«…Україна відкриває історію Європи третього тисячоліття. Ми — вже не узбіччя Європи. Ми знаходимось у центрі Європи».
(В. Ющенко. Із інавгураційної промови на Майдані Незалежності 23 січня 2005 року).
Україна стала на шлях незалежного розвитку в умовах, коли її формування як національної держави відбувається в контексті сучасних глобалізаційних процесів. Сьогодні Україна має завершити розбудову національної держави і одночасно брати участь в глобалізаційних процесах, щоб не перетворитися на «хутір поблизу Європи». Розбудова української національної держави на сучасному етапі розвитку світової цивілізації не може ефективно здійснюватися поза рамками процесу інтернаціоналізації або глобалізації. Водночас, слід зазначити, що глобалізація і національний розвиток є скоріше взаємодоповнюючими процесами, ніж антагоністичними. В епоху тотальної глобалізації процес інтеграції відбувається незалежно від того прагне цього та чи інша держава, чи ні. Сторона, яка проявляє більше ініціативи, значною мірою визначає характер інтеграційних процесів і правила гри на міжнародній арені.
Той шлях державотворення, який західноєвропейські демократії долали протягом століть, наша країна має подолати за кілька десятиліть. Особливістю геополітичного простору, в якому перебуває Україна, є те, що вона знаходиться на межі цивілізаційного розламу між Європою і Азією, і, відповідно, є об’єктом боротьби євроцентристського (ЄС) і євразійського проектів (Росія). Сьогодні українські політики все частіше говорять про те, що Україна не повинна бути ні прозахідною, ні проросійською, а має бути сама собою — «проукраїнською». Очевидно, під цим слід розуміти те, що Україна, з одного боку, не повинна механічно копіювати західноєвропейські стандарти демократичного і економічного розвитку, а з іншого — не йти у фарватері Росії. Україна має йти своїм самобутнім шляхом синтезу європейського і власного цивілізаційного досвіду.
Помаранчева революція стала подією європейського значення, яка засвідчила появу в Україні громадянського суспільства та становлення української політичної нації. Як казали самі європейці, «в дні помаранчевої революції в Києві билося серце Європи, а столиця Європи перенеслася у столицю України». Український народ, який рішуче заявив про своє право відстояти свою волю, свободу і демократію, довів, що він є європейським народом, а його країна є частиною об’єднаної Європи.
З початку здобуття незалежності в Україні не вщухають дискусії стосовно пріоритетів зовнішньої політики нашої держави — з Росією чи із Заходом? Певна частина українських політиків лівого і проросійського спрямування намагається довести, що Україні краще інтегруватись в євразійський простір і бути з Росією «навіки разом», ігноруючи прагнення Москви встановити повний контроль над усіма сферами життєдіяльності нашої держави. Як зазначає американський політолог З. Бзежинський, «якщо Україна хоче зберегти свою незалежність, їй доведеться стати частиною Центральної Європи, а не Євразії». Саме цей шлях є найбільш перспективним і таким, що гарантує Україні почесне місце в сім’ї європейських народів. Проте згідно з багатьма прогнозами, повернення України до свого «європейського дому» не відбудеться ще протягом тривалого часу (можливо 10—15 років), під час якого ми, очевидно, будемо мати статус лише «сусідів Євросоюзу». Сподіватися на те, що цей процес надто прискориться, не слід, оскільки в основі євроінтеграційних процесів сьогодні лежать передусім економічні розрахунки і можливості, а не політичні симпатії і уподобання. На відміну від початку 90-х років минулого століття, сьогодні європейська політика стала більш прагматичною, більш реалістичною. Двері «європейського дому», на жаль, поки що закриті для України і нам ще багато належить зробити, щоб вони перед нами відчинилися. В цій ситуації ми маємо зайнятися впорядкуванням справ у власній «українській хаті», щоб згодом нас могли запросити в «пристойне європейське товариство».
Не маючи перспективи ближчими роками стати членами ЄС, Україна безперечно стане об’єктом різних євразійських проектів. Дехто вважає, що у разі нашого членства в НАТО, ми будемо майже автоматично захищені від євразійського натиску. Але, на наш погляд, немає стовідсоткової гарантії, що саме так воно і буде. До таких думок підштовхує зростаючий прагматизм (на межі цинізму) в міжнародних відносинах, особливо з боку наддержав. На нашу думку, ні членство України в Євросоюзі і НАТО, ні балансування між Євразією і Заходом не можуть гарантувати підтримання статусу України як самодостатньої європейської держави без її перетворення на впливову регіональну державу в Центрально-Східній Європі шляхом нарощування економічної могутності і консолідації української нації. Україна має посилити свій економічний потенціал та національну згуртованість настільки, щоб згодом піднятись на рівень розвитку Франції і Німеччини. Лише в цьому є гарантія перетворення України на велику незалежну європейську державу. В сьогоднішньому прагматичному світі поважають і ведуть рівноправний діалог лише з сильними країнами, а особливо з тими з них, які визначають геополітичну ситуацію навколо себе, тобто набувають статусу регіонального лідера.
