Чи можна було два роки тому уявити політичну картину, яку ми маємо зараз? Чи можна було передбачити, що безкомпромісне протистояння не просто двох кандидатів, а двох ідеологій, за якими стояло практично все населення України, незабаром виллється у мирне співіснування та взаємовигідне перебування при владі? Чи можна було очікувати, що політики з кардинально різним баченням подальшого розвитку країни вже після парламентських виборів будуть прикривати відступництво від своїх позицій заявами про якусь політичну доцільність та необхідність консолідувати власні зусилля заради блага держави? Чи можна було припустити, що поодинокі представники різних політичних сил, які все ж не зрадили своїх виборців та власні принципи, будуть жорстко розкритиковані своїми ж однопартійцями за те, чого самі вони вже давно позбулися в гонитві за посадами та грошима? Ствердно відповісти на всі питання могли лише ті люди, які ще восени 2004 року наскрізь бачили усю суть політичного бомонду країни, розуміли, що єдине, у чому українським політикам немає рівних, — це пристосуванство до будь-яких обставин і принесення в жертву цьому всього необхідного. На жаль, розуміння цього прийшло лише з часом.
Пристосуванців у нашій політичній верхівці вистачає, починаючи з найвищих посад і закінчуючи абсолютно рядовими. Яскравий приклад цього продемонструвала людина, яка волею народу стала главою держави. Невідомо, якими мотивами керувався Ющенко під час тріумфальної ходи на президентських виборах, але абсолютно очевидно, що принципам, які проголошувалися ним, вони не відповідали. Хоч як би там було, але бажання завжди виглядати людиною, що контролює політичну ситуацію в країні, та невідступне бажання утримувати у своїх руках владу стало домінуючим у його діяльності. Заради цього він був готовий пристосовуватися до змін, абсолютно не задумуючись. Особливо неприродним виглядало прагнення Ющенка контролювати уряд, який він, очевидно, вважав усього лиш відростком його власної посади. Ющенко страшенно хотів мати вигляд людини, з дозволу та милості якої створювалися уряди, і як їхнiй «творець» завжди похвально відгукувався про їхню діяльність. Інакше не могло й бути, адже за всі кроки вищого виконавчого органу він мав нести відповідальність, а невдала робота уряду означала значну частку вини самого Президента. Саме тому таким чудовим був уряд Тимошенко, саме тому, через його неконтрольованість, він і був відправлений у відставку, саме через це новий уряд, будучи по суті ручним, викликав таке неприховане захоплення у гаранта нашої Конституції. І тому немає нічого дивного у відчайдушних спробах Ющенка зберегти видимість контролю над ситуацією шляхом підписання абсолютно лукавого та недієвого Універсалу та затягування із поданням кандидатури Януковича до парламенту. Ющенко все ще вважає, що зможе впливати на діяльність уряду, яку буде намагатися зобразити як продовження власної. Для нього вже неважливо, як прореагує на цю чергову зраду суспільство, адже, на його думку, достатньо буде знайти сумнівні виправдання для такого кроку на кшталт вищезгаданих. Та очевидно, що справи Ющенка зіпсувалися остаточно. Уряд Януковича не буде контрольованим, як уряд Єханурова, а вчинити із ним так само, як із Кабінетом Тимошенко, Президенту не дозволить нова редакція Основного Закону. Цілком очевидно, що Ющенко буде всіляко виражати своє задоволення роботою нового уряду, адже, на його превеликий жаль, нічого дієвішого у його розпорядженні вже немає.
Не в кращому становищі опинилася і його політична сила, іменована Народним союзом «Наша Україна». Її чільники також усіляко намагаються пристосовуватися до нових політичних обставин. Єдиний принцип, який вони при цьому сповідують — прагнення бути при владі. Його нашоукраїнці намагалися не зраджувати за будь-яких обcтавин. Не змогли зжитися із БЮТом та Юлією Тимошенко у ролі прем’єр-міністра — нічого страшного, адже завжди можна знайти спільну мову із Партією регіонів. І хоч офіційно НСНУ ще не увійшов до так званої антикризової коаліції, сумнівів у цьому практично не виникає. Недаремно ж Роман Безсмертний нещодавно заявив про те, що давши згоду на утворення Кабінету Міністрів, у якому були присутні й представники його політичної сили, НСНУ тим самим підтвердив своє прагнення стати учасником коаліції. Очевидно, що це лише питання часу. І тому абсолютно зрозуміло, що ніякі ідеали Майдану, ідеологічні принципи й тим більше відповідальність перед виборцями не стануть цьому на заваді. Все це з легкістю буде принесено в жертву «майбутньому країни», яке самими нашоукраїнцями (так само, як і всіма учасниками провладної коаліції) розуміється передусім як забезпечене майбутнє самих себе. Додати до цього нічого, окрім лише жалю за тими депутатами, які все ще дослуховуються до власної совісті та в жодному разі не збираються приєднуватися до провладної коаліції. Адже саме вони, за жорстокою іронією долі, опинилися нині в ролі абсолютної меншості в партії, що позиціонувала себе найбільш демократичною політичною силою в країні.
