Його неповторний голос залишився в душі та пам’яті кількох поколінь жителів величезної не існуючої вже країни. Особливо він дорогий для своєї Батьківщини — України. Відомий поет Олександр Вратарьов, автор книжки спогадів «Ко мне приходят голоса», розповів «Дню» про легендарного Костянтина Огнєвого.
У дитинстві мої ровесники слухали розумне радіо. У кожній міській квартирі та сільській хаті постійно звучала найпримітивніша «радіоточка». Ця невтомна коробка, а то й допотопна чорна тарілка поєднувала масу чудових якостей та можливостей: будильник, казкар, останні вісті, прогноз погоди, університет, консерваторія, стадіон — передачі на всі смаки та для будь-якого віку. Ми не були так безоглядно і ризиковано розслаблені, як дозволяють нинішні часи, пристрасті наші не дуже відрізнялися, і якщо всі дружно любили пісні Утьосова, Шульженко, Бернеса, Бунчикова, Нечаєва та Русланової, то з класики проста радянська людина віддавала перевагу полонезу Огінського, арії Ленського та дуету Одарки і Карася. І раптом всенародних кумирів Козловського та Паторжинського потіснив нікому не відомий московський хлопець Геннадій Піщаєв з якоюсь арією Надіра з опери Бізе «Шукачі перлів»:
«В сияньи ночи лунной
ее я увидал,
и арфой сладкострунной
дивный голос мне звучал» .
Голос був справді дивовижний. Наш двірник Микита — при дерев’яній нозі та двох бойових медалях — засмучено хитав головою: «От, зараза, душу мотає, а випити нічого»...
Та ось київське радіо, а незабаром і Москва (програми йшли упереміж) почали передавати іншу арію Жоржа Бізе з іншої опери — «Пертська красуня», і співав її вже наш хлопець. І тут весь народ «от Москвы до самых до окраин» почув, що наш же — краще співає! І Геннадій Піщаєв випарувався, зник — як і не було. Звали молодого співака Костянтин Огнєвой, він закінчив Московську консерваторію, почав працювати в Київській опері й незабаром став провідним солістом. Київська опера в ті роки просто виблискувала розсипом істинних зірок, але меломани дедалі частіше ходили на Огнєвого — його Ленський, Фауст, Альфред, Юродивий були ролями істинного майстра. Та й партію того самого ловця перлів — Надіра, — який у сяйві ночі місячної побачив свою кохану, Костянтин Дмитрович також заспівав.
А романси, народні пісні, особливо українські! А пісні воєнних років! І ще він блискуче співав «чисту» естраду, що для оперного співака — велика рідкість: зовсім інша манера співу, інша подача звуку, вміння працювати з мікрофоном, уміння за три хвилини створити образ, зіграти маленьку п’єсу. У Києві з оперних співаків по- справжньому це вміли тільки Юрій Гуляєв та Костянтин Огнєвой.
Вирішувати вентиляційні проблеми на місцевому м’ясокомбінаті ми з Толиком Назаренком приїхали до славного міста Жовті Води дощового літа 1967 року. Єдиною живою душею на неосяжній центральній площі був міліціонер у цупкому брезентовому плащі. Із сріблястого гучномовця-дзвоника на фасаді величезного Палацу культури, спорудженого до 300-річчя возз’єднання України з Росією, Костянтин Огнєвой своїм заворожливим голосом зваблював красуню:
«На призыв мой
нежный и страстный,
о, друг мой прекрасный,
выйди на балкон».
А міліціонер виявився безтолковим, але балакучим. Він не знав, де готель, не знав, де м’ясокомбінат, де їдальня — нічого не знав... «Ви пробачте, дядю, — сказав він рано посивілому Толику, — я сьогодні перший день на посту. Після дембеля прийшов до мілiцiї, а мене й взяли на роботу. А шо — на рудник не хочу, ми люди грамотні після армії... Уран... А я ще не жонатий. А ви до Козлова?». У закритих містах усе господарство називали за прізвищем директора «поштової скриньки». «Ми до Бикова, — в’їдливо сказав Толик. — А де проспект диктатора Салазара, знаєш ?» У ті роки ім’я жахливого ватажка португальської хунти піддавалося анафемі з ранку до ночі й було у всіх на слуху.
— Та я ж кажу, що тільки перший день на службі й такого проспекту ще не зафiксіровал.
Тут Огнєвой заспівав:
Там, де Ятрань круто в’ється,
з-під каміння б’є вода...
— На площі Огнєвой цілий день співає, — повідомив міліціонер. — Мабуть, у клубі його закільцювали.
— Як це? — здивувалися ми.
— Ну, плівку склеїли у кільце i ганяють.
