Про що ви думаєте, коли викликаєте «швидку»? Правильно, про те, що рідним або близьким погано, і... де ці медики запропастилися. На жаль, саме «швидкістю» наша медична допомога не відзначається. Щодня 150 бригад «швидкої допомоги» здійснюють приблизно 1650 виїздів. Дістатися до пацієнта вони повинні за 5 — 15 хвилин, але насправді прибувають приблизно через 30 — 40 хвилин. Як розповідає заступник головного лікаря Станції швидкої допомоги Сергій Тихенко, зараз основні проблеми «швидкої» перебувають не в її компетентності. Наприклад, міліція і ДАІ, хоч і повинні, але не надають першої допомоги потерпілим. Вони чекають, поки приїдуть медики. І справа навіть не в менталітеті наших водіїв, які не пропускають «швидкої» навіть із ввімкненою мигалкою, і не в тому, що карети неповороткі. Тоді в чому ж? Відповідь на це запитання знає кореспондент «Дня», яка провела цілу добу на чергуванні з бригадою «швидкої допомоги» і, можна сказати, на власній шкурі відчула всі «принади» життя ескулапів.
НІКОЛИ НЕ ЗНАЄШ, ЧОГО ЧЕКАТИ ВІД ПАЦІЄНТА
Наша бригада на столичній підстанції №1 заступила на чергування о 7.30. Ранок почався з дуже курйозного випадку. Десь близько 9-ї ранку надійшов виклик від перехожих: на вул. Костянтинівській людині стало зле. Сівши в машину, наша універсальна бригада — лікар, фельдшер, водій і журналіст — повільно пробиралася через розритий Поділ. На вказаному місці, просто на сходах біля поштового відділення, сидів чоловік років 35-ти, несхожий на бомжа, але явно під мухою. Здивований «пацієнт» стверджував, що допомоги аж ніяк не потребує. «Хоча... Налийте мені сто грамів», — попросив він. Лікар нашої бригади Сергій Гученко ввічливо пояснив, що ми надаємо допомогу, але зовсім не таку. Але той не заспокоювався: «Ну, налийте. У вашій валізці точно є. Я заплачу!». У результаті чоловікові показали зупинку та пояснили, що час їхати додому. На цей даремний виїзд ми витратили близько години. Але ж саме в цю мить хтось міг потребувати допомоги.
«Зазвичай у суботу та неділю левова частка роботи наших медиків — підбирати п’яних і бездомних», — розказує головлікар Станції швидкої допомоги та медицини катастроф Анатолій Вершигора. Утім, часом такі виїзди закінчуються сумно. «Я тоді лише починала працювати, — згадує фельдшер Каріна Стать, — нас відправили в парк, де чоловіку стало погано. «Хворим» виявився сплячий бомж. Коли розбудили — побачили, що в нього розбита голова. Ми запросили чоловіка в карету, надали першу допомогу. А поки лікар спілкувався з людьми, в пацієнта щось перемкнуло і він кинувся мене душити». Каріні пощастило: водій і лікар вчасно завважили, що машина хитається, і вигнали звідти «хворого». Такою історією на «швидкій» нікого не здивуєш — схожі випадки бували з усіма. «Іноді ми приїжджаємо на виклик, а «хворий» просто відпочиває... Та ще й галас зчинить, мовляв, нащо розбудили. А іноді приїдеш, а там уже труп...», — розказує фельдшер нашої бригади Наталія Сон.
Крім того, підібрані бездомні часто бувають буйними. А з водійською кабіною, де сидить лікар, із салону машини зв’язатися можна тільки по рації. А в бригадах здебільшого працюють жінки. Утім, навіть якщо чоловіки, їхня справа — лікувати, а не махати кулаками. «А що залишається робити? Поки веземо до лікарні, обіцяємо побачення, кокетуємо, — діляться таємницями заспокоєння жінки-лікарі. — Звісно, це не назвеш сильнодіючим заспокійливим, тим паче, коли в обличчя летить скривавлена пов’язка, якою кілька хвилин тому забинтували «пацієнта».
