Впливові країни знають, що показувати свою нерішучість небезпечно, тому що це підбадьорює ворогів і лякає союзників. Наддержави знають також, що, затіваючи військову авантюру й не ставлячи при цьому досяжних цілей, можна вскочити у велику халепу. Що слушно для наддержав, то удвічі слушно для Ізраїлю в облозі, якому так і не вдалося усунути владу «Хізбалли» над Ліваном. Але невдала ліванська війна може все ж обернутися можливістю для досягнення миру, якщо Ізраїлю стане сміливості цей шанс використати.
У світової спільноти в регіоні між Каїром і Тегераном дві основні мети: зберегти мир на всьому Близькому Сході, аби забезпечити безперешкодні поставки нафти через Перську затоку, і направити ізраїльсько- палестинську суперечку в русло угоди, яка б гарантувала безпеку Ізраїлю в його міжнародно визнаних кордонах і в той же час задовольняло б законні національні спрямування палестинського народу, направлені на створення власної держави. Ці два питання пов’язані між собою вже давно, але головною сполучною ланкою тепер є Сирія і її президент Башар Аль-Ассад.
Сирія, що перебуває в ізоляції й відчайдушно шукає союзників, допомагає Ірану в його прагненні до регіональної гегемонії. Починаючи з торішньої «Кедрової революції» в Лівані, внаслідок якої Сирія втратила свою владу над цією країною, сирійці прагнуть повернути Ліван у сферу свого впливу. Вони підтримують «Хізбаллу» — і допомагають Ірану посилати їй зброю, — тому що ударні військові формування шейха Хассана Насралли не дають зміцнитися центральній владі в Бейруті. Сирія також любить виставляти себе як останнього справжнього захисника палестинців в арабському світі.
Коротше кажучи, Сирія, з її географічним положенням, з її іранськими зв’язками і зброєю, з її жорстоким баасістським режимом, стала вузловим елементом змін у регіоні між Середземним морем і Перською затокою. Щоб забезпечити безпеку в Лівані й усадити «Хамас» за стіл переговорів з Ізраїлем, Ізраїлю і Сполученим Штатам доведеться так чи інакше мати справу саме з Сирією.
Становище та інтереси Сирії повинні підштовхнути її до цієї операції. Звісно, Сирія як і раніше віддана ідеї «Великій Сирії» і так і не змирилася до кінця з суверенітетом Лівану. Сирійські розвідувальні та військові формування — що були присутні в Ліванi з 1976 року — були вигнані 2005 року лише під величезним тиском світової спільноти, при цьому прибутки від контрабанди, значна частина яких раніше прямувала сирійській армії, знизилися на мільярд доларів. На багатьох ракетах «Хізбалли», що впали на територію Ізраїлю, стояло маркірування Міністерства оборони Сирії.
І все ж є у Сирії одна пом’якшувальна обставина: це світська держава, що традиційно відкидає ісламський фундаменталізм. Дійсно, президент Хафез Аль- Ассад, батько Башара, 1982 року винищив у Хамі до 38 тисяч повстанців, які здебільшого належали до сунітської фундаменталістського угруповання «Мусульманське Братство». Сьогодні окремі фракції правлячої еліти партії Баас занепокоєнi зміцненням союзу Сирії з теократичним Іраном та ісламістською «Хізбаллою».
Цей союз — вияв страху, а не вірності. Арабські емірати регіону Перської затоки (Катар, Бахрейн і Об’єднані Арабські Емірати), що дотримуються помірного сунізму та з підозрою ставляться до зростання сирійського впливу й іранського ірредентизму в регіоні, припинили вливання в економіку Сирії через її союз з іранськими аятолами. Затаврована США як частина «осі зла», Сирія також зіткнулася з поступовим припиненням фінансової допомоги з боку Саудівської Аравії й побоюється, що торгові пільги, які повинні набрати чинності з ратифікацією Договору про асоціацію з ЄС, так ніколи й не втіляться в життя.