Геополітичний статус держави визначається передусім її економічною спроможністю, а не географічними розмірами, чи політичними амбіціями її лідерів.
Наприклад, про який статус Росії як наддержави можна сьогодні говорити, якщо, її бюджет (витратна частина) за даними ЦРУ США в 2,5 разу менше бюджету Голландії (відповідно 125,6 і 303,7 млрд. дол.), яка за територією менше Росії в 409 разів? По показнику використання високих технологій в промисловості Росія відстає від Японії в 8 разів, від Німеччини — в 6 разів. За прогнозом ІМЕМО РАН, в 2015 р. співвідношення часток у світовому ВВП буде таким: США — 18%, Китай — 16,5%, Західна Європа — 16%, Японія — 5,5%, Росія — 3%. Сьогодні за обсягом ВВП Росія займає 11 місце у світі. За розмірами ВВП Росію випередили такі порівняно невеликі країни, як Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія. В той час як радник президента Росії А. Ілларіонов вважає, що Росія є «карликом в економіці» і за рівнем постіндустріальних технологій відстала від розвинених країн світу приблизно на 25 — 30 років, Україні знову пропонують об’єднання українських і російських технологічних комплексів, що може лише призвести до консервації технологічної відсталості і України, і Росії. Отже, сучасна Росія втратила статус не тільки наддержави, яким володів СРСР, але і статус великої держави. Сьогодні Росія — звичайна регіональна держава Євразії. Проте Росія має всі передумови повернути собі статус наддержави. Але коли це станеться — важко сказати.
Що Україна має для того, щоб стати регіональною державою? На пострадянському просторі Україна посідає друге після Росії місце за чисельністю населення, економічним та науково-технічним потенціалом. За розмірами території Україна — друга в Європі країна, знов таки після Росії. За рівнем ВВП Україна посідає друге місце у Центрально- Східній Європі після Польщі. Крім того, в Україні, порівняно із згаданими країнами, більш стабільна валюта, менший рівень зовнішніх боргів, менший бюджетний дефіцит. Наша країна входить до п’ятірки країн світу з найбільшою кількістю дипломованих програмістів. Україна все ще залишається у п’ятірці країн, які мають новітні технології в авіакосмічній сфері. За умови відповідного інвестування Україна має всі можливості розвивати літакобудування і ракетобудування для запуску космічних супутників. Суднобудівні заводи Миколаєва і Херсона здатні будувати різноманітні судна, у тому числі і танкери, які сьогодні є вкрай дефіцитними. Україна володіє третиною чорноземів у світі.
За оцінками міжнародних експертів, Україна посідає перше місце в Європі за коефіцієнтом транзитності. Цьому сприяє як вигідне географічне положення нашої держави у центрі Європи, так і достатньо розвинута система наземних і водних шляхів сполучення. За деякими підрахунками, до 2010 року транзитний товаропотік через Україну до країн Західної і Центральної Європи зросте до $158 млрд. на рік. Україна стабільно посідає 7—8 емісце у світі за експортом зброї. Отже, Україна має всі передумови продемонструвати високий рівень суспільно-політичного і соціально-економічного розвитку. Однак Україна має шанс здобути статус регіональної держави або регіонального лідера за умови здійснення важливих політичних кроків і реалізації масштабних транснаціональних економічних проектів, тобто інтернаціоналізації української економіки.
Виходячи з політичних та економічних потреб, Україна має прагнути до створення багатосторонньої регіональної системи міжнародного співробітництва. Сьогодні Україна є членом близько 60 регіональних і світових організацій. Особливе значення для України як для потенційного регіонального лідера має подальша активізація участі в таких регіональних утвореннях, як ініційована Києвом Спільнота демократичного вибору (СДВ), ГУАМ, Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Сьогодні, коли на Заході і Сході Великої Європи (від Британських островів до Уралу) оформилися два соціокультурні світи — Європейський Союз на англосакській і романо-германській основі та Євроазійське об’єднання під проводом Росії, на наш погляд, існує реальна можливість створення «серединного» об’єднання у складі держав Центральної і Східної Європи, яке могло б стати субрегіональним компонентом Великої Європи.
