IV Всесвітній форум українців, який відбувся в серпні цього року, запам’ятався передусім своєю ініціативою домогтися визнання в ООН Голодомору 1932—1933 років актом більшовицького геноциду українців. Наш Президент у свою чергу лише після цього ініціював підготовку свого відповідного звернення до Верховної Ради, яка, на свою ганьбу, досі Голодомор геноцидом так і не визнала.
Водночас більшість провідних вітчизняних ЗМІ, які висвітлювали форум українців, прийшли до висновку, що подібні ініціативи не сприяють консолідації нашого суспільства й шкодять національним інтересам України на міжнародній арені. Тобто навіщо зайвий раз роздратовувати Росію.
Варто зазначити, українці по духу ніколи не страждали по відношенню до росіян на комплекс неповноцінності. Навпаки, ми завжди жаліли їх, спостерігаючи прояви їхнього імперського синдрому, через який Росія ніколи не стане країною по-справжньому вільних людей. Ми, як і інші європейці, бачимо й нутром відчуваємо всю небезпеку візантійської дволикості всіх без виключення російських правителів.
Бачимо ми, на жаль, і бездіяльне позерство нашого Президента, який згадує про Голодомор раз на рік або тоді, коли його до цього змушують інші. Це, на жаль, стиль діяльності Віктора Андрійовича. Замість того, щоб дотриматися свого президентського слова й повністю розкрити справу Гонгадзе, він фактично зробив її безнадійною. Зате присвоїв Георгію звання Героя України посмертно. Не впевнений, що, якби Гонгадзе залишився живим, його удостоїли б такої честі, як не впевнений і в тому, що він прийняв би цю нагороду з рук Президента...
Нас, людей з українською ментальність, катастрофічно мало сьогодні навіть у незалежній Україні, набагато менше тих, хто говорить українською. Усе це пояснюється тим, що в більшовицькій імперії СРСР нас, як жодний інший народ, намагалися позбавити нашої національності шляхом трьох Голодоморів, насильної русифікації й боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», яка не припинялася протягом усіх 75 років.
Нас не стало набагато більше й у незалежній Україні. І головна причина цього — усе той же Голодомор початку 30-х, що перетворив українців на слухняних рабів тоталітаризму. А раби, як відомо, можуть виховати лише рабів. Не знаю, як звучатиме сучасна українська національна ідея, але точно знаю, що без чіткої історичної пам’яті вона неможлива. Без неї ця ідея просто не буде українською.
Усе це чудово розуміють ті, хто не зацікавлений у тому, щоб Україна коли-небудь стала українською. Адже з народом, який позбавлений історичної пам’яті, можна робити все, що завгодно, перетворивши його на населення, а його країну — на територію. Тому нас спочатку переконували, що 1933 року голоду в УРСР узагалі не було. Потім, визнавши цей факт, списували голод на об’єктивні причини. Дещо пізніше закликали не плакатися, оскільки в СРСР тоді, мовляв, голодували всі. Сьогодні нас уже лякають небажаною реакцією тієї ж самої Росії на визнання Голодомору геноцидом. Як видно, брехня завжди багатолика. І це позиція Росії й усіх її васалів усередині України зумовлена зовсім не страхом, пов’язаним із компенсаціями спадкоємцям жертв Голодомору. Уся ця братія, як чорт ладану, боїться відродження втраченої національної ментальності населення України. Якщо це трапиться, Росії більше ніколи не повернути Україну.
Адже тоді українці Придністров’я не проголосували б на референдумі за приєднання... до Росії. І не було б тоді в нас того церковного розколу, який примушує наших співгромадян ходити в храми Московського патріархату, де їх закликають молитися за здоров’я неукраїнського президента та його війська. Зрозуміло, що тоді й до двомовності в Україні, до її європейського вибору ми відносилися б так само, як країни Балтії й Центральної Європи.
Усе це було б можливо, якби всі українці знали всю правду про Голодомор. Що задумали й організували його аж ніяк не українці. Що в українських селах і станицях від Збруча до Тереку 1932 — 1933 років від голоду померли в кілька разів більше людей, ніж не повернулися з фронтів Другої світової війни. І, нарешті, найголовніше те, що штучний голод перетворив гордого українського землевласника на колгоспного раба, позбавивши його при цьому не лише його колишніх моральних цінностей, але часто й самої національності.
