У статті «Подуви весни в Росії» І. Франко являє читачеві щонайправдивіший образ імперії, якою керує вже не бездарний, безвольний самодержець, а вихована його попередниками, сказати б, вольовими й талановитими тиранами бюрократія. Вона грабує національні багатства, придушує найнесміливіші прояви свободолюбного мислення в середовищі інтелігенції, ведучи країну до загибелі. Не радіє з цього Франко. «Великий ти, генію російського народу, — пише він, — і нема тобі рівного серед освічених народів усього світу! Не в розумній самоуправі, не в мужній постанові, не в енергійній та витривалій діяльності, не в завзятій ревності при обстоюванні своїх людських та горожанських прав, не в далекозорій та горожанським духом продиктованій солідарності — ох ні! Великий ти в терпінні, в уляглості, в безоглядному і безтямному самовідреченні, в безмежній незлопам’ятності. Недаром твій чільний письменник і мислитель вискіпав і поклав «во главу угла» всього свого світогляду найабсурднішу, найменше відповідну для європейської вдачі євангельську доктрину «несупротивлення злу». Писалося це не тільки задля того, щоб явити співчуття великому в терпінні та в незлопам’ятності російському народові, а й задля того, щоб показати ці, набуті українським народом від росіян у спільній неволі, прикмети.
Це, мабуть, найважливіший висновок із Франкової науки про наше національне відродження: воно немислиме без розриву спорідненості з невільницькою вдачею незлопам’ятного народу, що його «несупротивлення злу» так подобається рабському, пристосовницькому характерові.
Як письменник і мислитель Франко виріс на європейських літературних і філософських традиціях, відомих і його визначним співвітчизникам-попередникам. Але якщо до них Європа приходила через Польщу та Росію, то для нього була вона рідним домом. У культурі континенту Франко — найвидатніший представник української національної духовності. Усе, до чого доторкнулося його мудре перо, має світову масштабність, майстерну досконалість, новизну, все перенизане європейськими мотивами й водночас українськими болями та надіями на власну державність.
Франко — великий громадянин Європи. Його творчість — незаперечне право українського народу вільно почуватися й перебувати в центрі європейського життя, бути не чорноробом, а одним із зодчих демократичного континенту.
Як мав би почуватись і поводитись український народ в європейському домі, проникливо вказує Франко в «Протесті галицьких русинів проти мадярського тисячоліття». Він не захоплений австро-угорським конституційним ладом, узагалі не вважає справедливими суспільні взаємини в імперії Габсбургів, але ясно бачить нестримний дух поневолених європейських народів до демократії та незалежності, стежить за ним і ревно дбає, щоб українська політична культура й боротьба рівнялася на нього.
Франка обурює самовихваляння угорських шовіністів, які проголошують себе носіями європейської толерантності й гуманності, а насправді проводять політику мадяризації українського Закарпаття. Франко звертається до угорських урядових кіл і до угорської інтелектуальної еліти від імені народу, «що живе, безперечно, також в Європі, що був живим огником у сім’ї європейських народів і діяльним співробітником європейської цивілізаційної праці», від імені народу, який, «висунутий долею на саму окраїну Європи, своїми грудьми заступав її, як міг, перед навалами азіатських варварів і в тій довговіковій боротьбі втратив усе, окрім почуття своєї єдності, окрім своєї національної вдачі, як і свого кровного зв’язку з європейським цивілізованим світом».
За Франком, для українців бути нацією — означає пам’ятати про свій кревний зв’язок iз європейським цивілізованим світом, про свої заслуги перед Європою в минулому, а також про її сучасні й майбутні устремління, які без України не можуть бути здійсненими.
Україна як держава прагне бути в Європі, а не на беззахисній межі Європи з Росією. Це зумовлене географічним розташуванням нашої країни та європейськими генами духовності української нації. Це — продиктована тяжким історичним досвідом мета не лише нашого народу, який прагне назавжди звільнитися від небезпеки втратити свою незалежність, а й велика політична мета всього континенту, який прагне на сході мати миролюбне сусідство. Цій меті українська національна ідея може прислужитися найбільше, захищаючи європейські та власні демократичні завоювання.