Якщо НСНУ якимось чином намагався прикрасити зраду своїх принципів чи то високими фразами, чи то затягуванням часу, чи то імітацією політичної боротьби всередині партії, Соціалістична партія України та її незмінний лідер Олександр Мороз зрадили прямо та без жодних докорів совісті. Наплювавши з високої дзвінниці на своїх виборців (які, до речі, навряд чи вибачать таке поводження з собою й вже ніколи не приведуть Соцпартію до парламенту, звівши її рейтинг популярності серед населення до мінімуму), Мороз швиденько примкнув до вигіднішого союзника й потiм поводив себе так, наче ніколи й не був прихильником «помаранчевих». Загалом, у плані пристосуванства — цієї підлої якості, яку часто помилково вважають політичною майстерністю — йому, очевидно, взагалі немає рівних серед сучасних політиків. Мороз разом зі своїми однопартійцями повсякчас опинявся там, де було вигідніше отримувати політичні дивіденди й поставати в найкращому світлі. Для нього, зрештою, було неважливо, чи це була опозиція, чи влада, адже у будь-якому випадку він намагався використати всі наявні переваги, що дає та чи інша позиція. Єдина значимість подій невеликої давності полягає в тому, що істинна сутність Соцпартії та Мороза нарешті стала зрозуміла всім.
Iз усіх можливих сил намагаються пристосуватися й члени Партії регіонів навіть попри найвигідніше становище серед українських партій. Дається взнаки владне становище, що накладає на них велику відповідальність за все, що відбувається в країні. Зрештою, пристосовуватися ПР почала ще раніше, напередодні парламентських виборів, затіявши загравання із населенням східних і південних областей шляхом включення у свою програму таких популярних там проблем, як надання російській мові статусу державної, відмова вступу до НАТО та співпраця з Росією. Це спрацювало, але вже перебуваючи при владі, регіонали були змушені переглянути задекларовані раніше позиції та змінити їх на такі, що будуть прийнятні переважній більшості населення України, іншим гілкам державної влади та зовнішній спільноті. Саме тому Ющенку Янукович говорить одне, Фрадкову — друге, а відвідуючи Польщу — третє. Чи варто дивуватися тому, що неіснуючі ідеологічні позиції регіоналів були принесені в жертву політичній вигоді, схему якої можна описати приблизно так: кожному говорити те, що він хоче почути? Та така невизначеність у питаннях досить і досить важливих зовсім не означає, що Янукович і компанія підуть на поступки заради більш демократичного їх вирішення. Швидше, їхнє м’яке ставлення до цих проблем буде, з одного боку, таким самим заграванням, але вже з усім населенням країни, а з іншого — ширмою перед державами Заходу. Очікувати будь-якої помітної демократизації у всіх інших проблемах, що стоять зараз перед державою, немає жодної надії. Регіонали зуміли пристосуватися, але не змінитися. Вони так і лишаються партією, створеною на основі бандитського капіталу, яка, прийшовши до влади, буде цей капітал захищати й примножувати всіма можливими засобами.
Найбільш осоромленими мають почуватися члени Комуністичної партії України, що під час входження до антикризової коаліції цілком і повністю продалися олігархам, які природно мають бути їхніми найбільшими ворогами. Та сьогоднішніх так званих комуністів із справжньою комуністичною ідеологією пов’язує хіба що назва та ще постійне спекулювання почуттями робітничого класу та російськомовного населення України. Проте абсолютно зрозуміло, що ніякого дискомфорту продовжувачі ідеології Маркса—Леніна не відчувають, адже тихенько пригрілися під широким крилом «донецьких». Складається враження, що основний мотив, яким у своїй діяльності керується Компартія, полягає передусім у тому, щоб їх не чіпали й дали спокій, кажучи мовою політичною — позбавили будь- якої відповідальності за те, що відбувається в країні та за те, що вони роблять самі. Як інакше пояснити той факт, що єдині квоти комуністів в уряді Януковича були заповнені людьми, зв’язок яких із ними самими видається дуже сумнівним, тим більше, що жоден із них не є членом партії (подейкують, що ці посади комуністи банально продали). Очевидно, що справжньої роботи так звані українські комуністи бояться не менше, ніж загрози світового імперіалізму.
Окремо від усіх вищезазначених політичних сил стоїть Блок Юлії Тимошенко — єдина сила, що з самого початку не погоджувалася на будь-які форми співпраці із регіоналами та послідовно відстоювала свою опозиційність до новосформованої більшості. Зрештою, проблеми, пов’язані із БЮТом, потребують окремої розмови, адже бути справжньою опозицією до теперішньої влади є завданням дуже непростим. БЮТ потребує еволюції та змін, які дозволили б йому стати не лише критиком влади, але й генератором нових ідей та концепцій, альтернативного бачення розвитку країни, втілених передусім у законопроектах, затвердження яких стало б одним із основних завдань цією парламентської фракції. Час покаже, чи зможе БЮТ впоратися з поставленим перед ним завданням.
При розгляді сучасної політичної картини не варто забувати про ще одного гравця, який так чи інакше впливає на українську політику — український народ. Адже успішне чи неуспішне проведення політики уряду Януковича буде залежати й від нас iз вами, над нами так само висить загроза пристосуванства. Ні в якому випадку не варто забувати, хто сьогоднi прийшов до влади, й не зважати на те, які поверхові зміни ця сила намагається донести до українського суспільства. Це той самий Янукович, який під час президентських перегонів ображав свого опонента та його прихильників, це та сама команда, яка протягом 2002 — 2004 років створила справжню діру в українському бюджеті, це ті самі люди, які злочинним шляхом нагромаджували свій величезний капітал. Таким людям не можна вірити, не можна сподіватися на те, що вони зміняться та лібералізуються у своїх поглядах і діях. Все, що можна було, ними вже сказано й нічого суттєво нового вони вже не зможуть додати. Небезпеку, перед якою стоїть зараз українське суспільство, можна порівняти з ерою правління Кучми, коли всі ми були начебто й незадоволені його політикою, але на президентських виборах 1999 року прийшли й зробили його президентом удруге. Залишається сподіватися, що після помаранчевої революції все ж відбулися зміни — якщо не в політиках, так у нас самих.
