У НАЙМИТИ — З БАГАТИРСЬКОЇ ЛІНІЇ
Потенційного інвестора в Жорнищі й окрузі прозивають просто «німцем».
— І коли той німець уже нас візьме?! — питають люди.
— Приїжджав... Він, його батько, його зять і ще один родич... — не цікавилася анкетними даними й секретар сільської ради Марія Володимирівна Фіть. А для чого? Землі такі запущені, що люди просто «згодні вже на все»...
— Фотографував пасовище... Колись там такі пшениці родили!.. Казав, що за рівнем обробітку землі ми живемо в первіснообщинному ладі... Брав нашу землю на аналіз, на місці визначав родючість ґрунту. Коли всадив штик у землю, то з’ясував: сантиметрів 70 — прекрасний чорнозем, а далі глина й жодного грама піску. У них же суцiльний пісок, але й той родить.
Про «німця» жорнищанам відомо, що фермерує на 500 гектарах.
— А в нас хотів би брати в оренду 2000! Жорнище, Носовичі, Чемерин, землі колишнього Олицького племзаводу... Що вирощувати? Цукрові буряки, кукурудзу, за рік-два, обіцяв, що розвів би й худобу.
— І що з бур’янами робив би?! На полях же «страх і ужас»! — втручаються в розмову дядьки, яких швидко заспокоюють тим, що «заллє німець поля хімікатами — всі бур’яни де й подінуться...»
Цього літа в Жорнищі вперше за всю багаторічну історію існування на цих землях колективного сільськогосподарського підприємства не заготовляли сіно для худоби. А для кого? Для 18 «хвостів», які однаково мали піти на ковбасу?.. Був час, коли родючі ґрунти хотіла взяти в оренду потужна фірма з Луцька, котра займається виробництвом макаронів. Не дали, кажуть, «крикуни», які прагнули господарювати самостійно.
— А тепер найголосніше кричать, щоб нас якийсь «німець» узяв!
Отримавши державні акти на земельні паї, жорнищани ні господарями, ні багатшими не стали.
— Треба платити за гектар землі по 40 — 50 гривень податків. А земля не обробляється, бо немає чим. В оренду паї ніхто брати не хоче. І бур’ян росте, й доходу людям немає, — констатує землевпорядник Валентин Козак.
Села Жорниської сільської ради (власне Жорнище, Чемерин і Носовичі) віддалені від районного центру десь на півсотні кілометрів. Вони у своєрідному географічному, а нині й економічному тупику. За два кілометри вже Рівненщина, «але й там нічого доброго немає». Місцевий старожил Микола Іванович Мартинюк пригадує, як господарювали за князя Радзивілла (його родовий замок у сусідній Олиці). Мартинюки жили під Божитарнею — це ліс, назва якого пішла від французького слова, котре в перекладі означало «фазан», а згодом трансформувалося в нинішню назву. У ньому один із Радзивіллів мав розводити фазанів. У князя батько Миколи Івановича й купив 18 гектарів землі. Це було 1928 року, а 1936 — 1937-го князь і заклав Божитарню.
— Ще я той ліс садив! — пригадує дід Мартинюк алеї, прокладені для верхової їзди, малинник, який і досі родить, дивовижні рідкісні рослини, які навіть у прадавньому лісі, що латкою зберігся біля Жорнища, не росли.
Незважаючи на свої 85 («ми вже старі каліки!»), дід Мартинюк появу в селі потенційного інвестора обговорює досить охоче.
— Батькові земля дуже болить! — каже його невістка Галина Миколаївна, завуч місцевої школи. — Коли паї ділили, дуже хотів, аби попало під Божитарнею, на батьківському... Учора три рази просив: «Галю, поміряй-но мені тиск!» А прийшов син узяти коня, щоб поорати, сказав: «І я поїду!» І хоч сили орати немає, а сидів на межі, дивився... Бо то його земля!
Мартинюки мешкають на вулиці, яку по-народному у Жорнищі називають «Багатирська лінія», або «Куркульська вулиця». Багатирями прозивали не сильних фізично людей, а багатих... А куркулі — бо саме сюди переселялися міцні господарі, коли їх нова радянська влада знімала з хуторів... Так один за одним й облаштовували гарні обійстя. Що не двір — то маленький маєток. А дід Мартинюк і досі ще тримає коней!
Кажуть, що «німець» — якби взяв в оренду жорниські землі, бо їздив дивитися ще й тернопільські, — обіцяв оселитися в селі. Повести б його на екскурсію до «багатирів», аби знав, що господарі на волинській землі ще не перевелися. Не їхня вина, що доводиться Жорнищу з Чемерином і Носовичами проситися в найми до «німця». Бо якраз німецького порядку нам і не вистачає?..
ЗА ЩО ВОЮВАЛИ?!
Крім сповненого безмежної надії «i коли нас той німець візьме?», в Жорнищі можна було почути й сповнене жалю «а як за Гавриловича було!».
Нині колишній голова колишнього передового колгоспу Федір Гаврилович Тутейко пенсіонер, але сильний характер і роки не зігнули... У його просторому домі (а більшого багатства й не нажив) ще є сліди колишнього благополуччя: наприклад, багато картин на стінах... Те, що сталося з очолюваним ним 18 років господарством, називає «іздєватєльством». Адже було 640 працездатних людей, усім була робота, ще й дітвора влітку допомагала... Мали один із найбільших на Волині свинокомплексів. 5000 породистих свиней, зоотехніки кнурів аж з Естонії привозили... За жорниськими телицями приїжджали голови колгоспів з усієї Волині. На день, каже, бувало, по кілька «купців», від яких уже й ховався. Корів 700 — молоко не знали, де дівати... За Тутейка села розбудувалися. Благоустроїли дорогу (30 кілометрів), закільцювали Жорнище, Носовичі й Чемерин: майже до кожної хати є під’їзд. І жодних позик у держави господарство ніколи не брало! Колгосп мав п’ять кавалерів ордена Леніна, а сам Тутейко — орден Вітчизняної війни другого ступеня, два ордени Червоного прапора й орден Леніна. До Золотої зірки Героя залишалося півкроку... Та вже 15 років облогує земля, на якій вирощували прекрасні врожаї.