Рух до Європи для нас і для інших націй, які лише наприкінці XX ст. звільнилися від диктату СРСР, — це рух з неволі до свободи, до повноцінного життя. Але було б помилкою, про що говорять і Франкові роздуми, повірити, що суспільно-політичне «припізнення» Росії ніколи не буде подолане. Росія наздожене Європу, й задля цього їй треба просто зрозуміти, що її найкращою європейською сусідкою може стати не Франція, не Німеччина, не Англія, а найближча до неї й непідлегла їй Україна.
Певна річ, Франко не міг передбачити всіх небезпек, які чатуватимуть на нашу політичну незалежність. Він не назвав, але відчув одну з таких небезпек. Це глобалізація. Франко показує, що національна духовність і свобода великою мірою залежні від економічного патріотизму. Глобалізація економіки, яка сьогодні охоплює планету, — витвір нібито позанаціонального світу, де важливішим буде не національне, а світове громадянство, де економічний і будь- який інший патріотизм мають загубитися в океані благоденства. Цей «капіталістичний комунізм» не дуже відрізняється від космополітичного марксистського мріяння про безнаціональне та безкласове людство. Глобалізація уніфікує побут, вселяє в людські звичаї примітиви безнаціональної комерційної культури. Але в цьому нібито демократичному процесі зберігається, як бачимо, гегемонія великих держав та їхніх економік. Що далі, то більше підпорядковуються їм чужі території, відсуваються на узбіччя мови, традиції, історичні цінності, культури менших й економічно слабших держав і народів.
Отож коли нас починають затискати лещатами своїх капіталів трансконтинентальні компанії, ми повинні почути Франка, матеріалістичному ідеалові протиставити ідеал духовний, «інакше розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина».
У статті «З кінцем року» (за 20 років до так званої Жовтневої революції) Франко пише: «...упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до денного порядку й куватиме на нього нові ярма». А ми в цих ярмах були...
Перед більшовицьким переворотом українство в Росії не сформувалося як свідома й добре зорганізована сила. А чому? А тому, що державницько-націоналістичні погляди, висловлені групою Міхновського, не одержали широкої підтримки. Сотні найенергійніших наддніпрян вірили, що слід спочатку повести боротьбу за всеросійську революцію. Деякі з них, насамперед Леся Українка, відчували, що об’єднання з великоросами небезпечне, а тому обіцяли, що намагатимуться, щоб «так здобуті права не служили переважно інтересам державно-пануючої народності...»
Не вдалося. Вони не мали сил, щоб це зробити. Можна б і так сказати: не почули, а якщо й почули, то не послухали Франка. Він мав рацію в дискусії, яка спалахнула між ним і Лесею Українкою на цю тему. Отже, українська трагедія XX ст. починалася в XIX ст., коли українці свій національний ідеал затуманили й пригасили патетикою ідеалу всеросійської та ще неодмінно — загальнолюдської свободи. Франко жаліє, що такі люди, як Желябови й Кибальчичі не пішли за покликом визволення України, а поклали свої голови в боротьбі за чужі інтереси.
Франко підводить нас до думки, що рівноправність українців і росіян полягала тільки в тому, що вони разом повинні були помирати: росіяни — за свої, а українці — не за свої, а таки за російські ідеали. У XX ст. вони разом повалили царизм, але завдяки тому була змодернізована й зміцнена російська імперська влада; вони разом воювали проти фашизму, але поневолення української нації з боку «старшого брата» після війни стало таким же лютим і кривавим, як фашистська окупація.
Сьогодні український народ має свою державу. Але по-справжньому державним народом він ще не став, адже немала його частина не звільнилася від комплексу меншовартості, від невільницького бажання бути щасливим на службі в могутнього сусіда. Та це й не дивина. Адже наші гнобителі ще від козацьких часів, коли вони нацьковували чернь на старшину, прищеплювали нашій свідомості переконання, що саме вони — найбільші друзі України. А Франкова наука стверджує, що бути державним народом — означає усвідомлювати й утверджувати свою рівнозначність і рівноправність у всіх взаєминах і спільних діях з іншими, передовсім — із сусідніми державними народами.