Медики мріють, щоб випадками на вулицях займалися спеціалізовані служби. Адже у 80 відсотках — це робота з бомжами. «Робіть висновок самі: покласти в одну палату асоціальну людину та пересічного громадянина — це, щонайменше, незручно. А з іншого боку, створити окрему лікарню з усіма відділеннями і, таким чином, ізолюватися — якось не гуманно», — розмірковують медики. Утім, поки що це не більше, ніж думки та мрії.
Отримати синця чи бути покусаним собакою для медиків не найстрашніше. Крім цього, є ще ризик підхопити від пацієнтів коросту або педикульоз. Або ще гірше — випадково вколотися використаною голкою. А зробити це не так вже й складно: зазвичай одноразові рукавички медикам (знову-таки не звертаючи уваги на те, що переважно працюють жінки) закуповують мало не найбільших розмірів. «А ви спробуйте зимою одягнути звичайні рукавички, які на кілька розмірів будуть завеликі, і уявіть, як можна користуватися в них шприцом і тоненькою голкою?», — скаржаться ескулапи.
Утім, якщо все ж таки хтось із персоналу вколовся, він зобов’язаний повідомити про це начальству. Тоді лікаря знімають з чергування, дають сильну дозу ліків проти СНІДу та беруть аналізи крові. Причому все це треба зробити протягом доби. До речі, всі скривавлені предмети (ватки, бинти, голки) складають у спеціальний «чорний ящик», а потім відвозять у лабораторію та спалюють. Окремо дезінфікують одяг, на який потрапила кров. Якщо й салон машини потребує дезінфекції, її відправляють на прожарювання. Вельми спростили б завдання одноразові простирадла для кушеток. На жаль, їх не використовують, а отже, після брудного бездомного на кушетку можуть покласти звичайну людину в домашньому халаті.
ХАМСТВО У СПІЛКУВАННІ СТАЛО НОРМОЮ
Пацієнти частенько погрожують медикам розправою. «Ось недавно було чергове судове слухання. Поки наша бригада добралася через затори, чоловік помер. А його син звинувачує у смерті батька «швидку допомогу». І вимагає грошову компенсацію», — згадує свіжий випадок заступник головлікаря Сергій Тихенко.
Утім, медики спостерігають сумну тенденцію: останнім часом хамство у спілкуванні з медперсоналом стало нормою. В одній квартирі нашу бригаду попросили одягнути поліетиленові пакети на ноги, щоб нічого не забруднити...
На підтвердження їхніх слів, ближче до вечора нам надійшов виклик: на Річковому вокзалі в дівчини травма голови. З’ясувалося, що панянка не розрахувала своєї дози алкоголю і... впала з барної стійки. Разом із чоловіком, який теж не відзначався тверезістю, вони зайшли в машину «швидкої». Дівчині наклали пов’язку та запропонували відправиться в Лікарню швидкої допомоги (ЛШД), щоб зробити рентген голови. Парочка погодилася, але тут у машину ввірвався ще один молодик із їхньої компанії та почав голосно розпитувати, що сталося. Лікар ввічливо пояснив, що, можливо, є тріщина, адже це все-таки травма голови... На що у відповідь почув грубе: «Так! Я офіцер! Нумо, нормально поясни!». Витримці та нервам співробітникам «швидкої» варто віддати належне. Удруге лікар ввічливо, не підвищуючи тону, розтлумачив, що сталося та куди ми веземо потерпілу. У ЛШД дівчину відправили в «спецуху» — так медики називають спецтравмотологічне відділення.
