Загальний характер дискусій з проблем політичної реформи, яка ще зовсім не завершена, має один важливий недолік, котрий заважає успішно знаходити адекватні рішення. Обговорення частіше ведеться у вузьких межах категорій права, немовби правовий феномен є якоюсь абсолютною, незалежною від інших суспільних чинників сутністю. В українському політичному дискурсі проблематика, пов'язана з політичною реформою, поки що не має, на нашу думку, належної методологічної бази. Точиться боротьба між прихильниками різних партійно-кон'юнктурних моделей політичної реформи, але, на жаль, залишається осторонь та методологічна основа дискусії, яка має виконати синтезуючу роль як спосіб пошуку об'єктивно правильних рішень, вільних від політичної кон'юнктури, корпоративних інтересів учасників підготовки й запровадження реформи.
Важливе питання про соціально-економічну детермінованість правових норм у наших дискусіях залишається за кадром. На круглому столі «Політична реформа в Україні: ключові питання й суперечності», що відбувся 16 травня 2003 р., Л. Кучма говорив, що головне завдання реформи — «підвищення дієвості влади» та «всебічна демократизація суспільства, держави, щоб можна було створити модель суто європейської держави не на словах, а на ділі» (1, 9). Але за яких умов — економічних, соціальних, моральних, культурних реформа політичної системи суспільства забезпечить підвищення дієвості влади та всебічну демократизацію суспільства, про це колишній президент не сказав ні слова.
«Лідер» купки соціалістів-зрадників О. Мороз у своїх численних виступах, присвячених політичній реформі, ставив питання так: яка модель політичної системи більш демократична — президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська й, не вдаючись до конкретного аналізу проблеми узгодженості цих моделей iз назрілими потребами вдосконалення державно- управлінського впливу на функціонування й розвиток українського суспільства, віддавав перевагу парламентсько-президентській. Iз критеріями адекватності політичної системи соціально- економічним відносинам головний соціаліст розминувся. Мороз припустився абсолютизації правового чинника в питанні про «потрібну» суспільству демократію. Але його «абсолютизація» не є відстороненою від партійних інтересів. Ленінці в усі часи, коли рвуться до влади, вимагають абсолютної, безмірної демократії, бо така псевдодемократія вносить хаос у суспільство й допомагає їм захопити владу. Сам Мороз своєю зрадою продемонстрував, чого варте його слово та його «принципи» й чого можна від нього очікувати в дотриманні ним положень політичної реформи, за яку він так ратує.
За великим рахунком, увесь процес трансформації українського суспільства після здобуття незалежності мав би бути підпорядкованим єдиній меті — розбудові суверенної й незалежної, демократичної, соціальної, правової держави та національного громадянського суспільства на основі ринкової економіки та сильної соціальної політики. Ця мета випливала з об'єктивних потреб цивілізованого розвитку нашої країни на рубежі століть. Об'єктивні потреби соціального поступу в поєднанні з метою-прагненням нашого народу до національної незалежності й добробуту мали б трансформуватися в грандіозні завдання державотворення на основі демократичних принципів, трансформації соціалістичної економіки в ринкову та національного відродження. Саме такі радикальні зміни ще на рубежі 80—90-х рр. були обґрунтовані в програмних документах націонал-демократів, насамперед Народного Руху України. Але їхня реалізація не була забезпечена відповідними кадрами урядовців.
Формування влади, неадекватної цілям революції 1991 р., було зумовлене станом суспільства (його соціальною структурою), рівнем суспільної свідомості, панівними настроями в суспільстві. Особливо негативно впливала на ситуацію несформованість титульної нації, національно-патріотичної еліти, громадянського суспільства. Упродовж усієї історії незалежної України гостро актуальною є проблема досягнення узгодженості між законами, що приймаються, та об'єктивними суспільними відносинами, які ці закони мають регулювати, а також національною ідеологією. Цей феномен обумовлений низкою обставин.
Законодавство — це не тільки академічний процес, де інтелектуали, керуючись науковою методологією, знаходять розв'язання проблем. Розробленим правовим нормам треба ще надати форму юридичного закону. Прийняття ж законів здійснюється в силовому полі різновекторних соціальних інтересів, у ході протиборства цих інтересів у парламенті й у суспільстві. До цього ще треба додати, що в Україні відсутнє розвинуте громадянське суспільство, а тому контроль за законодавчою діяльністю законотворців занадто слабкий, що сприяє зниженню рівня їхньої відповідальності. В умовах природного зіткнення інтересів та слабкості громадянського контролю є велика можливість лобіювати прийняття законів на догоду окремим бізнесовим групам, усупереч національним інтересам.