«...Одна з головних болячок нашого національного життя, — пише Франко, — розрив нашої інтелігенції на два табори, український і москвофільський...» Франко має на увазі Галичину, але сьогодні цими словами можна характеризувати всю Україну, бо русифікація поділила її на дві частини. Тільки тепер мова йде не про інтелігенцію, а про цілий народ. Національно свідома його частина постійно відчуває небезпеку для нашого державного життя, яке перебуває під контролем і тиском промосковських партій та організацій, промосковських засобів масової інформації, антиукраїнської діяльності деяких представників місцевої й навіть найвищої київської влади. Головний зміст 15-річного парламентського, суспільного, політичного й релігійного життя в незалежній Україні — це боротьба між свідомим українством і змосковщеною частиною нашого народу.
Франко все життя бореться проти москвофільства, він знає, що москвофіли — платні агенти царської Росії, знає, що вони є в Австрії, Німеччині, Польщі, — всюди, куди сягає зір захланного великодержавного ока. «У такому значенні москвофільство, як і усяка підлість, всяка продажність і деморалізація — це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним». Ці слова Франка однаковою мірою стосуються й старого галицького, й нового, сформованого політикою комуністичної Росії москвофільства, до якого належать нинішні поборники державної двомовності України, та курсу на приєднання України до Єдиного економічного простору, за федералізацію України й за гіпертрофоване переоцінювання її належності до так званої східнослов’янської православно-церковної цивілізації, зрештою, за відмову України від свого європейського походження й від курсу на вступ до Європейського Союзу та НАТО.
У XIX ст. траплялося, що й польська шляхта називала українців москалями. Це відповідало царській політиці обрусіння всієї України, послаблювало на користь польських впливів українські національні домагання. Цікаво, що такий погляд на український народ нерідко зустрічався в Західній Європі зовсім нещодавно, до помаранчевої революції, бо європейці не чули в містах півдня, сходу й центру України української мови. Революція показала, що українська нація жива — вона об’єднується й формується на державницьких основах.
На жаль, цього не зрозуміли, хоча гучно про це говорили глашатаї та вожді революції. Діставшись до влади, вони не розвинули й не реалізували надій Майдану на побудову української України. Усе залишилось так, як було. Не знищено жодної пам’ятки часів неволі, не перейменовано жодної вулиці чи площі, які носять імена катів українського народу. Зате збільшено кількість російськомовних видань, віддано більше ефіру для російськомовних радіо- й телепередач. Словом, почалося тихе сповзання в ту безодню, в якій ми вже були. І штовхають нас туди новітні москвофіли, які відрізняються від своїх ідейних предків лише тим, що, ставши олігархами, воюють проти українства не тільки на гуманітарній, але й на економічній площині.
Франко пише: «Будьмо певні, що коли в Росії центр тяжкості від реакційного бюрократизму пересунеться до лібералізму, серед наших галицьких москвофілів народиться стільки лібералів, як грибів по дощі. Вони будуть так само служити чужим богам, так само в ім’я «всемірної любові» обкидати болотом усяку культурну працю на нашім ріднім ґрунті, а в ім’я «вселюдського братерства» ширити серед нетямущих ненависть та погорду до українства...» За радянських часів москвофільство осучаснилося, перевертні перевдягнулися у форму НКВС і почали служити компартії з такою ж заповзятістю, як служили царським чиновникам. І сьогодні вони самі себе викривають як прислужницька структура, яка не має своєї ідеології, бо може бути червоною, а може бути й білою, залежно від кольорів російської державної влади.
Москвофіли за Франкових часів намагалися «говорити все і всюди по-російськи». Сучасні прислужники Москви з нового й старого покоління проросійських партій так само намагаються демонструвати свою антиукраїнськість. Російською мовою в парламенті, на радіо й у телепередачах виступають майже всі комуністи, кравчукісти, регіонали й навіть деякі нашоукраїнці. Прикриваючись демократизмом, залежністю від своїх виборців, а насправді шукаючи підтримки в сучасного господаря москвофілів, вони прагнуть зберегти встановлену комуністичною Москвою традицію двомовності, якій було призначено трохи розтягнути смерть української мови.