Балто-Чорноморсько-Каспійське партнерство має всі шанси стати основою такого об’єднання, географічні рамки якого могли б простягатись від Словенії і Чехії на Заході і до України на Сході, від Швеції і Фінляндії на Півночі і до Туреччини на Півдні. Участь України в Балто-Чорноморському співробітництві відкриває широкі перспективи політичної і економічної співпраці, що, зокрема, дозволяє нашій державі відігравати важливу роль сполучної ланки між країнами Балтiї та Чорноморського басейну. Вигідне географічне розташування України визначає місце її в центрі не тільки геоекономічних, а й геополітичних зв’язків між двома регіонами.
Особливо важливою для України є необхідність пошуку опори передусім в посиленні співпраці з сусідніми східноєвропейськими країнами. Потреба координації дій східноєвропейських країн в рамках Балто-Чорноморсько-Каспійського партнерства в політичній, військовій, економічній та культурній сферах визначається низкою чинників, зокрема тим, що ці країни мають багато спільного в історичній долі, ментальності їх народів, рівні економічного, науково-технічного і культурного розвитку. Згадані країни територіально розташовані компактно і мають багаторічний досвід співпраці. Головні зусилля нашої країни сьогодні мають бути спрямовані на те, щоб перетворити СДВ на потужну регіональну організацію, сприяти наповненню її діяльності реальним економічним змістом. В подальшій розбудові СДВ акцент має бути зроблений на посиленні економічної складової в діяльності цієї організації. Зокрема досить перспективним видається проект відновлення «великого шовкового шляху» за маршрутом Стамбул — Самсун — Тбілісі — Єреван — Баку — Тегеран — Ашгабад — Бухара — Душанбе — Кашгар (Китай). На наступному саміті СДВ у Тбілісі було б доцільно розглянути перспективи і можливості реалізації газотранзитного проекту «Іран — Азербайджан — Грузія — Україна — Європа».
На нашу думку, на сьогодні проект Балто-Чорноморсько- Каспійського партнерства є найбільш важливим на шляху набуття Україною статусу регіонального лідера. Взаємодія східноєвропейських держав в рамках СДВ могла б сприяти реалізації наступних завдань:
— нейтралізувати спроби Росії розглядати посткомуністичні країни як сферу своїх особливих інтересів і відігравати месіанську роль у пострадянському просторі;
— виробити загальноприйнятні підходи, форми і методи поступового об’єднання Східної і Західної Європи на основі загальноєвропейських (а не лише західноєвропейських) демократичних інтеграційних норм, економічних і політико- соціальних стандартів з врахуванням особливостей країн Східної Європи;
— протистояти намаганням законсервувати Східну Європу у якості традиційного сировинного придатку або ринку збуту продукції Західної Європи і Росії;
— сприяти відновленню системи загальноєвропейської колективної безпеки через інтеграційний політико-економічний процес шляхом посилення ролі ОБСЄ та взаємодії країн НАТО і військово-політичних структур східноєвропейських країн;
— розв’язувати всі спірні проблеми і можливі конфлікти, що можуть виникати поміж країнами СДВ, без втручання з боку тих країн, які не належать до СДВ.
Активна участь східноєвропейських країн в рамках СДВ відповідатиме інтересам усіх європейських країн, оскільки це сприяло б подальшому зміцненню Європи у якості потужного геополітичного центру. З іншого боку, розбудова СДВ певною мірою відповідала б і американській концепції зміцнення «молодої Європи». Завдяки більш тісній політичній і економічній співпраці в рамках СДВ східноєвропейські країни могли б ідентифікуватись як цілком самостійне, самодостатнє і органічне міждержавне об’єднання з власними інтересами. Тим самим була б послаблена боротьба між США і Росією за вплив у Східній Європі, що сприяло б зміцненню європейської безпеки. Створення СДВ в жодній мірі не може загальмувати процес інтеграції Східної і Західної Європи, а лише надасть цьому процесу більш стабільного, організованого і гармонійного характеру, зведе до мінімуму спроби «розтягти» східноєвропейські країни між Заходом і Росією.
Виходячи з того, Чорноморсько-Каспійський регіон протягом ближчих років може стати зоною широкого трансрегіонального співробітництва між Європою, Близьким Сходом та Азією, паралельно із створенням Спільноти демократичного вибору в системі багатосторонніх відносин Україна має активізувати свою діяльність в басейні Чорного моря в рамках ГУАМ і ОЧЕС, а також у Чорноморських Силах (Blackseafor). Головні зусилля нашої країни сьогодні мають бути спрямовані на те, щоб перетворити ці об’єднання в потужні регіональні організації, сприяти наповненню їх діяльності реальним економічним змістом шляхом формування зони вільної торгівлі, започаткування спільних транспортних та енергетичних проектів, розбудови Євро-Азійського транспортного коридору, співробітництва в галузі видобутку й транспортування каспійської нафти на європейський ринок.
