Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Піти гідно

У Києві окреслили шляхи розвитку хоспісної допомоги
10 жовтня, 2006 - 00:00

У нашому житті існують неприємні сторони, про які багато кому не хотілося б навіть думати. Одна з них — забезпечення права людини гідно піти з життя, яке є важливою складовою гуманістично організованих суспільств, щоб відхід людини у вічність був для людини безболісним і не сповненим духовних страждань. Для цього існують хоспіси — спеціальні медичні заклади, які надають допомогу безнадійно та невиліковно хворим людям. Мета такої допомоги — пом'якшити страждання хворого від невиліковної недуги, огорнути людину турботою, зробити все можливе, щоб її відхід у інший світ був гідним. Всесвітня організація охорони здоров'я у 1982 році запровадила окремий напрямок медицини — паліативну допомогу, але у той час її визначали як догляд за людиною в останні дні її життя. Проте з 2002 року сфера діяльності паліативної допомоги була розширена: відтоді до неї входить ще й забезпечення тривалого піклування про пацієнтів, яких сучасна медицина не може вилікувати. Відтак хоспіси забезпечують лікарську, соціальну та духовну допомогу безнадійно хворим.

У нашій країні багато людей потребують паліативної допомоги. А надати її у достатньому обсягу держава не в змозі. В українських хоспісах зараз наявно лише 422 ліжка на всю Україну, що становить 0,04% від потреби. На нинішню кількість невиліковно хворих потрібно 9400 ліжок. В Україні щороку 637000 хворих помирають вдома і лише 30000 в лікувальних установах. Скажімо, минулого року померло понад 100000 лише онкологічно хворих. А кількість онкохворих, які перебувають на обліку, — 800000. Вчені прийшли до висновку, що через одного онкохворого страждають 12 оточуючих. У нашій державі помирає 5000 людей у рік від ВІЛ-СНІДу. Місця в лікувальних установах для безнадійно хворих часто немає, бо вони погіршують показники статистики лікувального закладу. В Україні немає хоспісів для ВІЛ-позитивних людей. У Києві паліативної допомоги потребують 3000—3500 хворих, для задоволення потреб яких треба створити ще 10 структурних підрозділів. Не відповідає потребам бюджетне фінансування паліативної допомоги. Препарати для важко хворого коштують дуже дорого, іноді ціна однієї ін'єкції сягає 1000 доларів. У пацієнтів часто немає коштів для оплати вартості препаратів.

Складним аспектом паліативної допомоги є підготовка людей для правильної поведінки з хворими. Пацієнти в останні дні життя потребують створення позитивної духовної атмосфери. Нерідко до закладів з паліативної допомоги звертаються сім'ї, які здатні доглядати важко хворого, але не бажають завдавати собі неприємного клопоту. Звичайно, це є виявом низької моральності.

У найстрашніших умовах перебувають жителі села, бо вони не завжди можуть потрапити до лікарні, через неврегульованість законодавства вони позбавлені доступних знеболювальних засобів.

Ще однією проблемою паліативної допомоги є те, що 40% людей, які її потребують, — це люди без певного місця проживання. Ця проблема з'явилася з 1991 року, коли соціальна функція держави значно знизилася, вона перестала піклуватися про забезпеченість населення житлом, не протидіяла численним аферистам, які шляхом злочинних махінацій позбавляли людей їхніх помешкань. Люди без певного місця проживання часто зникають в період переведення їх зі звичайного лікувального закладу в хоспіс.

Іноді паліативну допомогу здійснюють монастирі. Наприклад, у Києві Покровський жіночий монастир опікає 1000 людей похилого віку, з яких половина — тяжко хворі.

У нашій країні паліативна допомога лише народжується. Нещодавно за ініціативою Всеукраїнської ради захисту прав та безпеки пацієнтів у Києві створено Міжвідомчу робочу групу, на засіданні якої вперше порушили нагальні проблеми в цьому напрямку та висловлювалися пропозиції щодо їхнього розв'язання. У цьому році в Києві планується введення в дію хоспісу на 25 ліжок.

Отже, магістральні шляхи розв'язання цієї проблеми окреслено. У нас є громадські організації, яким небайдуже становище важко хворих. Є надія, що на цьому шляху наше суспільство стане більш гуманістичним і людяним, а умови нашого життя, які зараз є такими жорстокими для слабких та беззахисних людей, все ж таки поліпшаться.

Борис КОСТИРЯ
Газета: 
Рубрика: