Бажаючи взяти участь у дискусії, оголошеній газетою «День» і «Українським клубом» (А. Єрмолаєв «Думки без кордонів», «День» №73, 11 травня 2006 р.), пропоную для публікації мої роздуми із поставлених питань:
— про кризу національного проекту, цивілізаційний розкол у країні, про відсутність консенсусу стосовно майбутнього країни й відсутність філософії у влади;
— про актуальні завдання, системні проблеми й стратегічні пріоритети для державної політики на нинішньому етапі;
— на що ми (хто?) можемо зважитися і як далеко можемо піти.
Я впевнена, що, незважаючи на зміну влади, ця дискусія про алгоритм розвитку України залишатиметься корисною не один рік, залежно від того, як зрозуміють і як вирішуватимуть ці життєво важливі питання. Я усвідомлюю всі вади моєї роботи, однак упевнена, що для користі спільної справи в усякому добровільному внеску може бути знайдена користь. Отже, ідеї національного проекту, згаданого в газеті, мені не відомі.
Про актуальні завдання. Я вважаю, що для досягнення мети — а це, на мій погляд, благополуччя кожного громадянина України — треба створити в економіці України критичну масу дрібних і середніх підприємців, які працюватимуть для вітчизняного споживача, організувати їх у систему внутрішнього ринку, тобто створити в соціумі України середній клас. Для цього необхідно:
1. Вивчити реальний стан економіки, фінансів, трудових ресурсів; знайти способи створення маси робочих місць, нетрадиційні, яку-небудь форму самоінвестування; навчити населення самоорганізовуватися у відому кооперацію; розробити рекомендації для зацікавлених політичних сил, і останнім домагатися реалізації цих підприємств. Це з боку державних, а також незалежних наукових фахівців економіки й соціології, психології, з боку бажаючих політичних сил.
2. Ухвалити кодекс сприятливих, пільгових законів, що забезпечують швидкий розвиток і надійний захист кооперативів і дрібного та середнього підприємництва, — правовий й практичний; піти на максимально пільгове надання кооперативам прав власності. Це з боку зацікавлених юристів і політиків Верховної Ради й уряду.
3. Супроводити створення й організацію середнього класу та внутрішнього ринку теоретичною, інформаційною й контрольною підтримкою. Це з боку знов-таки політичних сил, наукових установ і ЗМІ.
Показником успішного виконання цього ключового завдання буде значне зменшення корупції, розростання внутрiшньо-економічного обміну й зв’язків, заспокоєння й психічне оздоровлення всього населення, поява у людей почуття цілого, нації і, як наслідок останнього, зростання внутрішньої сили — справжньої незалежності України.
Про системні проблеми. Якщо я правильно розумію, це:
— економічна фрустрація величезної кількості працездатного та бажаючого працювати населення, що давить людей психічно;
— гнобляча економічна залежність мас найманих працівників від роботодавців, а бюджетників і дрібних і середніх підприємців — від бюрократії;
— авторитарний світогляд, споживацьке ставлення, світосприйняття підданське, поведінка асоціальна в найширших масах, включаючи і підприємців, і бюрократію;
— недоступність бідним соціальним прошаркам до наукової й спеціальної інформації.
Про стратегічні пріоритети державної політики на нинішньому етапі. Це — масове мале й середнє підприємництво та внутрішній ринок.
На що ми можемо наважитися?
— на пряме вирішення головних завдань: модернізацію країни, причому не тільки на матеріальному рівні, а й у системі відносин і, неодмінно й паралельно, у світогляді та створенні нової етики людини, вільно діючої і при цьому поважаючої права іншої людини.
В умовах України оптимально було б знайти регіони, в яких підтримка політики модернізації власниками економічних сил була б істотно сильнішою, ніж протидія, й провести реформи в цих регіонах, налагоджувати новий спосіб життя в них, а не намагатися примусити робити це всю країну.
Напевно, це західні й центральні регіони України. Звісно, вони не індустріальні, тому і є побоювання: невже залишити їх без дотацій, що відраховуються від східних регіонів? Так, треба, з одного боку, підштовхнути їх до необхідності розвитку, а з другого — гарантувати в них права власності для інвесторів, тоді, напевно, інвестиції будуть внесені Заходом. Коли пересвідчився, що країна загалом не може йти бажаним шляхом, навіщо підкорятися обставинам, чекати, коли всі, а може ще й з Росією заодно, зважаться на зміни. З досвіду Росії та СРСР видно, що державні утворення та їхні суспільства на цій території, незважаючи ні на які історичні уроки, незважаючи на бажання перейняти західні форми життя, продовжують відтворювати свій традиційний спосіб життя, який знову приводить країну до занепаду, тому що в ньому немає свободи особистості, необхідної для нескінченного вдосконалення соціуму. Це — нещастя України, що вона була втягнута в орбіту Росії й заражена традиційним російським способом життя — особливою формою рабства. Очікування «відсталих», які аж ніяк не слабкі, призведе до поразки тих, хто бажає європейської модернізації України, тому що це тактика з позиції слабкого, а слабкого сильний, так ще й наш, як правило, не слухається.
Можливо, я говорю про форму, що вже є в Україні, — економічні зони? Але ефекту від них я не знаю, про якість їхнього внеску в розвиток України мені не відомо. Якщо він і позитивний, то дуже мізерний. Я бажаю масштабної модернізації, подібної до такої, яку свого часу провели в розділеній частині світу — Західній і Північній Європі, й у деяких розділених країнах — Німеччині (Західній), Китаї (Тайвань), Кореї та В’єтнамі (Південних).
Як далеко ми можемо піти?
Головне — йти, уперед і не зупиняючись, показуючи приклад масам, підтримуючи дійсно нові цінності, передусім — людину, цивилізованість, науковий світогляд і право.
