XX століття залишило у спадок нашому поколінню дві взаємопов’язані глобальні екологічні проблеми: руйнування стратосферного озонового шару й потепління клімату Землі. Більшість вчених схиляються до того, що саме діяльність людини призвела до порушення природного балансу, і вже сьогодні людство починає реально не тільки усвідомлювати наслідки своїх «перемог» над природою, але й нести тяжкі втрати. Так, природні катаклізми все частіше нагадують про себе, приводячи до катастрофічних наслідків, забираючи життя сотень і тисяч людей. Це проблема планетарного масштабу, яка вимагає негайного об’єднання всіх організаційних, інтелектуальних й матеріальних зусиль урядів усіх країн для захисту Землі від майбутніх екологічних катастроф.
Науково доведено, що проникнення штучно створених хімічних речовин, таких, наприклад, як хлорфторвуглеводні, бромхлорвуглеводні, бромистий метил, чотирихлористий вуглець у стратосферу знищують озоновий шар Землі. Мільйони молекул озону руйнуються кожну хвилину і результатом цього процесу є збільшення кількості ультрафіолетового випромінювання, яке досягає поверхні Землі.
На сьогодні інтенсивність ультрафіолетового випромінювання на поверхні Землі вище 45 град. широти, що перевищує в середньому на 10 % показники двадцятирічної давнини, а в полярних широтах — ще більше. 1% зменшення щільності озонового шару призводить до додаткових 0.6 — 0.8 % збільшення (100 — 150 тис. випадків щорічно) захворювання на катаракту та 2% збільшення випадків раку шкіри.
Тваринний та рослинний світи теж страждають від надмірного ультрафіолетового опромінювання. Ультрафіолет, наприклад, негативно впливає на розвиток фітопланктону мальків риб, крабів, уповільнюється ріст рослин, що негативно впливає на продуктивність екосистем. Синтетичні матеріали (пластики, гума) швидше руйнуються під дією ультрафіолету. І, нарешті, збільшення інтенсивності ультрафіолетового випромінювання призводить до додаткової генерації озону у приземних шарах атмосфери та підвищення концентрації інших потенційно шкідливих оксидантів.
Втрата озонового шару стратосфери, який захищає усе живе на землі від згубної дії ультрафіолетового випромінювання сонця, вважається однією з головних глобальних екологічних проблем, із якими світова спільнота ввійшла в нове тисячоліття.
Подолання цієї проблеми можливе лише завдяки скоординованим діям усіх націй та верств суспільства на глобальному рівні. Усвідомлюючи це, уряди практично всіх країн світу приєдналися до Монреальського протоколу й тим самим взяли на себе зобов’язання щодо досягнення головної мети — згортання виробництва й використання озоноруйнівних речовин у різних галузях промисловості.
На сьогодні сторонами Монреальського протоколу стали 189 країн (включаючи країни Європейського Союзу як одиницю) — це практично усі члени ООН. Вони взяли на себе зобов’язання поступово зменшувати виробництво та використання озоноруйнівних речовин. Таким чином, справа збереження озонового шару є однією з найбільш актуальних екологічних проблем людства, а Монреальський протокол є на сьогодні найбільш розвинутою і конкретизованою глобальною екологічною угодою.
Згідно цієї угоди уряд кожної країни виконує вимоги, що пов’язані з вилученням із обігу й припиненням виробництва озоноруйнівних речовин за обумовленими графіками.
Враховуючи особливу ситуацію країн, що розвиваються, 1991 року був заснований Багатосторонній фонд Монреальського протоколу з метою надання фінансової та технічної допомоги цим країнам для вилучення озоноруйнівних речовин. Фонд допомагає країнам статті 5-ї Монреальського протоколу («країни, що розвиваються») уникнути дестабілізації економіки та виконати свої зобов’язання за допомогою цільової підтримки чотирьох виконавчих установ: ЮНДП, ЮНЕП, ЮНІДО та Світового Банку. Глобальний екологічний фонд надає фінансову підтримку та допомогу країнам статті 2-ї Монреальського протоколу («розвинені країни»), а також країнам з перехідною економікою, які мають статус країн статті 2-ї (зокрема Україні).
Хоча руйнування озону є глобальною проблемою, яка вимагає об’єднання зусиль світової спільноти, багато питань ефективно вирішуються на регіональному рівні. Відповідно до правил, процедур та рішень Монреальського протоколу уряди країн співпрацюють з приводу багатьох регіональних проблем, включаючи взаємодію митних служб (особливо із запобігання та виявлення нелегальної торгівлі озоноруйнівними речовинами), проводять спільні навчання, тренінги з метою підвищення обізнаності відповідних фахівців й громадськості. Приклад такої діяльності — організація співробітництва в рамках ЮНЕП.
ЮНЕП ефективно допомагає країнам через регіональну мережу «Озонових служб». Ці «народні» мережі допомогли більш ніж 144 країнам, у тому числі з перехідною економікою, у вирішенні нагальних проблем Монреальського протоколу (прискорення ратифікації протоколу й поправок до нього, вдосконалення національного законодавства із питання поводження з озоноруйнівними речовинами, налагодження контролю за виконанням вимог Монреальського протоколу тощо). Обмін інформацією та досвідом між «Озоновими службами» багатьох країн в рамках регіональних мереж зробив свій внесок у зміцнення Монреальського протколу в світі.
1985 року Україна підписала, а 1986 року ратифікувала Віденську конвенцію про охорону озонового шару. На основі Віденської конвенції 20 вересня 1988 року Україна приєдналася до Монреальського протоколу щодо речовин, що руйнують озоновий шар.
Для будь-якої держави не легко виконувати численні вимоги й зобов’язання, встановлені Монреальським протоколом, які, до речі, з кожним роком стають дедалі жорсткішими. Важливо підкреслити, що політичне значення цієї угоди значно вище й далеко виходить за рамки національної екологічної політики. На сьогодні успішність виконання Монреальського протоколу є тим індикатором, який сигналізує світовій спільноті про здатність країни дбало й неухильно дотримуватися існуючого міжнародного екологічного законодавства, виконувати інші міжнародні зобов’язання, бути надійним і гідним членом світового співтовариства.
З 1995 року Мінприроди та Держекоінспекція розпочали систематичну роботу, спрямовану на створення технологічного, організаційного та нормативно-правового базису виконання вимог Монреальського протоколу.
Україна не має власного виробництва озоноруйнівних речовин й існує реальна загроза зупинки українських підприємств-користувачів, які не перейдуть на озонобезпечні технології, та їх партнерів-суміжників. Експорт озоноруйнівних речовин уже заборонений до багатьох країн, а в найближчі роки — у будь-які країни світу. Таким чином, утримання зовнішніх ринків збуту для продукції вітчизняних виробників повністю залежить від їх можливості своєчасно провести конверсію існуючого виробництва. Все це дуже важливо, насамперед, у промисловому секторі, оскільки існує реальна загроза втрати конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Як можливий негативний наслідок цього — втрата зовнішніх ринків (у першу чергу ринку СНД — найбільшого для наших виробників).
Україна стоїть на порозі найвідповідальнішого моменту з дня підписання Монреальського протоколу. Сьогодні нам треба вчитися (і дуже швидко вчитися) обходитися без найпоширеніших і найоптимальніших з точки зору термодинамічних параметрів фреонів, які на превеликий жаль мають величезну озоноруйнівну дію і термін життя в атмосфері близько 100 років. Задля майбутнього ми маємо подолати цю величезну проблему і довести всьому світу, що Україна здатна на це й має необхідний розумовий потенціал і політичну волю.