Щиро кажучи, приймальний покій більше схожий на морг, аніж на місце, де рятують життя. Біля входу — гори недопалків і пластикового посуду з-під кави. А всередині на низьких стелях коричнева від сирості штукатурка так і норовить обвалитися. Стіни ще гірші: обідрані та брудні. Медики «лагідно» називають ЛШД «м’ясобійнею». Утім, варто перейти через дорогу і побачиш практично добудовану, помпезну будівлю Центру серця. На відміну від старої й обшарпаної лікарні, він зроблений під євро, і, до речі, це єдиний у столиці лікувальний заклад, де дах пристосований до посадки вертольотів. Отакий контраст. Притому, що ЛШД — єдина в Києві Лікарня швидкої допомоги, яка на рік приймає в отаких непривабливих умовах понад 68 тисяч пацієнтів.
«03» — НЕ СЕКС ПО ТЕЛЕФОНУ!
Значну частину денного чергування наша бригада виїжджала на помилкові виклики. У святу святих Станції швидкої допомоги — диспетчерську — такі виклики надходять дуже часто. «Зовсім недавно ми отримали виклик — на Майдані Незалежності в бійці постраждали 17 осіб. Туди оперативно відправили 10 бригад й одну оперативно-штабну бригаду. Але після прибуття медики нічого не виявили, — згадує свіжий випадок телефонного хуліганства Анатолій Вершигора, — або от ще один випадок: повідомили, що біля метро «Республіканський стадіон» кран упав на людей, дуже багато потерпілих. Насправді жодної аварії не було, але бригади виїхали. А в цю мить вони могли врятувати комусь життя».
Несолодко буває і диспетчерам. «Помилкові дзвінки відволікають і заважають працювати. Переважно надзвонюють діти, підлітки, а іноді й старші. Часто вони просто телефонують, щоб когось обматюкати або говорять вульгарності», — скаржиться фельдшер опервідділу Віра Губенчук. Утім, «жартунів» диспетчери впізнають по голосу. Кажуть, що здебільшого дзвонять одні й ті ж люди.
До речі, в центрі дзвінків Станції швидкої допомоги всі диспетчери обов’язково з медичною освітою. І саме ця ніша залишається найбільше незаповненою кадрами. Зараз на зміні працюють близько 20 осіб, щодня вони фіксують 7,5 тисячи дзвінків. Потім через комп’ютерну мережу їх розподіляють по всіх київських підстанціях.
Аврал зазвичай припадає на вечір. Або, як свідчить народна ескулапська мудрість: що тихіше вдень, то голосніше вночі. З початком сутінків виклики почали надходити один за одним. На ДТП на розі вулиць Михайлівській та Богдана Хмельницького ми добиралися приблизно хвилин 15—20 (хоча відстань — всього кілометри три-чотири). На превеликий подив, жоден водій не визнав за потрібне пропустити «швидку», причому з ввімкненими сигнальними вогнями. «Як можна проїхати вдень через затори й товкучки, зважаючи на відсутність смуг для спецтранспорту та цілковите ігнорування водіями пріоритетності проїзду бригад «швидкої допомоги»? А тим більше взимку, беручи до уваги незадовільну якість наших доріг. Не минає й тижня, як наші співробітники потрапляють у ДТП», — обурюється А. Вершигора. До речі, дуже рідко «швидка» вмикає сирену. А все через те, що в потоку машин це радше викликає роздратування, ніж бажання поступитися дорогою. Вже до 22.00 наша бригада відправилася на ДТП біля метро «Дніпро», проїхати суцільну смугу ми змогли лише тоді, коли рух призупинили співробітники ДАІ. Ні в кого з водіїв у голові не з’явилася думка, що комусь терміново потрібна допомога, тим паче, що позаду нас стояли чотири розбиті машини. Більш дієвий помах смугастої палички.