Через кілька днів у Києві мені видалася нагода розповісти цю історію Костянтину Дмитровичу. З однією чудовою своєю співробітницею ми пішли після роботи до ресторану «Інтурист», що на вулиці Леніна. Обставини дозволили (до того ж я отримав авторський гонорар за грамплатівку з пісенькою «Карусель» на музику Леоніда Вербицького). А записав «Карусель» жваво і весело, я б сказав, «нарядно» Костянтин Огнєвой.
«Мест нет» — засмутила нас табличка на скляних дверях. Але тут на ґанок вийшли покурити музиканти, і незабаром «дыша духами и туманами» ресторанного залу, ми намагалися роздивитися, де б влаштуватися.
«Не туда рулишь, капитан, подгребай направо», — пролунав добре поставлений гучний баритон. Юрій Олександрович Гуляєв піднявся в повний зріст, усміхнений, кучерявий, у модній тоді квітчастій тенісці розпашонці навипуск, і широким жестом запрошував нас до зручного столика біля стіни. Там же, але в білій «розпашонці», сидів Костянтин Дмитрович Огнєвой.
— Юро, — з особливим значенням сказав він Гуляєву, — тепер ти розумієш, чому поетів треба вбивати на дуелі?
Моя реакція напрошувалася сама собою: «Ну ось, помітили, нарешті, схожість з тезкою Олександром Сергійовичем… Хоч у чомусь».
— Не має значення, — заперечив Гуляєв — Пушкін, не Пушкін… Сьогодні я згоден на роль Дантеса!
Моя супутниця справді була дуже красива. І, як правило, чоловіки поряд з нею розпрямляли «павичі хвости і заливалися соловейком». Але смішно було б розпрямляти «пера» Огнєвому та Гуляєву, а вже щодо солов’їних голосів... У душі моїй було два відчуття: з одного боку, здорово, звичайно, ось так, на короткій нозі, плести лапті й точити ляси з Огнєвим і Гуляєвим, з іншого, — ми ж прийшли для серйозної розмови, наша «Love story», як підбитий літак, входила в нестерпний штопор, настав час розставляти крапки над «і».
Тим часом баритон і тенор дуетом виблискували і фонтанували веселощами та дотепністю. Театральним байкам та анекдотам кінця-краю не було. Ми реготали, люди за сусідніми столиками кидали в наш бік заздрісні погляди — бач, у якій компанії розважаються! Змагатися з блискучими артистами непросто, але я кинув на стіл козирну карту — подорож до Жовтих Вод. Толик Назаренко, міліціонер-недотепа... Проспект диктатора Салазара... І, нарешті, маестро Огнєвой, якого «ганяють по кiльцю».
— Спасибі, друже, — розвів руками Костянтин Дмитрович і вдарив своєю долонею об мою, — не даремно, значить, співаю… Поважає народ...
Ми стояли з композитором Володимиром Верменичем на сходах Республіканського будинку радіо на Хрещатику. Чекали Костянтина Дмитровича Огнєвого.
«Розумієш, — розповідав Володя, — дали мені квартиру в будинку, де самі вожді живуть. Ну от, стою я — вождь iде. Вождь, кажу, пішли, по сто грам візьмемо. Вождь зразу: «Шо такоє, шо такоє, менi в Кабмiн на роботу, державні справи, нема часу...» Вождь, кажу, угощаю. Він туди-сюди, очима блим- блим... «Токо, шоб недовго, бо нарада, делегація... п’яте- шосте». От, Сашко, розумієш, яке воно стерво!
Огнєвой уже давно реготав, стоячи поряд із нами.
— Володю, я цей твій жарт вісімнадцятий раз чую.
— Ну i шо. Хоч i двадцятий... А зараз пішли — третім будеш. За нашу пісню треба ж по десять крапель. Такої ж пісні ні в кого немає.
— Ні, не можу, у нас справи з Вратарьовим.
А пісня у Володі Верменича на вірші Миколи Сингаївського, їй-богу, геніальна — «Чорнобривці». І наспівав її на магнітну плівку Костянтин Огнєвой геніально.
І в Україні, і за далекими далями не одне серце плаче, чуючи проникливий голос: «Чорнобривці посіяла мати...»
Справа у нас з Костянтином Дмитровичем була незвичайна. Ми прямували до Іли Яківни Каплер, рідної сестри Олексія Павловича Каплера, знаменитого кіносценариста, того самого, якого через полум’яне кохання до нього Світлани Алілуєвої відправив до ГУЛАГу дбайливий батько — Йосип Віссаріонович Сталін. Але це було в минулому — нині Олексій Якович був у пошані, вів «Кінопанораму» на ЦТ, був, хоч і в літах, але чоловік хоч куди, і одружений він був на знаменитій поетесі Юлії Друніній. А сивенька сестра його жила самотньо в маленькій чистенькій кімнатці на вулиці Ірининській, поряд — КДБ, до речі, й вчила англійської та французької мови різних знаменитостей. Огнєвому порекомендувала звернутися до Іли Яківни її учениця з англійської — Белла Руденко. Суть у тому, що мені програли запис абсолютно дивовижної пісні з кінофільму «Шербурзькі парасольки» і запропонували написати російський текст для нового видання «Музична орбіта». Фільм у нас ще не йшов, французької я не знаю, але музика настільки виразна, що я просто-напросто, як кажуть, «от фонаря по Чехову» написав вірші під настрій у розмірі геніальної мелодії Мішеля Леграна:
«Бесконечный вечер,
бесконечный дождь…
На асфальт, на плечи
ветер сеет дождь.
