Рішення «НУ» про перехід в опозицію суттєво радикалізує політичний клімат у країні. За моїми переконаннями, його динаміку слід оцінювати не стільки в контексті інтересів окремих політичних сил (як на цьому зосереджується нині політологічна думка), а, насамперед, з позицій пріоритетів держави, створення загроз її поступального розвитку, реальному прогресу. Півтора роки після президентських виборів переконливо довели повну неспроможність «помаранчевих» сил забезпечити збалансований розвиток суспільства. Це — незаперечна істина, яка усвідомлюється не лише українським загалом, а й світовою спільнотою. Небезпечно переоцінювати й можливості діючої парламентської більшості. Вона ідеологічно суперечлива, кадрово не збалансована, не має надійного інтелектуального потенціалу.
У цій ситуації, попри існуючі природні політичні колізії у відносинах між «НУ» і ПР, можливість утвердження розширеної коаліції розглядалася як безальтернативна перспектива з точки зору інтересів держави. Йшлося не лише про вияв конструктивізму провідних політичних сил, а й про значно більше — створення необхідних політичних передумов відновлення дієздатності держави, яка відчутно девальвує. Для неконсолідованого суспільства, яке поки що не може спиратися на вже сформовану національну єдність, це надзвичайно небезпечна тенденція.
Склалося враження, що провідні політики як «НУ», так і ПР, усвідомлюють весь драматизм цієї ситуації. Саме з цими, а не якимись іншими суто кон’юнктурними чинниками пов’язувалися й наші сподівання щодо зміцнення міжнародного авторитету держави, де критерій дієздатності влади є визначальним. Однак у дійсності ситуація розгортається за дещо іншим сценарієм. Як на мене, його драматургія може розглядатися в наступному контексті. Насамперед про пропрезидентську фракцію. Вважається, що за суто формальними ознаками «НУ» не програє від можливості остаточного переходу в опозицію. Здійснюючи відповідний крок, «НУ» розраховує на збереження свого політичного обличчя, а відтак, і на певні електоральні перспективи. Далеко не другорядну роль у цьому відіграє катастрофічне падіння рейтингу Президента. Беззастережна публічна автономізація позиції «НУ» по відношенню до Президента є однією з ілюстрацій цього, хоча в дійсності, швидше за все, йдеться про кроки суто тактичного порядку. Можна припустити наявність узгодженої позиції, у якій опосередковано зацікавлений і Президент. Програючи в багатьох політичних позиціях прем’єрові, Президент прагне реалізувати новий іміджовий проект — утвердитися в образі позапартійного лідера нації. Залучення до керівництва Секретаріатом функціонерів різновекторних (у т.ч. і позапартійних) політичних уподобань, як і заяви щодо можливості офіційного розриву формалізованих стосунків з «НУ», можуть слугувати підтвердженням цього.
І все ж, як на мене, найбільш непроста складається ситуація у таборі ПР. Будучи чи не найбільшою мірою зацікавленою у широкій коаліції, відповідна політична сила не змогла продемонструвати суспільству свою здатність (прибічність) до толерантності та компромісів. Позначається, з одного боку, недостатньо ґрунтовна осмисленість стратегічних засад розвитку держави, з другого — неприродна для партії, що презентує інтереси великого капіталу, політична неурівноваженість та екстремізм її окремих лідерів, які здебільшого належать до крила партійної номенклатури.
Відповідна ситуація примножується лівопопулістською ортодоксальністю коаліційних партнерів ПР, що де-факто ставить під сумнів можливості реалізації достатньо вагомого креативного потенціалу регіоналів.
Вже стало очевидним — найбільш критичним моментом у розгортанні політичного процесу стають бюджетні колізії. Поспішні й далеко не в усьому логічні застереження Президента щодо проекту (!?) бюджету, широко розрекламовані на шпальтах мас-медіа (раніше такі питання розглядалися в «робочому порядку»), дають підставу припускати, що основну ставку в конфігурації політичних протистоянь Президент — прем’єр зроблено саме на цей процес. На Банковій знехтували тим, що штучна політизація бюджетного процесу зазвичай є найнебезпечнішим деструктивним чинником економіки (насамперед, монетарного процесу). Чинні посадовці Секретаріату — модулятори його політики — цього не можуть не знати. З огляду на це, далеко не безпідставно можуть розглядатися й припущення політологів щодо розгортання стратегії дострокових виборів. Саме у цьому контексті відбувається системне переформатування ме ханізмів протистоянь «НУ» — ПР. Вони більш чітко набувають ознак двовекторності: відчутно посилюється вектор парламентських протистоянь і водночас більш гнучкішою (модифікованою) та наступальнішою стає логіка взаємовідносин Президент — прем’єр. У зв’язку з цим не виключається можливість підсилення президентського вектора призначенням Ю. Тимошенко на посаду секретаря РНБО, у чому особливо зацікавлене нинішнє керівництво «НУ», яке відповідним кроком зможе посилити свої претензії на лідерство в парламентській опозиції. Хоча можливість реалізації саме такого перебігу подій є найменш вірогідною.
Суспільство з великим занепокоєнням ставиться до розгортання нового раунду небезпечних протистоянь у таборі правлячої еліти, вбачаючи в цьому вияв суто особистих політичних амбіцій її лідерів. Формується усвідомлення (принаймні, на рівні наукової інтелігенції) їх вкрай деструктивних наслідків. Йдеться про реальність загрози штучного витіснення України в табір недієздатних держав світу. Чи вистачить в українського політикуму мудрості запобігти такому перебігу подій у багатьох аспектах, залежатиме від здатності політичного керівництва держави піднятися до рівня не фасадного, а на ділі конструктивного співробітництва. Таку можливість ще не втрачено. Вона зберігається.
