Опитування громадської думки в США виявили низький відсоток підтримки населенням міжнародної політики президента Джорджа Буша, а також практично не виявили злагоди з приводу того, що має змінити цю політику. Неприборкані амбіції неоконсерваторів й агресивні настрої націоналістів у першій адміністрації Буша привели до зовнішньої політики, яка була схожою на автомобіль із педаллю газу, але без педалі гальма. Такий автомобіль просто був зобов’язаний з’їхати на узбіччя.
Але як Америка повинна використати свою безпрецедентну владу та яку роль у цьому повинні відігравати цінності? Реалісти застерігають від того, що цінності почнуть диктувати політику, але водночас демократія та права людини спершу були частиною американської зовнішньої політики протягом двох століть. Партія демократів змогла б вирішити цю проблему, приставши на пропозицію Роберта Райта та інших про те, що вона переслідує ідеї «прогресивного реалізму».
Прогресивна реалістична зовнішня політика почалася б із розуміння сили та меж американської влади. США — єдина супердержава, але перевага — це не імперія або гегемонія. Америка може впливати, але не управляти іншими частинами світу.
Влада завжди залежить від контексту, а контекст світової політики сьогодні є схожим на тривимірну шахову гру. Верхній пласт військової влади уніполярний, на середньому пласті економічних відносин світ є мультиполярним, а на нижньому пласті — з огляду на такі проблеми, як глобальна зміна клімату, незаконний обіг наркотиків, пташиний грип і тероризм — влада взагалі розподілена хаотично.
Військова влада — це маленька частина рішення, що відповідає на загрози, виниклі на нижньому пласті міжнародних відносин. Вони вимагають співпраці між урядами та міжнародними установами. Навіть на верхньому пласті (де Америка — це практично половина світових витрат на оборону), збройні сили мають чільні позиції в повітрі, на морі та в космосі, але вони обмежені в можливості контролювати націоналістичні поселення в зайнятих областях.
Прогресивна реалістична політика також підкреслила б важливість розвитку великої інтегрованої стратегії, що комбінує «тверду» військову силу з «м’якою» привабливою силою в деяку «інтелектуальну» силу, яка одного разу виграла холодну війну. Америка повинна використати тверду силу проти терористів, але вона не може сподіватися на перемогу над тероризмом, якщо не отримає сердець та умів помірного населення. Неправильне вживання твердої сили (як, наприклад, випадки в Абу-Грейбі або Хадіті) породжує появу нових терористів.
Сьогодні США не мають такої інтегрованої стратегії. Багато офіційних інструментів м’якої сили — публічна дипломатія, телебачення, програми обміну, допомога в розвитку, гуманітарна допомога, контрактна армія — розсіяні навколо уряду, і не існує жодної комплексної політики, як і загального бюджету, що об’єднали б їх із твердою силою в узгоджену стратегію безпеки. США витрачають приблизно в 500 разів більше на свої збройні сили, аніж на засоби масової інформації й програми обміну. Чи справді така пропорція є правильною? І які відносини повинні існувати між урядом і неофіційними генераторами м’якої сили — від Голівуду до Гарварда і до Добродійного фонду Білла і Мелінди Гейтс, — які зароджуються в громадянському суспільстві?
Прогресивна реалістична політика повинна розвивати перспективу «життя, свободи та прагнення до щастя», шанованих американською традицією. Така велика стратегія стояла б на чотирьох основних стовпах: 1) забезпечення безпеки США і їхніх союзників; 2) підтримка сильної внутрішньої та зовнішньої економіки; 3) уникнення екологічних бід (на зразок пандемій або глобальної повені); і 4) обнадійлива ліберальна демократія та права людини у своїй країні, а також в інших країнах, де це можливо.
Але це не означає насильного насадження американських цінностей. Просування демократії треба досягати привабливістю, а не примушенням, а це у свою чергу вимагає часу й терпіння. США вчинили б дуже мудро, якби виступали за поступовий розвиток демократії, але в такій манері, що приймала б реалії культурної різноманітності.
Така велика стратегія зосередилася б на чотирьох головних загрозах. Імовірно, найбільша небезпека — це зіткнення тероризму з ядерними матеріалами. Для запобігання такій можливості треба боротися з тероризмом і просувати ідеї нерозповсюдження ядерної зброї, покращувати збереження ядерних матеріалів, стабільність на Близькому Сході, а так само приділяти велику увагу державам, які не відбулися.
Друга головна проблема — це зародження недружнього гегемона, оскільки частка Азії у світовій економіці поступово збільшується на стільки, що скоро пропорційно відповідатиме її частці, яка дорівнює трьом п’ятим населення земної кулі. Ця проблема вимагає політики, що допомогла б Китаю інтегруватися як платоспроможний партнер світового масштабу, але обмежила б його ставки, підтримуючи близькі відносини з Японією, Індією та іншими країнами регіону.
Третя головна загроза — це економічна депресія, можливо, спричинена невмілим фінансовим керівництвом або кризою, що порушує нафтові потоки з Перської затоки, де зосереджені дві третини світових запасів нафти. Ця проблема зажадає політики, яка поступово зменшить залежність від нафти, водночас визнаючи, що американська економіка не може бути ізольована від світових енергетичних ринків.
Четверта головна загроза — екологічні катастрофи, на зразок пандемій або зміни клімату. Ця проблема зажадає розсудливої енергетичної політики та більшої співпраці через міжнародні установи, такі, наприклад, як Всесвітня організація охорони здоров’я.
Прогресивна реалістична політика має використовувати довгостроковий розвиток світового порядку й усвідомлювати відповідальність найсильнішої країни всієї міжнародної системи у створенні колективних і суспільних благ. У XIX столітті Велика Британія визначила свої національні інтереси у вигляді свободи пересування по морях, відкритої міжнародної економіки та стійкої європейської рівноваги сил. Такі суспільні блага принесли користь і Великій Британії, й іншим країнам. Вони також зробили свій внесок в британську законність і м’яку силу.
США, які сьогодні займають місце Британії, повинні відігравати подібну роль, просуваючи ідею відкритої міжнародної економіки та суспільних благ (морів, космосу, інтернету), улагоджуючи міжнародні конфлікти раніше, ніж вони отримають розвиток, й ініціюючи міжнародні правила та установи. Оскільки глобалізація розширює технічні можливості, а інформаційні технології роблять доступнішою ширшу участь у глобальних комунікаціях, американська перевага стане менш домінуючою пізніше в цьому столітті. Прогресивний реалізм вимагає, щоб Америка підготувалася до такого майбутнього, визначаючи свої національні інтереси таким чином, щоб вони приносили користь усім.
Джозеф С. НАЙ (молодший) — колишній заступник міністра оборони США та директор Агентства національної безпеки, в цей час є професором у Гарвардському університеті й автором книжки «М’яка сила: засіб досягнення успіху у світовій політиці».