— Запустили, стали красти, а далі ви знаєте... — з сумом каже Гаврилович. — Совісті не мають, робити не хочуть, худобу знищили... Де воно все поділося?! З чого держава й живе, що так усе запустили?.. За рік на нашій вулиці померло від горілки семеро чоловік! Троє взагалі просто випили, лягли спати — й не встали... Навколо сільради з трьох боків бари, ще й підвальчик є, де таким людям наливають- пригощають... Ходять п’яні навколо сільради, ригають... Ніхто їх не викличе, не скаже: ти, Іване чи Петре, неправильно поводишся! І це люди, це нація?!
— Бари в селі — в безкінечній кількості, — болить ця проблема й Галині Миколаївні Мартинюк. — Хай би були, якби був у них культурний відпочинок і нормальна межа робочого часу. А то дванадцята, друга, четверта година ночі — світиться. Що можуть там робити молоді люди?! Матері ходять, шукають, тягнуть дітей додому... Мораль падає й на селі, вже можна побачити на вулиці й дівчину, яка палить... Колись ми теж мали задум відкрити в себе вдома магазинчик. Але я проаналізувала, що виживали лише ті «точки», які торгували алкоголем... І сказала чоловікові: не хочу, голубе, таких доходів! Буду працювати на землі, як віл, але не хочу споювати цих дітей, не хочу, щоб на мене жінки в цьому селі плакалися... Уже кілька молодих здорових чоловіків раптово померли від неякісного алкоголю. Не від того, що перебрав міру! Як їхні сім’ї нарікають і плачуть!..
— Ті — в Італії, ті — в Португалії... — каже Гаврилович. — Якщо так далі піде, то нації не стане. Нащо було й війну вигравати, якщо ходить тепер німець селом, а йому всі в руки заглядають...
ЯК НЕ НІМЕЦЬ, ТО АМЕРИКАНЕЦЬ?
«Німець» приїжджав у середині літа, а Ілько Дяк з американського міста Бісмарк, що у штаті Вашингтон, відбув за океан на початку. Прилітав з-за океану не так провідати родину — більша її частина вже мешкає в місті Сакраменто... Дядька Ілька навіть в Америці мучить думка, що без нього в Жорнищі й бульба не вродить. Скільки років на чужині (Дяки належать до Церкви християн віри євангельської й давно перебралися до єдиновірців у США), а щороку прилітає спеціально, аби... обробити свій город. Посадити бульбу, цибулю й буряки, посіяти пшеницю й жито... Землю лопатою не обробляє, має невеликого тракторця та інший необхідний реманент.
— Раніше брат прилітав в Україну два рази на рік. Спочатку город обробляв, потім урожай збирав. Та роки вже не ті: й важко, й дорого, — розказує сестра Іллі Уляновича Неоніла Черняк, яка нині господарює на його обійсті.
Тут же, на подвір’ї, молитовний дім, який звів для єдиновірців «американець». Він же й метрів 200 дороги, яка сюди веде, вистелив щебенем. Галина Миколаївна Мартинюк пригадує, як захоплювалося село, коли дядько Ілько з родичами виготовили з дерева невелику хату з усім домашнім причандаллям і млин, котрий діяв. Те, що руки в чоловіка ростуть звідки треба, факт. А крім них — і широка селянська душа, котра не дає спокою в країні, де живуть рідні, та яка рідною не стала. Зібраний з поля врожай Ілько Дяк за океан не переправляє. Роздає місцевим родичам. Що сестра законсервує з городини, те тут їдять, але в Америку нічого не беруть, бо митниця не пропустить. То ж заради чого ці трати часу, праці й грошей? Заради землі, яка дає життя всьому сущому на ній. На жаль, це почуття господаря вже втратили багато його земляків.
— А той німець хоч розбирається в сільському господарстві? — запитала я Андрія Івановича Манька, голову Ківерецької районної ради, який і супроводжував потенційного інвестора районом.
— Та вони... Вони (не міг зразу і слів дібрати) так беруть землю в руку, як наша жінка пробує борошно, з якого буде паску випікати!
Оглянувши жорниські й олицькі землі, німці позахоплювалися й сказали, що їх усе влаштовує, крім... пагорбів. Техніка в них розрахована на роботу на рівнині, а ця місцина — суцільні пагорби-долини... Відбули на оглядини в Тернопільську область. Пообіцяли розглянути пропозиції на сімейній раді й через десять днів повідомити, де почнуть освоювати нові землі — на Волині чи на Тернопіллі.
— І що то німці з їхнім хваленим порядком! — дивується голова райради. — Через десять днів надсилає він телефонограму, що в них жнива, багато роботи й немає часу на сімейні ради. «Але ваша пропозиція нас дуже зацікавила, тому відповімо пізніше».
Отож 15-ту річницю української Незалежності її громадяни в селі, котре в 90-ті на президентських виборах дало нечуваний «рекорд» на Волині — за В’ячеслава Чорновола проголосували 70% мешканців Жорниської сільради — зустрічали з надією на... іноземного хазяїна. І людям уже байдуже, звідки він буде: з Америки, Німеччини чи з Островів Зеленого Мису. Та надія ця з кожним днем мовчанки «німця» стає все більш ефемерною...