Та й в умовах заторів новий і хвалений автомобіль дуже неповороткий. Він громіздкий і не може маневрувати. Медики одноголосно стверджують, що набагато краще працювалося на стареньких ГАЗельках. Кажуть, що нові машини, перш ніж стати каретами «швидкої допомоги», пройшли реінкарнацію зі звичайних вантажних автомобілів. Утім, поїздивши в цьому авто цілу добу, в це повірив і «День». По-перше, коли машина розганяється, весь салон трохи вібрує, так би мовити, тремтить. Але це ще не найстрашніше: буквально на кожній ямі пасажирів підкидає вгору на кілька сантиметрів. Для більшої настрашки дерев’яні полички тріщать так, що в салоні на відстані руки нічого не чутно. Також медики розказують, що взимку в цьому авто можна задубіти від холоду. У рації є «мертві» зони, де вона не працює. Диспетчерам про прибуття ми повідомляли по мобільному телефону. А щоб не розрядився акумулятор, світло в салоні вмикають лише тоді, коли є пацієнт. Утім, я так і не зрозуміла, яким чином у таких умовах можна перевозити пацієнта, наприклад, із травмою хребта?
Нові машини обіцяють незабаром закупити. Але вже двічі відкладали проведення тендеру. А реанімобіль — гордість усієї підстанції. Таких машин по Києву всього чотири. Зараз їх бережуть лише для кардіовипадків. У салоні реанімобіля не відчувається навіть бруківка, він маленький і легко маневрує в заторах. До речі, на сьогодні державних стандартів, яким повинна відповідати машина «швидкої допомоги», поки не затвердили.
ПІДСТАНЦІЯ НА ПЕРШОМУ ПОВЕРСІ
Кепські справи і в мережі підстанцій «швидкої допомоги». Усього по Києву їх 16 (для порівняння — пожежних частин майже вдвічі більше). «Половина підстанцій розміщена у пристосованих приміщеннях, вони не мають критих автостоянок. Наприклад, у Голосіївському і Шевченківському районах уже понад 45 років підстанції розміщені на перших поверхах житлових будинків. Звісна річ, це викликає обурення мешканців, причому не лише цих будинків, а й сусідніх. Зате швидко вирішують питання з виділенням приміщень для казино, ринків та ігрових автоматів», — обурюється А. Вершигора. Цікаво, що в нових перспективних планах будівництва міста взагалі не передбачені заклади екстреної медичної допомоги.
Єдину на всю Троєщину підстанцію швидкої допомоги побудували сім років тому. Проектувальники зробили всього один виїзд — у бік овочевого ринку. «Починаючи з 4-ї ранку, тут збираються вантажні автомобілі, й цілий день вирує торгівля. 10—15 хвилин, відведені на те, щоб доїхати до хворого, витрачають тільки на те, аби виїхати з цих джунглів», — розказує С. Тихенко. Спершу медики вирішили боротися з порушниками власними силами: скинулися всім колективом і купили знак, що забороняє стоянку. Утім, хоча користі від нього було мало (водії примудрялися ставити машини просто перед ним), але він був... поки його не вкрали. Причому вирвали знак разом із трубою. І так уже сім років медики пишуть листи в Київраду, однак результату від цих листів — нуль. «Ну, скажіть, що для Києва 300 метрів дороги? Хіба це дорого? Через те, що немає своєчасної допомоги, люди ж гинуть. Щодня на станцію надходять близько 150 викликів», — обурюється Сергій Тихенко.
«911» НАМ ТІЛЬКИ СНИТЬСЯ
Загалом за правилами, законодавством, та й загальнолюдськими нормами співробітники, ДАІ та міліції повинні надавати першу медичну допомогу потерпілим. «Іноді до приїзду «швидкої» це рятує людині життя», — кажуть медики. Однак у міліціонерів і шляховиків своя позиція — вони вважають за краще чекати «швидкої». Так було й у випадку з жінкою, яка через власну необережність потрапила в ДТП, й отримала травму голови. Поки наша бригада їхала на місце випадку, потерпіла спливала кров’ю, а співробітники ДАІ були зайняті з’ясуванням причин ДТП.
