Рівненська гуманітарна гімназія (раніше — школа №7) завжди славилася високим рівнем вивчення англійської мови. Проте мало було просто туди потрапити, усі хотіли бути в класі саме Павла Федоровича Євстіфєєва. Його учні здобули десятки перемог на олімпіадах різних рівнів, частіше інших ставали учасниками програм обміну. У цього доброзичливого життєрадісного вчителя учні забували, що вони на уроці — знання давалися напрочуд легко. Що й казати — я сам оволодів англійською у Павла Федоровича за три роки й практично з нуля. На День міста Рівне заслужений вчитель України Євстіфєєв Павло Федорович отримав відзнаку «За заслуги перед містом».
У далекому 1968 році 24-річний вчитель іноземних мов з Рязані вперше приїхав у Рівне й визначив успішне майбутнє сотень рівнян... Через свою скромну натуру Павло Федорович довго відмовлявся від інтерв’ю — мовляв, у моєму житті немає нічого особливого. Проте все ж вдалося вмовити його розповісти про свій захоплюючий життєвий досвід...
— Павле Федоровичу, коли у вас виникло бажання стати вчителем англійської?
— Ще в школі я дуже захоплювався історією, тому подав документи на історичний факультет. Але 1961 року Хрущов звільнив з лав Радянської Армії відразу 120 тисяч молодих офіцерів і солдат. І вся ця маса молодих людей кинулася вступати у вузи, здебільшого на факультети, куди можна було пройти без особливих труднощів — як от педагогічні. Тим більше, для них існували пільги: якщо вони складуть іспити лише на трійки, то вступають. При цьому, майже 100% з них були комуністами, комсомольцями, звичайно, на це теж зважалося, коли був конкурсний відбір...
Тож один студент-старшокурсник порадив мені вступати на факультет іноземних мов, де менше хлопців, і, відповідно, більші шанси вступити. Я послухався і пішов до приймальної комісії переписувати свою заяву. Конкурс там, правда, виявився ще більший. Але так я вступив до Рязанського державного педагогічного інституту (зараз Рязанський держуніверситет ім. Сергія Єсеніна).
— Але ж ви вступили на німецьку мову, а все життя викладали англійську?
— Дійсно, дуже цікаво, що в інституті знання з першої мови німецької і другої — англійської, я отримав відмінні. Сказати, яку мову я краще знаю, не можу. Це завдяки висококваліфікованим викладачам, які знали дві мови ідентично й вимагали від нас робити переклади не на російську мову чи з російської, а з німецької на англійську і навпаки. Нам, першокурсникам, було дуже дивно, що один і той самий викладач читає і німецьку, і англійську, а деякі викладачі читали відразу три мови — ще й французьку.
— Де вам довелося починати свою педагогічну кар’єру після закінчення інституту?
— За направленням я відпрацював два роки в Комі АРСР. До речі, я там був дуже популярний, бо я за цей час зміг —в деякій мірі, звісно, — опанувати мову комі. Це викликало неабияку повагу серед місцевого населення, серед батьків. Бо не секрет, що більшість росіян, коли бувають в такому оточенні, навіть і не намагаються щось сказати, чи, тим більше, вивчити мову. А мені просто було дуже цікаво й хотілося розуміти, що вони говорять, фольклор, — досі знаю багато пісень на мові комі. Навіть було таке, що почув по радіо популярну тоді пісню на їхній мові й навчив дітей співати на якийсь конкурс — це був фурор: вчитель-росіянин навчив наших дітей спiвати рідною мовою.
— А яким чином ви потрапили в Рівне?
— Я переїхав сюди до старшої сестри, це було 1968 року. Про Україну я чув тільки пісню «Києве мій», вона мені дуже подобалася і досі подобається. Сестра від’їжджала в Німеччину й запропонувала мені тут залишитися і знайти роботу. Вакансiї вчителя німецької мови не було, лише з англійської. Я прийшов до 7-ї школи, директор почав мені задавати безліч запитань. Останнє питання було таке: чи ви вмієте розмовляти українською мовою? Я відверто сказав, що ні, бо дійсно жодного слова не знав. Таке просте слово, як «ніколи», було для мене важко вимовити — воно мені здавалося «неколи» чи ще якось. Але директор сказав: «Нічого, якщо ви вже спромоглися вивчити німецьку й англійську мови, то українську потрохи вивчите». Таким чином я опинився в 7-й школі, тоді вона називалася «з викладанням ряду предметів англійською мовою», бо історія Давнього Риму й географія частин світу викладалися англійською.