Однак і в умовах нескінченних перипетій боротьби групових інтересів неухильно пробиває дорогу логіка об'єктивних національних інтересів. Долаючи «тернії» протиборства формується законодавство, яке є знаряддям державотворення, трансформації суспільства на базі ринкових відносин та демократичних принципів. Історичним прикладом дії згаданої логіки є прийняття Конституції України 1996 р. У цілому, Основний Закон нашої держави є надзвичайно цінним і модерним правовим документом. Він, по- перше, в правовій формі втілює основний зміст національної ідеї (стверджує незалежність, суверенність Української держави як держави українського народу). По- друге, легітимізує розвиток суспільства шляхом розбудови ліберального капіталізму й, по-третє, стверджує демократичні принципи й пріоритет прав людини. Не можна говорити, що саме чинна Конституція спричинила формування в країні латиноамериканської моделі економіки, де на одному полюсі купка надбагатих олігархів, а на другому — переважна більшість зубожілого народу. Панування в економіці олігархічно-кланового капіталу закономірно спричинило тенденцію встановлення авторитаризму влади. Саме звідси росли «роги диктатури», а не з чинної Конституції. На думку багатьох спеціалістів, Конституцію ще багато років можна було б не змінювати. А внутрішньосистемні неузгодженості в ній щодо розподілу повноважень між гілками влади можна було до певної міри гармонізувати через прийняття низки законів — про уряд, про президента, про Верховну Раду тощо.
Від суб'єктності (а отже, й від суб'єктивності) групових інтересів при розгляді соціальних процесів відійти, в принципі, неможливо. Нам треба лише навчитися відрізняти партійні інтереси від національних. Різниця між ними полягає в тому, що національний інтерес адекватно виражає тенденцію поступу суспільства як цілого, а партійний є інтересом окремої соціальної групи. Партійний інтерес може збігатися або не збігатися iз загальнонаціональним, тобто — з тенденцією поступу суспільства як цілого. До речі, кожна політична сила намагається видати свій корпоративний інтерес як загальнонаціональний. Через цю обставину посилюється складність визначення загальнонаціональних інтересів. Тому навколо цієї проблеми завжди точаться дискусії. Однак науковий аналіз може дати хоча б наближене об'єктивне розуміння національного інтересу. А саме таке розуміння є єдино правильною основою законотворчості.
Якими ключовими поняттями можна принаймні фрагментарно позначити загальнонаціональний інтерес? Нині Україна переживає перехідний період, головними орієнтирами якого є розвиток демократії, ринкові реформи та національне відродження. Це базові категорії для визначення провідної тенденції поступу сучасного українського суспільства. У геополітичному аспекті зберігається серйозна напруга через те, що колишня метрополія не втрачає надії відродити неоімперію й у реалізації своїх намірів активно використовує «п'яту колону» — імперську спадщину. На мою думку, ця геополітична ситуація диктує нам необхідність європейської та євроатлантичної інтеграції.
Завдяки адекватному розумінню загальнонаціональних інтересів та перспектив розвитку країни батькам американської конституції вдалося створити величний документ. Вони віднайшли формулювання конституційних норм, адекватні потребам поступу свого суспільства на століття. Американський учений Д. Керрі зауважував: «Творці Конституції знали: вона, щоб бути довговічною, має промовляти широкими, загальними термінами, полишаючи розроблення деталей на майбутніх інтерпретаторів, оскільки «великі накреслення» Конституції мали застосовуватися до безлічі непередбачуваних проблем» (2,7). Конституція США адекватно вiдтворювала «американську мрію», національну ідею. Саме ці якості американської конституції гарантували їй стійкість у тривалих історичних випробуваннях.
Що ж зашкодило українським законодавцям прийняти Конституцію такого рівня адекватності й стабільності, як американська? Відомо, що в нас були високофахові правники, які мали перед очима світові зразки конституцій, але, на жаль, не фахівці-розробники приймають правові документи. Конституція 1996 р. була результатом компромісу між ідеологічно протилежними політичними силами у Верховній Раді. Ці сили зовсім не завжди керувалися загальнонаціональними інтересами, не всі законодавці змогли піднятися вище корпоративних інтересів. Кожна партія намагалася «змонтувати» політичну систему «під себе», що й обумовило наявність у Конституції внутрішньосистемної некогерентності. Невипадково найбільше внутрішніх суперечностей допущено в тих її статтях, які визначають політичну систему країни, особливо розподіл повноважень між гілками влади. У центрі уваги дискусій з цієї проблематики завжди був інститут президентства, його повноважень.
У перехідний період потрібна сильна виконавча влада, особливо президентська, яка має високу легітимність, оскільки президента обирає весь народ. В Україні перехідний період включає два паралельні ряди необхідних радикальних змін. Перший ряд — зміни, пов'язані з перебудовою економіки на ринкових засадах. Другий — з ліквідацією наслідків колоніалізму, з відродженням нації та розбудовою власної держави на демократичних засадах. Транс формація всієї суспільної системи неминуче супроводжується кризовими явищами, загостренням соціальних конфліктів. У цих історичних умовах потрібна, по- перше, оперативна управлінська реакція влади на різні відхилення від виконання прийнятих програм, по-друге, мінімізація зусиль на усунення цих відхилень, по-третє, здатність влади вжити рішучих заходів для забезпечення законності й порядку в суспільстві, яке переживає нестабільність, пов'язану з системними радикальними змінами, по-четверте, вміння протистояти спробам зовнішніх і внутрішніх сил втягти Україну в чужий для неї цивілізаційний простір, усувати всіма законними засобами прояви сепаратизму, антидержавницької діяльності. Президентська влада має бути наділена повноваженнями, які забезпечать виконання цих завдань на належному рівні.