Коли на Майдані виступали російськомовні оратори, агітували за народного Президента й за Україну, здавалося, що російська мова не розділить української нації, а допоможе їй будувати міцну національну державність. Наївні сподівання. Те, що було прекрасним і обнадійливим на Майдані, не стало в практичному житті підтримкою нашої незалежності. Ідея другої державної мови як нібито зручнішої й вигіднішої для певної частини населення в Україні починає сприйматися спокійно навіть «нагорі», де мали б знати, що мовне питання — це питання життя й смерті українського народу та його держави.
Радянські ідеологи не могли формально заборонити українську мову, вони нав’язали теорію двомовності українського народу та втілили це в життя, що на практиці означало його тотальну русифікацію.
У статті «Двоязичність і дволичність», розглядаючи творчість москвофільського графомана Наумовича, Франко пише: «Здається, що таке рідна мова?.. Мова — спосіб комунікації між людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився й виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою». Роздвоєна психіка, покалічена душа, шматки чужої шкіри на внутрішньому обличчі — це те, що залишилося прооперованій комуністичними «хірургами» національно безликій особі українського походження.
Франко вважає москвофілів національно дволикими створіннями. Такий гібрид напівукраїнця й напівросіянина виводила царська, а в XX ст. закріпила сталінська «агрономічна» практика схрещування національних свідомостей.
Російська мова в сучасній Україні не переслідується. Вона переважає в побуті населення великих міст південної, східної та центральної України. Їй нічого не загрожує, вона має все для того, щоб жити й розвиватися, бути мовою вільного громадянського спілкування. Але нинішні провідники «москвофілів» домагаються не кращого її знання, а виставляють її як символ певної політичної зверхності, а надання їй статусу другої державної мови — як плату за поблажливе ставлення Росії до самого існування української держави й навіть... як плату за дешеві енергоносії.
За Франкових часів російська інтелігенція не виступила на захист забороненої царським указом 1876 року української мови. Не виступили навіть російські емігранти, які видавали за кордоном журнал «Освобождение».
«...Українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоросійської суспільності, що та суспільність також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виїмком немногих високих умом і серцем одиниць) так само, як її бюрократія...» Тут Франко знову немовби говорить не тільки про свої, а й про наші часи й пересвідчення. Так і тепер — російське суспільство, яке висунуло героїчних людей, що боролися проти сталінщини, не виявило й крихти захоплення проголошенням самостійної України, не привітало цього поворотного пункту в російсько- українських взаєминах. І тепер те суспільство мовчить, коли належало б заступитися за українську мову й державність, показати, що видатні росіяни орієнтуються не на перевертнів, а на національно здорові українські сили.
Бути державним народом — означає «навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття, — пише Франко, — не повинно бути в нас голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмки — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками й засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися кожним хоч і як дрібним та частковим її успіхом...»
За Франком, любити Україну — це знати її. Знати її мову та правдиву історію. Бути частиною не донецького чи підкарпатського, а понадрегіонального, спільного, єдиного, цілісного її життя. Франко ставить завдання перед українською інтелігенцією «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя...» Отже, він визначає націю як єдність культурного й політичного первня народу. Якщо застосувати таке розуміння самого поняття нації до нашого нинішнього становища, то пересвідчимося, що наша головна біда прихована в розладі між цими двома началами. Політична діяльність наших державних органів майже цілковито присвячена вирішенню соціальних, суспільно-економічних проблем. Чіткої й твердо спрямованої політики на підтримку національної мови, культури, літератури, освітньої та книговидавничої системи в нас нема.
Дехто вважає, що Франко, колишній соціал-демократ (чи навіть марксист), через відмову від філософського матеріалізму став стопроцентним ідеалістом і взагалі відкинув як політик значення економічного чинника в побудові національної держави. Але не так усе просто й ясно.