— Цікаво, як все-таки ви опанували українську мову?
— Я намагався читати всі газети, слухати передачі для українців, які проживають за кордоном, бо в них повільно говорили. Також передачі про українську мову — як потрібно ставити наголоси, правильно вживати слова. У школі я більшість часу спілкувався англійською, з колегами — російською, так що українську слухав по радіо... Був такий випадок, коли на батьківських зборах я щось скаржився, що діти не такі знання мають, як хотілось би, батьки відверто запитували: може це через те, що ви з ними розмовляєте російською мовою? Я відповів «неколи» — коли батьки це почули, то «лягли», і все стало зрозуміло. Я мав на увазі, що ніколи не розмовляв російською, лише англійською чи українською. Але це все було доброзичливо, і я дуже вдячний, що вони терпіли такі жахливі помилки у вимові. Я просив — ви виправляйте, бо якщо людину не виправити навіть в рідній мові, то вона буде все життя так говорити.
— Ну зараз ви розмовляєте українською бездоганно...
— Я дуже радий, що розмовляю літературною мовою. Перший раз я почув про свою українську в Києві. Я там був на семінарі, різні колеги з Сум, Полтави, Донецька питають: «Звідки ви?» Я кажу, з Рівного, а вони: «О, відразу видно, що з заходу, хоч від вас почуєш чисту українську мову». Значить, думаю, щось є, раз українці визнають чистоту моєї мови. У гостях часто чув шепіт — а звідки той чорний западенець? Потім питали, чи я зі Львівщини, чи я з Франківщини, але нікому і в голову не приходило, що ця людина за походженням росіянин і до 24 років ні слова українською не знав.
Скажу відверто, я опанував українською не тому, що вона мені потрiбна була для роботи. Я полюбив українську мову, Україну, оце як кажуть — всім серцем. Коли я вперше приїхав до Рівного — мене тут все полонило: і чистота вулиць, і люди привітні, і те, що люди набагато релігійніші, ніж у Росії. Наприклад, для мене було відкриттям, що в неділю тут ніхто ні за що не береться. А в Росії, ну принаймні де я жив, неділя — це якраз той день, коли можна попрацювати фізично. Ще на той час, наприклад, якщо в Росії матюки на вулиці, у тролейбусі — це звичні слова, то тут я за все життя не почув стільки, як там можна почути за один день. І ось ця культура, і може, те, що мене так прийняли в школі, і що склалася моя педагогічна кар’єра так на початку, може, це вплинуло... Але що це була любов з першого погляду — це точно.
— Чи доводилося вам ділитися своїм унікальним педагогічним досвідом?
— Так, з часом мене почали запрошувати в інші міста ділитися досвідом, який був затверджений на рівні Міністерства освіти. В Міністерстві була така мапа областей України, і горіли лампочки, де вивчався передовий педагогічний досвід з якогось предмету, тільки рівненська область була темна: ніякий досвід на рівні республіки не вивчався. І це була перша лампочка досвіду одного вчителя, який вивчався на всеукраїнському рівні...
— Переважна більшість ваших випускників мали неабиякі здобутки в царині англійської мови...
— За роки роботи лише в гімназії мої учні зайняли біля 60 призових місць на олімпіадах різного рівня — міських, обласних і республіканських. 2005 року — це, мабуть, найбільша перемога у моїй педагогічній кар’єрі — учень 11 класу Андрій Кукла зайняв перше місце на всеукраїнській олімпіаді з англійської мови. Це двічі почесно, бо там були діти й дипломатів, і які навчалися у Великобританії, США — перемогти таких суперників надзвичайно важко, але хлопець зміг це зробити, і я дуже пишаюся цим. А взагалі за останній рік моєї роботи учні 11 класу зайняли 11 призових місць на різних олімпіадах. Деякі вчителі, пропрацювавши все життя, не мають стільки призерів, як мені пощастило мати лише за один рік роботи. Сказати, що це легко вдається, — звичайно, ні. Це величезна праця як з боку учня, так і з боку вчителя. Я готував таких учнів, як фігуристів — ні за рік, ні за три підготувати переможця всеукраїнської олімпіади неможливо. Це вже зараз з’явилися спеціальні матеріали на допомогу вчителеві, а раніше сам все шукав. Але я ніколи не шкодував про це, і мені дуже подобалося, якщо дитина знайшла себе, і якщо англійська мова допомогла в житті стати на ноги — це для мене найбільший успіх. І мені інколи здається, що якби я зайняв перше місце, я б не так радів, як я радію за того учня.
