Трохи дивним здається те, що Володимир Маяковський у тридцятих роках подався до «міста жовтого диявола». Це горьківське чи короленківське визначення Нью-Йорка гострому на слово поету було, безперечно, дуже до душі. Зважаючи на його дещо бунтівне минуле й беручи до уваги прикру скромність його статків («Мені й карбованця рядки не накопили»), варто спрогнозувати, що його мали тримати на вельми міцному повідку — щоб не сприснув у компанію Буніна або Шаляпіна. Проте так воно і сталося. В засобах масової інформації нещодавно зблиснуло холодною іскрою повідомлення, що пролетарського трибуна посилали до США розбудовувати радянську розвідувальну мережу.
Виходить, блискучі вірші про радянський паспорт, «Бруклінський міст» чи «Блек енд уайт» тощо, якi таврували підгнилий капіталізм та підносили новонароджений більшовизм, були попутнім продуктом у ході відрядження. Поступово стає зрозумілішим, чому цi літературні опоненти Володимира Володимировича, в тому числі й рязанець Сергій Єсенін, так кепсько закінчували кар’єру. Стосовно автора щемких рядків про опалий клен, зокрема, й досі точаться суперечки знавців: чи сам він пішов у вирій, чи цьому вправно посприяли аси спецслужб? Пам’ятається, Маяковський, не втримавшись, публічно спростовував відоме єсенінське «В цім житті вмерлини — річ банальна, та й життя, звичайно ж, не новіш». Він, здається, в знаковому «Теодорі Нетте» проголосив своє трактування: «В цім житті вмерлини — річ простацька, бо ж життя зробить — куди складніш».
Стає зрозумілішим, що й причини дочасного відходу пролетарського адепта у вічність слід шукати не в одіозному любовному човні, який розбився об побут. Ні-ні, наполягати на версії, що Маяковського прикінчили майстри замахів, ініціювавши самогубство з ревнощів абощо — навіть не варто. Вірогідніше, його загнали в глухий кут, змусивши самому шукати підходяще обгрунтування. Мовляв, i добре ім’я можна заплямувати, можна й викреслити твої поетичні сто томів, Володику.
Втім, поет міг би заспокоїти власне сумління та відкинути іронічні закиди конкурентів. Якби його нахабно не підштовхували люди спецслужб. Мяковський, чия причетність до їхнiх психологічно вигартуваних сталевих когорт нині оприлюднена, здається, безапеляційно міг би, скажімо, послатись на спробу створення нової, революційної сім’ї, яка б голосно чхала на міщанські забобони. Але не пішов на це. Точніше, йому не дали.
Досить непросто виявити резони відомства, яке ще в довоєнний, а потім — повоєнний період творило фурор у світовій розвiдувальнiй практиці (та й навіть у війну — варто згадати хоча б Штірліца, в якого був не один переконливий прототип). Особливо воно не вгавало супроти лідерів радикального українства — Петлюри, Коновальця, Бандери. То ж першою спадає на думку найбільш вірогідна версія, пов’язана з українським зигзагом Маяковського.
Маючи козацькі корені, він якось несподівано — чи під впливом спілкування з літераторами Наддніпрянщини, чи втіливши виношене в підсвідомості — враз проголосив з притаманною йому гучномовністю, щоб почули геть усі: «Разучите эту мову на знаменах, в лексиконах алых, — эта мова величава и проста»: Чуєш, сурми заграли, час розплати настав».
Так-так, на піку своєї популярності Маяковський, вочевидь, згадав про своє українство і почав грати під небезпечну для імперії дудку Хвильового, Єфремова, Скрипника та інших радикалів культурного відродження, раніше чи пізніше безжально винищених. Якби пролетарський поет номер один продовжив свій похід на користь цієї величної та простої мови і згадана цитата набула б подальшого розвитку, перетворившись із принагідного епізоду на системність, це б поставило перед вождем ряд нелегко вирішуваних проблем. І тому останній значущо кивнув виконавцям — це був старт із фінішем, який досить легко передбачити.
Однак називати причиною номер один відмову Маяковського вводити у свої вірші образ людини з люлькою як головного героя — помилково. Не один він був таким. А от гріх самоідентифікації, смертельно небезпечної для імперії на фоні колосальної популярності етнічного українця з Кавказу, мав один лиш Маяковський.