Природно, що чим менше знають ці мутанти більшовизму про своє походження, тим менше задумуються вони над усіма своїми «негараздами» й прагнуть їх усунути. Таке безпам’ятство, погодьтеся, дорогого варте для тієї ж імперської Росії. Адже ментальність постгеноцидного українця на підсвідомому рівні значно більше проросійська, ніж проукраїнська. Без цієї ментальності Україна ніколи вже не стала б російською губернією. І зовсім не випадково найактивніший гравець на міжнародній арені щодо невизнання Голодомору геноцидом сьогодні — саме Росія, й ніхто інший.
Правда про Голодомор була б убивчою для українських комуністів. Якби наше суспільство загалом усвідомило весь трагізм і наслідки цього геноциду для України, то КПУ в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, вже не лише давно не долала б трьох- процентний виборчий бар’єр, а була б, швидше за все, заборонена в нашій країні. Тому ініціатори невизнання Голодомору геноцидом у Верховній Раді — ніхто інший, як комуністи.
Далі вельми цікавий збіг. У регіональній пресі південного сходу України Голодомор або абсолютно замовчується, або спростовується як геноцид (що характерно для газет міськрад і приватних видань), або ж представляється як особисті трагедії літніх людей (видання облрад). Таким чином, зокрема, зберігається менталітет радянської людини від Одеси до Харкова. Менталітет, без якого Партії регіонів на виборах там би довіку не перемогти.
Ні для кого не секрет, що найбільш тиражовані газети й популярні телеканали в Києві знаходяться в руках або наших доморослих олігархів, або ж російського капіталу. І тим, й іншим усі українські національні цінності чужі й глибоко байдужі. І ті, й інші нав’язують нашій молоді свої ідеали бездуховності. І ті, й інші чудово розуміють, що виховання молодих людей у патріотичному дусі суперечить перспективам їхнього панівного становища на українському медіа-ринку. Ось чому Голодомор у цьому ЗМІ або замовчується, або спростовується в цинічному псевдонаучному стилі.
Якщо підсумувати весь цей антиукраїнський медіа-ринок, то стане очевидно, що він, як не дивно, виявиться домінуючим в Україні. Ось чому акція газети «День» 2003 року, яка проводилася серед українських журналістів, щодо позбавлення американської маріонетки Кремля Волтера Дюранті Пулітцерівської премії за приховання правди про Голодомор 1933 року в його репортажах із СРСР виявилася невдалою. Власники абсолютної більшості українських ЗМІ 2003 року були заодно з Дюранті, який цинічно брехав про Голодомор ще 1933-го. Тому сучасні українські журналісти не могли підтримати цю акцію навіть у принципі...
Але головне, що правда про Голодомор у сучасній Україні досі так і не вийшла, за великим рахунком, за рамки тематичних наукових конференцій, і так і залишається недоступною для широкої української громадськості.
Дуже добре охарактеризував ситуацію з приховуванням правди про Голодомор непохитний український дисидент Євген Сверстюк: «Наша трагедія — це як лакмусовий папір для виявлення брехливості». Я би додав ще наступне. Ті, хто стверджують, що ніякого геноциду українців 1933 року не було й що не потрібно тому ворушити минуле, — духовні спадкоємці катів українського народу, що не визнають за ним право на історичну пам’ять і національну самоідентифікацію.
Ці доброзичливці намагаються втовкмачити нам, що ми, українці, завжди були толерантними, гостинними, сентиментальними й поступливими. Не зайве б було відправити цих «знавців» української душі до нашого видатного філолога Анатолія Погрібного: «Нерідко чуємо нарікання: непомірна податливість українців внутрішньому та зовнішньому кривдникові, соціальна інертність, настраханість. Етнопсихологи (О. Кульчицький, В. Янів та ін.) неодноразово пов’язували це зі змінами, що відбувалися в психологічних типах українського населення, вважаючи, що моторошливі геноцидні дії більшовицького режиму проти нього спричинили різке збільшення у ньому так званого остійського психологічного типу за рахунок зменшення нордійського та медитаранського (динарського). Іншими словами, сталися фатальні зміни в самому генофонді українців, унаслідок чого твердження, наприклад, «хвора нація», «нація потребує лікування» мають під собою підстави».
У тому ж контексті висловився й патріарх українських дисидентів Левко Лук’яненко: «Саме Голодомори забрали найбільше життів і завдали найтяжчих ударів психіці нашого народу, культурі, мові, звичаям і традиціям. Голодомори найбільше спричинилися до масової русифікації і втрати національної свідомості та прищеплення людям рабської слухняності й покірності».
Дуже багатьом в Україні й за її межами хочеться, щоб ці рани на тілі української нації так ніколи й не заживали, щоб стали врешті-решт для неї смертельними.
