Михайлович Лифар народився у Києві. У 16-річному віці з кількома учнями хореографа Броніслави Ніжинської поїхав до Франції, де швидко став зіркою «Російських сезонів». Після смерті Сергія Дягілєва, який помер у нього на руках у Венеції 1929 року, Лифар отримав запрошення в Паризьку оперу. Там він дебютував у постановці «Творіння Прометея» на музику Бетховена, а наступного року очолив трупу й залишався її балетмейстером до 1958 року.
З ім’ям Сержа Лифаря пов’язане кардинальне оновлення Паризької опери. Балетні історіографи порівнюють його роль з тією, яку відіграв у російському балеті француз Маріус Петіпа. Він упровадив, зокрема, в репертуар балети Чайковського, які 30-х років минулого століття у Франції були мало відомі. Він першим замало до Парижа радянську балерину Марину Семенову.
Лифар поставив більше ста балетів, в яких сам виконав десятки партій. Дягілєв називав його «акробатом ліній», а сам хореограф вважав свої балети «неокласичними». Він віддавав перевагу одноактним постановкам, заснованим на біблійних, античних або середньовічних міфах. Його цікавила тема самотності героя, неможливість опиратися долі. Найбільш знаменитим його балетом був «Ікар», який і зараз демонструється на сценах різних країн світу.
У всіх своїх виявах Серж Лифар здавався надмірним, як зазначала колишня балерина Ніна Тихонова. Як у мистецтві, так і у житті він не знав меж. До грошей був байдужий і все, що заробляв, роздавав або витрачав на поповнення колекції, яку успадкував від Сергія Дягілєва. Основу цієї колекції складали автографи Пушкіна, серед яких були рукопис «Подорожі в Арзрум» і листи великого поета до Наталії Гончарової. Сергій Михайлович мав намір віддати листи у СРСР, але очікував на жест у відповідь — постановку його балетів в радянських театрах. Нині в Музеї історичних цінностей України зберігається «Золотий черевичок» («балетний Оскар»). Цю високу нагороду Лифар отримав як легендарний танцівник. Щорічно в Києві проходить міжнародний фестиваль «Серж Лифар де ля данс» і конкурс балету, який носить його ім’я.
Усе життя Серж називав себе «солдатом культури», розповіла вдова Лифаря графиня Ліллан Аллефельдт (вона видала його «Мемуари Ікара»). Останні роки життя Серж Лифар провів у готелі «Боріваж» у Лозанні. Він так і не придбав власного даху над головою, не отримав французького або швей царського громадянства й жив із «нансеновським паспортом», який видавали апатридам. Сергія Михайловича поховали на російському кладовищі в Сен- Женев’єв-де-Буа під Парижем. На його могилі вигравіюваний напис французькою: «Serge Lifar de Kiev».
