Я належу до тих людей, які глибоко переконані, що нову Україну створить нове покоління. Оскільки нинішнє, яке є продуктом комуністичної системи — виховане на брехні. Народ нікому вже не вірить, він розчарувався.
Назвіть мені народних депутатів, які готові йти на самопожертву в ім’я України? На жаль, і в думках у них цього немає — прийти, п’ять років попрацювати, піти з політики, але створити плацдарм, яким можна було почати швидко рухатись далі вже іншому, новому поколінню. Проте більшість із них готові прикувати себе наручниками до крісел сесійної зали — тільки б залишитись там ще й на п’ятий рік.
Обіцянкам, яким повірили люди, на жаль, не судилося здійснитися. Одна з причин зазначена вище, а інші тому причини — непослідовність, розпорошеність національно- демократичних сил — як в перші роки Незалежності, так і в наш час. Це, в свою чергу, стало одним із поштовхів для комуністично-комсомольської влади терміново перефарбуватись у жовто-блакитні кольори та продовжити своє панування, дискредитуючи ідеї української незалежності, демократії, нової конкурентоздатної економіки, розвитку української культури... Не треба зважати на те, що нині вони члени нових партій — червона книжка з силуетом «вождя світового пролетаріату» до цієї пори гріє їм серця.
100 років тому почали говорити: «Ми, комуністи, обіцяємо...»
Історія вчить, що у всякій державній трагедії є винуватці і є жертви. І крах комуністичної імперії є наслідком лицемірства її вождів. Всі ці роки говорили: «Ми, комуністи, обіцяємо...» А ми жили все гірше та гірше. В комуністів на серці одне, а говорять вони про інше, приховували і приховують правду від людей, видавали і видають бажане за дійсне, хитрість — за мудрість, образу іншого — за правосуддя, лише демонстрували та демонструють своє піклування про людину і нічого для цього не роблять.
Всі розмови протягом п’ятнадцяти років про захист трудового народу — це казочка для пристарілих, які ще чекають на «світле майбутнє». Саме ця категорія людей і залишилась їхніми прибічниками, але... Життя невблаганне. Скільки їх залишилось? На четвертий строк комуністи ледь- ледь потрапили до Верховної Ради, а на місцевому рівні про них взагалі забули.
Ми — українці — дивний народ. То станемо стіною проти несправедливості, то... Особливо під час останніх виборів. Приємно, звичайно, було чути в 2004 році від В. Ющенка: «Бандити будуть сидіти в тюрмах!», а ще «про десять кроків назустріч людям». Не менш приємно лунали слова в 2006 році: «Покращання вашого життя — вже сьогодні!». Як бачимо, бандити сидять не в тюрмах, а покращання життя очікує тільки нардепів та їхніх родичів.
Прийшовши до влади, політики забувають, що вони живуть наче під скляним ковпаком. І не мають ніякої можливості хоч що-небудь приховати від своїх співгромадян. Перше, на жаль, нам не загрожує. При перемінах в державі політики зазвичай думають не стільки про необхідність виконання своїх обіцянок, скільки про їх привабливість.
Називати себе політичною елітою, це ще не значить бути нею. Політик — слово високе, а ми його топчемо. Обіцянки зробити владу високоморальною та прозорою, яким повірили люди, що вийшли на Майдан, у своїй реалізації зіштовхнулись із жорстким протиборством у колись єдиній «помаранчевій» команді, яка просто боролась за владу. Нас використали.
Немає, мабуть, бажання більш безглуздого, ніж завжди бути розумнішим за інших. Саме ті люди, які, щоб не сталося, бажають завжди виглядати найрозумнішими, частіше за все є повною протилежністю. Вони і привели до того, що «помаранчева» більшість нині в меншості, в опозиції. БЮТ, блок «Наша Україна», СПУ, — називаю в порядку набраних голосів, — можливість створити пропрезидентську, «помаранчеву» більшість була стовідсотковою. Не поділили портфелі. Амбіції окремих лідерів виявились більш значущими, ніж доля України. При цьому, особливих претензій ні до Юлі Тимошенко (вона йшла в прем’єри, про це вона говорила вголос), ні до Олександра Мороза (була домовленість про головування у Верховній Раді) ми пред’явити не можемо. А ось «Народний союз «Наша Україна» зі своїми двома Романами, про яких у нас на Поділлі говорять: «Ніц німа, тилько гонур мам!» — і є ота ложка дьогтю в бочці меду, який так любить наш Президент.