Керуючись необхідністю захисту своїх національних інтересів і формування у своєму оточенні системи міжнародних відносин, що базуються на європейських цінностях, Україна має активізувати діяльність з метою послідовної і поетапної реалізації свого плану врегулювання придністровського конфлікту — «Врегулювання через демократизацію». Спираючись на підтримку українського плану з боку ОБСЄ, ЄС, НАТО і США, Російської Федерації, Республіки Молдова та Придністров’я, Україна має прагнути до поєднання дій дипломатичних відомств різних країн та міжнародних організацій, залучених до процесу Придністровського врегулювання, із можливостями інституцій громадянського суспільства для підвищення рівня демократичних стандартів у Придністровському регіоні.
Що треба робити Україні, щоб бути регіональним лідером? Першим завданням на шляху набуття Україною статусу регіонального лідера має бути консолідація української нації та її об’єднання навколо національної ідеї. Якщо економічний розвиток нашої країни відбувається більш менш стабільно, топроцес формування української політичної нації є доволі складним, суперечливим і тривалим у часі. На наш погляд, якщо ідея формування нової української нації не стане частиною ідеї відродження усієї Великої Європи, то її життєздатність буде досить уразливою. Лише консолідована нація здатна позиціювати себе у якості впливової регіональної держави.
Найбільшою проблемою формування української політичної нації є певні відмінності в політичному, культурному і ментальному вимірах між Сходом і Заходом України, що є об’єктом спекуляцій проросійських політичних сил. Формування коаліції національної єдності у Верховній Раді має створити передумови для порозуміння між провідними політичними силами в Україні, що сприятиме подоланню розбіжностей між Заходом і Сходом України щодо її майбутнього. Лише тверда і послідовна політика національного відродження зможе остаточно усунути міфологему про «цивілізаційний розлам», який нібито поділяє нині Україну. Як зазначив у своєму виступі 30-го жовтня на святкуванні 750-річчя Львова Президент В. Ющенко, «Україна стане насправді великою лише тоді, коли подолає найменші симптоми внутрішніх фобій, перестане прислухатись до нав’язаних міфів про східняків і західняків, а буде натомість говорити з єдиною національною впевненістю». Соціокультурні передумови для політичних спекуляцій щодо федеративного устрою України мають бути усунуті раз і назавжди. Необхідно розробити державну програму подальшого зміцнення політичних, економічних і особливо культурних зв’язків між Сходом і Заходом України.
Оскільки сьогодні саме зовнішньополітична орієнтація є найбільшим контраверсійним моментом у відносинах між Сходом і Заходом України, видається, що саме зосередженість на проблемі «побудови Європи в Україні» може стати тією ідеєю, яка сприятиме консолідації української громади від Львова до Луганська і від Чернігова до Севастополя і відповідно посиленню позицій України на міжнародній арені.
Україна не може претендувати на роль регіонального лідера, залишаючись залежною від російських енергоносіїв. Оптимальною відповіддю України на виклики Росії в енергетичній сфері має бути лише продовження послідовної роботи з диверсифікації джерел і маршрутів постачання енергоносіїв в Україну. Основними шляхами реалізації цієї мети може бути отримання нафти і газу із Каспійського регіону і Середньої Азії (нафтопровід «Одеса — Броди — Плоцьк» після завершення його будівництва і газотранзитний проект Іран — Азербайджан — Грузія — Україна — Європа). Оскільки інтереси України і держав ЄС співпадають в питанні диверсифікації енергоносіїв, Україна має якомога ефективніше використати цю обставину з метою активізації курсу євроінтеграції, який має наповнитись конкретними спільними економічними проектами, зокрема у сфері енергетики.
Сьогодні в Центрально- Східній Європі виразно позиціонують себе три регіональні лідери — Україна, Польща і Румунія. На наше переконання, свою роль регіонального лідера Україна може виконувати лише в співпраці з Польщею і Румунією, а не в конкуренції з ними. Центрально-Східна Європа як субрегіон Великої Європи може реалізуватися лише за умови тісної взаємодії Києва, Варшави і Бухареста. При цьому ні Україна, ні Польща, ні Румунія не зможуть грати роль регіональних лідерів поодинці, оскільки для цього не вистачить окремо взятих політичних і економічних ресурсів цих країн. В той же час, діючи разом, це геополітичне тріо в осяжному майбутньому зможе грати провідну роль в Центрально-Східній Європі.