Новий, вільний театр має грати нову, або, принаймні, не надто стару драматургію. Отже, театр «Вільна сцена», заснований і керований Дмитром Богомазовим, здійснив поставку п’єси Ежена Йонеско «...Урок».
Йонеско — це одна з центральних постатей так званого театру абсурду, котрий театрознавці радянської доби не звинувачували хіба що в людожерстві — мабуть, просто тому, що він був надто відомий та популярний. Саме завдяки п’єсам цього французького драматурга румунського походження, а також творам Семюеля Беккета, Гарольда Пінтера (нещодавно нагородженого Нобелівською премією з літератури), Жана Ануя, Славоміра Мрожека та інших, на Заході після Другої світової війни склалася надзвичайно потужна драматургія, котра радикально відрізнялася від класичного корпусу театральних текстів — і сюжетами, і мовою, і героями, і вимогами до режисури.
П’єси Йонеско потребують нестандартного мислення й від постановників, і від виконавців, і саме з огляду на це слід розглядати спектакль «Вільної сцени». Сценічний простір майже порожній, є лише необхідний реквізит на кшталт столу та стільців, і ще — чорна завіса, розписана білими літерами, що нагадує шкільну дошку й в інтермедіях перекриває сцену вздовж діагоналі. Основне навантаження, таким чином, лягає на акторів, котрі за таких умов постійно перебувають немов у крупному плані, в фокусі глядацької уваги. Тим паче, що «...Урок» — п’єса небагатолюдна, всього лише три персонажа: вчитель-вбивця, учениця-жертва й служниця. Сама робота має назву «Сьогодні граємо урок», чим постановник, Лариса Паріс, одразу позначає — усе, що відбувається на сцені має підкреслено умовний, ігровий характер.
І тому, наприклад, і кількість виконавців — і, відповідно, героїв — збільшено вдвічі. І саме тому до основного тексту додано ще й пролог (розвідка Вадима Скуратівського про французьку драматургію), коментар усередині (розмірковування Жана Ануя про трагедію й комедію) та епілог, що їх усi грає молодий актор Олександр Комаренко, він же наприкінці досить дотепно перевтілюється у Служницю. Сама п’єса таким чином перетворена на двоактну.
Чи була необхідність у таких жестах одивнення, маю на увазі саме коментарі? У координатах тої гри, яку заявила режисер, скоріше за все — так. Але всі ці промови про сутність театру повинні були містити головний компонент спектаклю — тобто гру — не в меншій, ба, навіть у більшій кількості, ніж інші епізоди. Справа не в тому, що Комаренко надто молодий або надто недосвідчений виконавець — просто йому треба було дати дещо інший малюнок ролі, можливо, більш драматичний, або, навпаки, гротесковий (це, до речі, в нього могло б вийти). В будь-якому випадку без цього ігрового урізноманітнення всі його виходи перетворили на такі собі статичні вчені промови, що надзвичайно уповільнювали й збивали ритм спектаклю.
Загалом, проблема «Сьогодні граємо урок», якщо уподібнювати виставу живописному полотну, — це надто крупні мазки. Тобто надто спрощене або надмірне застосування тих чи інших сценічних засобів. І найпомітніший приклад тут — музика. Вона починає звучати з перших же хвилин вистави і, за рідкісними винятками, не замовкає. Її не просто багато, вона часто-густо дійсно заважає, наприклад, повністю заглушуючи те, що говорять актори, або руйнуючи атмосферу епізоду. Місцями ж цей звуковий надмір, відверто кажучи, починає дратувати. Невже важко було залучити якщо не композитора, то хоча б людину більш-менш досвідчену саме в підборі музики до вистав?
З інших подібних надмірностей — поява служниці (Поліна Войневич) одразу на початку спектаклю в червоній сукні, з кошиком, з якого стирчить заляпаний червоною ж таки фарбою (!) ніж. Зрозуміло, що в розв’язці буде застосований саме ніж. Але, перепрошую, вивішувати на стіні, згідно з відомою сценічною сентенцією, рушницю, з якої йде бутафорський дим, у першому акті заради того, щоб вистрілити з неї в останньому, — це вже, м’яко кажучи, помилка.
За всіх цих вад, при постійних утратах у ритмі, в атмосфері та настрої даної версії «...Уроку» є один потужний компонент, що рятує спектакль. Це — виконавиці, для кожної з яких постановником знайдене завдання, адекватне здібностям акторки. Якщо режисерська концепція вистави безперервного обігравання всіх ситуацій і реплік знаходить своє втілення, то саме завдяки цій трійці: Поліні Войневич, Катерині Качан, Яні Соболевській (останні дві — Учениця). Тобто, вони роблять в цій виставі все i не тільки за себе, а й інколи навіть за інших. Стрибають і падають, танцюють і гримасують, спокушають і вередують, катаються по підлозі й лаються. І все це — з блиском, легкістю й запальністю, гідними великої комедії дель арте; весь час свого перебування на сцені вони використовують максимально корисно для вистави, і, у кінцевому підсумку, для глядача. Особливо хочеться відзначити Катерину Качан — пластичну й яскраву виконавицю, котра вміє бути й по-жіночому чарівливою, і характерно смішною водночас.
Головне ж, що навіть у своїх недоліках «Сьогодні граємо урок» — це спектакль, зроблений людьми, якi в театрі мислять саме сучасними категоріями, для яких Йонеско, драматургія абсурду, новітня режисура — не іноземна дивина, а спосіб існування. І це, мабуть, фундаментальна перевага нового спектаклю «Вільної сцени» на тлі театрального пейзажу Києва.