Закон України «Про внесення змін до Конституції України» №2222-IУ від 08.12.2004 р. був прийнятий в екстремальній ситуації народного повстання й, на думку спеціалістів, не має належної легітимності. Але головне в іншому — реформа за своїм змістом неадекватна фундаментальним суспільним потребам. Обмеження повноважень президента мало бодай кон'юнктурний сенс, коли спантеличений народ обирав кравчуків- кучм. Президентські вибори-2004 показали, що виборці вже здатні обрати главою держави національно свідому людину. За п'ять хвилин до перемоги В. Ющенка наполягати на обмеженні повноважень президента, як це робили деякі політичні сили в парламенті, було з погляду національних інтересів або великою помилкою, або свідомим деструктивом. Лише за півроку дії політичної реформи ми вже маємо переконливі свідчення того, що вона не сприяє посиленню дієвості влади та розвитку демократії. Нинішня ситуація у Верховній Раді є переконливим доказом цієї оцінки. Зміни, внесені до Конституції згаданим законом, можна розглядати лише як дуже недосконалий елемент повномасштабної реформи, яку ще потрібно підготувати й прийняти.
Гармонізація взаємодії різних гілок влади потребує наділення кожної гілки влади таким обсягом повноважень, який є необхідним для досягнення найвищого інтегрального результату. Іншими словами, не можна абстрактно ставити питання про зменшення чи збільшення обсягу повноважень тієї чи іншої гілки влади. Цю проблему коректно можна вирішити лише за умови системного підходу, який передбачає чітке визначення інтегральної цілі модельованого об'єкта. Проблема визначення обсягів повноважень між гілками влади має вирішуватися, виходячи з вимог інтегральної цілі, тобто спрямованості та ефективності функціонування всієї політичної системи за реальних соціально-економічних, геополітичних та геоекономічних умов.
Президент В. Ющенко у своєму радіозверненні від 10 червня 2006 р. так оцінює перспективу політичної реформи: «Конституція в нинішньому її вигляді не дає відповідь на проблему балансу влади між центром і регіонами, між Президентом, урядом, парламентом. Україна постала перед необхідністю термінового пошуку адекватної відповіді на виклики, пов'язані з питанням територіальної цілісності та національної безпеки. Не в останню чергу така ситуація стала можлива через недосконалість нинішньої Конституції» (3). Це чітка постановка питання про адекватність політичної реформи фундаментальним потребам країни. Хоча стало очевидним, що внесені зміни до чинної Конституції не сприяють посиленню ефективності влади й розвитку демократії, однак прихильники цієї реформи запекло відстоюють їхнє збереження. У Верховній Раді вони вже більше року блокують створення Конституційного Суду, бо бояться, що той відмінить похапцем прийняту так звану політреформу.
Досвід показує, що навіть ідеальна конституція не спрацює, якщо серед державного керівництва й народу поширений правовий нігілізм і не сформована тверда установка — знати свою конституцію й жити за її принципами. Упродовж 15 років ми ще цю істину належним чином не усвідомили й не перетворили її на керівництво до дії. Успішний розвиток суспільства залежить не тільки від хороших законів, але й від «хороших» правителів і громадян, здатних навіть при недосконалих законах діяти відповідально, патріотично й змінювати життя на краще, відповідаючи достойно на виклики часу. Для того, щоб до влади приходили моральні політики, справжні патріоти, професіонали, треба забезпечити громадянам право й реальні можливості періодично шляхом вільних і чесних виборів замінювати урядовців.
Доля країни надто важлива для мільйонів людей, щоб доручити її купці політиків і чиновників. Природа чиновників усіх рівнів у нас поки що така, що вони, в основному, працюють на себе, а працювати на громаду їх необхідно примушувати. Народу вже не потрібні вожді, пророки й месії. Народ (громадянське суспільство) має наймати собі добросовісних чиновників, починаючи від Президента й до останнього клерка, й контролювати їхню діяльність на основі існуючого законодавства. Усі мають бути рівні перед законом, незалежно від соціального статусу тієї чи іншої людини. Не має бути подвійних стандартів у політиці, в державному управлінні та в юридичній практиці.
Сьогодні найбільш актуальним є питання самоорганізації й самоуправління громади, тобто реальної передачі частки владних функцій громаді. Якщо громада в кожному селі, районі, кожному місті — великому й малому — не нестиме відповідальність за стан справ, не контролюватиме владу, то будь-яка політична реформа не може бути ефективною. Кожен громадянин має нести свою частку відповідальності за те, що відбувається в суспільстві. Якщо цього не відбудеться, то цивілізованої держави в нас ще довго не буде.
Література:
1. Політична реформа в Україні: ключові питання і суперечності. Матеріали круглого столу. — Київ, 2003.
2. Керрі Д. Конституція Сполучених Штатів Америки. Посібник для всіх. — Київ: Веселка. — 1993.
3. Газета «Урядовий кур'єр». — 14.06.2006.