Ты не рядом с сердцем
в этот час идешь.
Я хочу уйти,
я уйду в дождь».
Огнєвому музика дуже сподобалася, і вірші його влаштовували, але, як розумна людина, він не хотів опинитися в неприємному становищі. От ми й хотіли дізнатися, про що все-таки співають французи. А співала у фільмі не хто-небудь, а зовсім юна тоді Катрін Деньов. Але нічого-то ми не знали…
Сухенька, але міцненька Іля Яківна щойно повернулася з Парижа, де гостювала у своєї старшої сестри. Фільм «Шербурзькі парасольки» у Парижі вона бачила. Здивувалися ми з Костянтином Дмитровичем тому, що, виявляється, цей фільм — реклама, замовлення фірми, яка випускала парасольки. Добралися до пісні.
— Ні, ні, — сказала вона, — в тексті про дощ нічого немає. Слова там прості: «До свиданья, милый, не забудь меня. До свиданья, милый, буду ждать тебя». Але от що дивує, ці російські слова, хоч як це дивно, передають весь зміст фільму повністю. І вся дія фільму відбувається на фоні дощу, який іноді переходить у мокрий сніг...
Ми пішли від милої старенької зачаровані та заспокоєні. Костянтин Дмитрович сказав, що заспіває цю пісню місяців за півтора-два на зустрічі редколегії видавництва «Музична Україна» з курсантами Вищого військового училища зв’язку на Печерську.
На концерт принесли свіженькі примірники «Музичної орбіти» №1. Я спочатку дуже зрадів, потім дуже засмутився. Поряд було надруковано два тексти: «Нескінченний дощ» — український текст І. Драча і «Бесконечный дождь» О. Вратарьова.
Вірші Івана Федоровича були м’якими, легкими і співучими:
Нескінченний вечір,
нескінченний дощ...
На асфальт, на плечі
вечір сіє дощ...
І так далі, абсолютна калька з російської. Костянтин Дмитрович прекрасно співав цю пісню і оголосив чудово: «Російські вірші Олександра Вратарьова, переклад з російської Івана Драча».
Після концерту до мене підійшов головний редактор видавництва «Музична Україна», повненький і добродушний Володя Симоненко, поправив окуляри на переніссі вказівним пальцем: «Пробач, старий. Перестрахувалися…».
Зателефонував композитор Олександр Осадчий, керівник інструментального ансамблю «Мелодія» з яким працювали Огнєвой, Гуляєв, Богатіков: «Давай напишемо щось для Костянтина Дмитровича, він просив».
Я приніс кілька віршів у філармонію, де Огнєвой репетирував з «Мелодією». Не сподобалися, вірніше, як дуже ввічлива і чуйна людина, Костя сказав: «Вірші хороші, але не моє це... Ти пригадай атмосферу того далекого вечора, коли ми були разом з Юрою Гуляєвим. І ця жінка так дивовижно сміялася». Через тиждень я приніс нові рядки. «Во ржи поют перепела»... Осадчий написав мелодійну музику. Огнєвой заспівав цю пісню зворушливо, щиро, світло і сумно одночасно, але без надриву. Голос дзвенів, як вода джерельна, жива вода. Співав для себе і для всіх. Так співають перед далекою дорогою.
…У 1999-му, в передостанній рік тисячоліття, що минало, я зателефонував йому. Він зрадів. От добре було б зустрітися, поговорити. Стільки пригадати можна...
— Костянтине Дмитровичу, що голос такий слабий?
— Спина болить... Радикуліт якийсь осоружний, просто піднятися не можу. Гаразд, не будемо про це. Ти помічаєш, Огнєвого дедалі рідше «ганяють по кільцю». Я розумію, інші часи — інші пісні. Молодим та жвавим треба себе показати. Ми своє вже довели. Як тільки стане трохи легше — обов’язково зустрінемося.
Незабаром його відвезли до Феофанії в лікарню. Це був не радикуліт…
Костянтин Огнєвой пішов із життя 15 грудня 1999 року. Але з нами назавжди його задушевний, благородний, чистий голос. Він звучить дзвінко, поважно, як безсмертна молитва на славу життя та любові. Цей голос чують небеса і земля. Йому заздрять ангели.
P.S. 30 вересня в Національній опері України пройде вечір, присвячений пам’яті Костянтина Огнєвого.