Крім того, з 1994 року існує програма обміну учнями. Діти їздять в Америку, там навчаються в середній школі. Серед моїх дітей таких було десятеро. Я за те, щоб діти могли аналізувати, порівнювати, брати найкраще, що є в їхньому суспільстві, й зберігати, що в нас хороше є. Діти приїжджають іншими, більше хочуть зробити для країни і найголовніше — вони більш активні у громадському житті — це крім розмовної мови, якою вони там оволодівають як слід.
— Чи цікавитесь ви тим, як складається доля ваших випускників?
— Я підтримую зв’язок з багатьма своїми випускниками, дуже багато учнів працюють викладачами в школах, в університетах, перекладачами. Є учні, які працюють за кордоном в юридичних фірмах, програмістами, для яких англійська мова стала робочою...
— Як вам вдається прищепити любов до іноземної мови?
— Я секрету точно не знаю. Учні кажуть, що у мене є харизма. Я не вважаю, що у мене така вже харизма, але напевно щось є, тому що ніколи уроки не обмежувалися лише сухою інформацією, завжди знаходився час і для жарту, і для розмови про життя (але англійською мовою). Крім того, у мене був стенд в кабінеті з фотографіями учнів, які навчалися за кордоном. І діти не відходили від них — теж хотіли потрапити туди. Я їм не говорив — вчіть англійську і потрапите закордон, але підсвідомо вони розуміли, для чого ці фото. А ще був стенд усіх випускників, які пов’язали долю з англійською мовою, і коли діти приходили в клас, вони питали, хто ці дяді (хоча дядям по 17 років). Діти підростали і їм хотілося знати більше про тих учнів. Я думаю, це не моя харизма, а доля моїх випускників.
— Але ж тих випускників теж ви підготували. Бувало, ночами не спали?
— Це було, особливо спочатку — через самоаналіз і самокритику. Я був весь час невдоволений. Наприклад, в групі десять учнів, з них мали п’ятірки тільки двоє, мені мало — чому не п’ятеро? Зайняв учень третє місце — чому третє, мало. Я учневі кажу: ти можеш краще, принаймні, друге.
— Яку подяку ви отримували за вашу працю?
— 1996 року мені дали звання заслуженого вчителя України, бо я був першим, як казали, учителем в Україні, який використовував комп’ютер у навчанні англійської мови. Я давав відкриті уроки з використанням комп’ютера, разом з учнями-старшокласниками створив комп’ютерну програму з вивчення граматики, лексики. У місті була створена під моїм керівництвом робоча група вчителів, яку я навчав цій методиці. На той час, 1994 року, це було відкриттям. І після цього дали подання на заслуженого вчителя. Я ніколи не був обділений увагою місцевих органів освіти — безліч грамот, нагород. І навіть будучи тепер на пенсії, на День міста я отримав відзнаку «За заслуги перед містом» третього ступеня. Я дуже вдячний місту.
Але найголовніша подяка — це від учнів, випускників. На минулий День вчителя (я гадав, уже ніхто не згадає, бо на пенсії) 79 учнів привітало мене. Для мене це було дуже зворушливо, бо були дзвінки, електронна пошта і листівки з США, Бельгії, Канади, Іспанії, Росії, Тайваню, і всі ці учні — я записав усіх, просто було цікаво, — якимсь чином пов’язали життя з англійською мовою. До речі, всі без винятку вітали мене англійською мовою. А я думаю — це дитинка, яка не могла вимовити «a pencil», зараз працює перекладачем і вимовляє такі слова, що я і рідною мовою не знаю. Я радію за них, як за рідних дітей: всі без винятку — хто більше, хто менше,— але увійшли в моє життя.
На день народження так само — були моменти, що в двері дзвонять, міський телефон дзвонить, мобілка дзвонить, і не знаєш, куди в першу чергу бігти. Я їм дуже вдячний і молю Бога, щоб у них все було добре. І батькам їхнім вдячний, тому що з багатьма я підтримую теплі стосунки. От, наприклад, родина Кульчинських вже 20 років запрошує мене на Різдво до себе. Цю традицію започаткувала бабуся Романа, мого учня, а продовжила вже її невістка — це дуже зворушливо.
— Вам важко було йти на пенсію?
— Я пішов за станом здоров’я. А йшов напрочуд легко. Може, через те, що в мене був 11 клас, який випустився, і більше нікого там у мене не залишилося. А можливо, ті перемоги моїх учнів на олімпіадах дали зрозуміти, що моя місія закінчена — я все зробив, боргів в мене перед дітьми, їх батьками, школою, громадськістю немає.