Як не цілком добровільний союз Сирії з Іраном, так і її відчайдушне економічне становище надають можливості, які слід спробувати використати Ізраїлю та країнам Заходу. Але чого може бажати Сирія? Як і більшість арабів, Башар Аль- Ассад розглядає Ізраїль як винуватця страждань усього арабського світу, породженого вигнанням палестинців з їхніх територій, але в той же час він не випускає з уваги шанс використати палестинців для зміцнення свого режиму, вплинувши на будь-яку досягнуту угоду.
Як і його батько, Ассад обережний. Поки Єгипет залишається нейтральним, він навряд чи ризикне розпочати чергову війну з Ізраїлем, а тим паче з Америкою або з обома цими країнами.
Великою загадкою є те, чого ж Ассад хоче в Лівані. Якщо його метою є такий уряд у Бейруті, який би брав до уваги реальні інтереси безпеки Сирії, Ізраїль може з цим примиритися. Крім того, негативне ставлення до Сирії багатьох ліванців, особливо з числа маронітів, сунітів і друзів, пов’язане з її передбачуваною участю в убивстві колишнього прем’єр-міністра Лівану Рафіка Харірі, означає, що Ліван навряд чи колись стане знову цілковито підконтрольним — хіба що біля керма опиниться «Хізбалла».
У Ізраїлю зараз є три варіанти. Він може «показати спину», роблячи при цьому вигляд, що не відступає; може продовжувати більш-менш у колишньому дусі, сподіваючись на якісь зміни на краще, або ж спробувати зруйнувати союз Сирії з Іраном і «Хізбаллою». Останнє — це єдина можливість зупинити сповзання Близького Сходу до ісламізму. Але вивільнення Сирії з обіймів Ірану в кінцевому результаті означає, що знову буде порушене питання про Голанські висоти.
Операція з Сирією цілком можлива, якщо брати до уваги двозначність позиції Ассада. З боку Ізраїлю/Америки це означатиме визнання того факту, що Сирія має певні інтереси в Лівані, пов’язані з її безпекою. Якщо Сирія, у свою чергу, визнає суверенітет Лівану і якщо вона допоможе примусити «Хізбаллу» до роззброєння й перетворення на суто політичну силу, Ізраїлю й Америці слід переконати уряд Лівану погодитися з тим, що в питаннях безпеки Сирія і Ліван мають враховувати інтереси один одного. Для Сирії мирна угода означатиме також усвідомлення того факту, що питання про окупацію Ізраїлем Голанських висот має вирішуватися шляхом серйозних переговорів, а не війни.
Прем’єр-міністру Ізраїлю Ехуду Олмерту, можливо, важко буде прийняти такий дипломатичний варіант, а тим паче переконати в його необхідності ізраїльтян. Тому Америка та Європа повинні допомогти йому дійти цього висновку.
Америка та Ізраїль повинні подолати своє небажання розмовляти з Сирією. Дійсно, саме час запевнити сирійський режим, який перебуває в ізоляції, що, перешкодивши переозброєнню «Хізбалли», зупинивши потік боєвиків-ісламістів до Іраку та поліпшивши становище з правами людини в країні, Сирія отримає значну дипломатичну й економічну вигоду, зокрема й підкріплення договору про асоціацію з ЄС.
Ізраїль би отримав значну користь, вступивши в переговори зі своїм ворогом. Занепокоєний своєю вразливістю для ракетних ударів, Ізраїль знає, що йому треба: можливість захисту своєї території, відсутність загрози зовнішньої агресії. Усунення небезпеки з боку Сирії — ключовий елемент у досягненні цієї стратегічної мети.
Елмар БРОК — голова Комітету у закордонних справах Європарламенту; Яна ХІБАСКОВА — голова делегації Європарламенту у відносинах з Ізраїлем; Чарльз ТАННОК — віце-голова підкомітету Європарламенту з прав людини.