Скільки вже можна експериментувати? Чому ви були такі впевнені, що виграєте вибори? Що ви для цього зробили? — Нічого. Ні єдиного кроку назустріч людям. Ви півроку ділили місця у виборчих списках, щоб дати дорогу «своїм», та обпльовували бютівців. А регіонали, тим часом, нарощували м’язи. Вони отримали карт-бланш і використали його вповні. «Наша Україна» опинилась аж на третьому місці, програвши з великим відривом і регіоналам, і бютівцям. Законне питання: а чи думали вони про народ, про Президента? Чому народ поставив на перше місце? Адже, це він посадив Президента у президентське крісло! Ні, про народ вони не думали, про Президента — теж. Думали вони про посади.
Мене часто запитують, чому регіонали виграли вибори? Відповідь напрочуд проста. Схід — промисловий район, там зосереджено найбільше підприємств, там робітничий клас, там і населення більше. Що потрібно людині? — Житло, тепло, і достатня заробітна плата. Вони все це мають. А хто дає? — Підприємці, які входять в Партію регіонів.
БЮТ — це конформістська сила. Користуючись політичною неструктуризацією суспільства, її представники сформували свою політику на принципах «здорового прагматизму». Людям це сподобалось. До того ж, лідер блоку — людина харизматична. Вміє вибудовувати і викладати свої думки чітко, лаконічно, зрозуміло. Та ще й приємна, гарна жінка. Блок забрав центральну частину і частину західної України.
В блоці «Наша Україна» рухівцям, хедеесівцям, промисловцям та соборівцям належить всього на всього нуль цілих, п’ять сотих місць. Хоча саме участь таких особистостей як Тарасюк, Кінах, Лановий, Стретович і дали найбільші відсотки блоку. А «Народний союз «Наша Україна» — це не партія, а так «з бору по сосенке». Там немає особистостей. Прийшов Ющенко до влади — всі подалися в «Нашу Україну», прийде хтось інший, сильніший — вони без усякого сумління совісті подадуться туди. Хвалити нашоукраїнців за достоїнства (вибори програли, «помаранчеву» коаліцію не створили, Президента підставили), яких вони не мають, — значить безнаказово наносити їм образу. А на якій же ідеологічній основі вона, ця партія була створена? «РУХ» має, «ХДС» має, а «Народний союз «Наша Україна» не мав і немає ідеологічної основи своєї діяльності, не має свого стратегічного проекту розвитку держави. Уряд Ю.Тимошенко був прагматичним, а уряд Ю. Єханурова? Змінили шило на швайку. Що змінилося? Осмисленої економічної, енергетичної, продовольчої політики в країні не сталося. Та, найприкріше, була повна відсутність політики підвищення рівня життя громадян, а це, вибачайте, — політика зубожіння народу, його приниження.
Битву за нову Україну програли амбіції недолугих політиків, нашоукраїнців. Складається враження, що лідер цього блоку — засланий козачок, що має завдання розвалити Майдан. Якщо так, то він зі своїм завданням справився якнайкраще.
Чи довго втримається антикризова коаліція? — Не думаю. Пенсіонерів вона проти себе настроїла, дітей війни — настроїла, ветеранів війни — настроїла, малих підприємців теж. Може бути новий Майдан, якщо не зробити вірних кроків назустріч людям. Нинішній уряд не очікував, що прийде до влади. Це йому звалилося на голову як дар Божий. Він «на ходу» розробляє програму діяльності, яка під собою не має ніякого економічного обгрунтування. Критикувати — не робити, а тим більше, не відповідати за прорахунки.
В моєму розумінні, опозиція — це позиція. Не лише у Верховній Раді, але й на місцях. Справжньої опозиції у нас не було і не скоро буде, бо немає партій.
Кожна з політичних сил перемогла в регіонах, то чому ж вони не доведуть, що нащось здатні?! Зробіть, щоб не було перебоїв у постачанні газу, води, щоб було тепло, дороги були б як дороги, а не як пральна дошка, щоб тарифи на послуги були відповідні до зарплат і пенсій, щоб робочі місця росли як гриби після дощу, щоб зарплати підвищилися, земля не була пусткою, щоб...
А опозиція в Парламенті повинна бути одна. Переговори про неї я б не довірив лідеру нашоукраїнців. Не буде опозиції.