«Що тут казати про цивільних людей, які часом не знають елементарних речей. Наприклад, як зафіксувати язика або накласти шину», — розказував Сергій Тихенко кореспонденту «Дня», яка, до речі, також не вміє ні накладати шину, ні фіксувати язика. — Однак бувають й інші випадки. Іноді наші надмірно ревні громадяни до приїзду «швидкої» встигають самі поставити діагноз, а також знайти в кишені відповідну до випадку пігулку. Та таку, що потім фахівцям важко відкачати», — розказує Наталія Сон.
Зробити єдиний телефон порятунку, як американський 911, — мрія, мабуть, кожного медика. У США, до речі, на «швидкій» працюють парамедики — вони і водії, і санітари, і фельдшери, і лікарі. А останнім часом там у людних місцях почали вішати «розумні» дефібрилятори, які самі визначають, чи потрібен людині розряд, і якщо так, то який. А в нас така апаратура є аж ніяк не в кожній кареті «швидкої допомоги»...
ВИСОКИЙ ПРОФЕСІОНАЛІЗМ ЗА НИЗЬКУ ЗАРПЛАТУ
«Я прийшов на станцію 30 років тому. І то мене влаштували за рекомендацією. А так у відділах кадрів була черга на посади, — зітхає головлікар Вершигора. — Зараз не те, що черг немає — про недостачу кадрів доводиться переживати керівнику Станції швидкої допомоги. І, звісно, головна причина цього — маленька зарплата. Наприклад, молодий лікар отримує 490 гривень. Тільки через сім довгих років тяжкої роботи його заробітна плата з деякими надбавками може зрости до 978 гривень, і це з урахуванням 50-відсоткової надбавки за складність роботи в столиці. Тому фахівців середнього віку на підстанціях немає. «Працюють лише молоді після закінчення вузів і люди передпенсійного віку», — розказує Анатолій Вершигора. Усього пенсіонерів на станції одна шоста, а найстаршому лікарю вже 81 рік.
Професія медика «швидкої допомоги» передбачає знання всіх галузей медицини. Крім того, треба бути ще й психологом. Наприклад, коли ми забрали жінку з підозрою на ниркові кольки, вона буквально корчилася від болю. Дорогою лікар почав розпитувати її про те, про се. Дивно, але навіть при таких нападах пацієнтка трохи відволіклася і почала розказувати про синів. Звісно, в неї не перестало боліти, але до лікарні завдяки такій психологічній допомозі доїхала більш-менш нормально.
Нелегка це праця — працювати медиком, а тим паче на «швидкій». Адже виїжджаючи на виклик, лікарі не здогадуються, що їх чекає на місці. Іноді бригаду викликають на пологи, а іноді, щоб констатувати смерть...
«До людської смерті не можна звикнути. Навіть якщо бачиш її мало не щодня. Стараєшся думати тільки про щось своє, про хороше або просто відключатися», — розказує Наталія Сон. А Іра, коли приходить додому з чергування, голосно вмикає музику й танцює. Кожен із медиків знімає напруження по-різному, однак для них усіх найбільше задоволення — бачити вдячність пацієнтів. Ближче до вечора диспетчер повідомила бригаду, що на вул. Артема у чотирирічної дитини травма обличчя. Малюк біг по квартирі, спіткнувся, впав, вдарившись переніссям об куток табуретки. «Перелому немає, просто невелике садно», — констатував лікар. Як змінилося в цю мить обличчя матері! Мабуть, описати це неможливо. А бабуся з дідусем на радощах кинулися накривати на стіл. «Хоч чаю випийте», — просили вони. «Не можемо», — відмахнувся лікар. Ми повернулися до машини і поїхали на наступний виклик.
Опів на восьму прийшла нова бригада, наша зміна закінчилася. Не відчуваючи ніг і з закладеними вухами (від гуркоту в машині) я повернулася додому — втомлена, але з розумінням того, що поки є такі фахівці, спати можна спокійно. І водночас, поки для сильних світу цього людське життя не стане вищим за гроші, не варто дрімати.