Боротьба за національне визволення — це насамперед боротьба проти експлуатації природних і людських ресурсів представниками чужої нації й чужої держави. А тому «...національно-економічні питання, — пише Франко, — самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності». Але економічні двигуни свободи не можуть обійтися без допомоги духовних енергій. Франко визнає — й це має стати законом нашого національного життя — що пріоритетом у державному будівництві, матеріалом, який робить споруду незламною й довговічною, є духовні, а не матеріальні блага.
Історія XX ст. дає нам незаперечний аргумент на користь такого закону. Політичний розвиток у СРСР був зупинений на розхвалюванні комуністичного, позанаціонального ідеалу матеріального благополуччя, але не той ідеал, а національне самоусвідомлення пригноблених народів виявилося сильнішим. Совітологи не передбачили розпаду СРСР, бо опиралися не на аналіз зростання національно-визвольних тенденцій і рухів опору, а на економічні розрахунки, які давали їм підстави думати, що радянська система ще трохи потриває.
А головне завдання радянських ідеологів полягало в тому, щоб усе ідеальне життя звести до життя матеріального, до боротьби за комунізм, в якому нічого не було, крім омріяного комфорту й достатку. Франко пише: «Все, що йде поза рами нації, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».
Побороти духовне відчуження міських мас українців од рідної нації неможливо за допомогою насильницьких методів, які були використані при створюванні цього відчуження. Тут не діятиме закон клубка — скільки часу намотували його, стільки часу треба й на його розмотування. Бо як тільки систематично, цілеспрямовано й продумано запрацює державна політика в цьому напрямі, час на розмотування клубка стане набагато коротшим.
Аналіз української літератури кінця XIX ст. Франко закінчує знаменними словами: «Ми переконалися, що економічні й соціальні відносини цілого народу переробити чи перевернути — діло нелегке й переходить сили не то кількох одиниць чи груп, але цілих поколінь. Але, з другого боку, ми переконалися, що «дух бодр, плоть немощна», що праця одного покоління, а навіть невеличкої, але рішучої та інтелігентної групи серед того покоління може мати великий вплив на зміну духовного стану, настрою й успособлення цілого народу».
Невелика група українських письменників розбудила й наповнила оптимізмом національний дух і тим самим дала народові заряд для боротьби за кращу майбутність. Національна культура, духовність, за Франком, — це не тільки хліб, а й повітря. Без хліба неможливо жити, але, щоб його приготувати й спожити, потрібно дихати. Потрібно бути.
Франко критикує Драгоманова за те, що для нього «національність — це не більше, як форма, спосіб вислову, контура, що має бути заповнена одним загальнолюдським, чисто, по драгоманівському вислову, загальноєвропейським змістом». Нам одразу пригадується настанова комуністичних ідеологів: культура має бути національною тільки за формою, а за змістом соціалістичною. Імперські наглядачі боялися національного змісту — щоправда, це не стосувалося російської літератури й російського мистецтва. А чим залишаться в історії українські письменники й митці тих часів, коли необхідно було пристосовуватися до цієї формули? А власне тим, що не підкорилися їй, що національні страждання були не тільки висловом, але й суттю їхньої творчості. Повітрям і хлібом їхнього життя.
Певна річ, це визначає міра таланту — наскільки органічні й нерозривні зміст і форма твору, наскільки національний дух твору підкреслює та поглиблює суперечливі загальнолюдські прикмети й суперечливі устремління. Але першочерговою, пріоритетною турботою державної політики має стати розвиток ініціативних творчих сил інтелігенції, якій ми завдячуємо вихованням й збереженням нації у бездержавні часи. Наші високі урядовці приносять вінки до пам’ятника Шевченка, їздять молитися на його могилу до Канева, але цими жестами неможливо приховати їхню байдужість до занепаду української культури, до процесу «демократичної» та вільноринкової русифікації, який може довершити, кажучи словами Франка, винародовлення й остаточне знищення України.
Проте не може бути, щоб свобода, за яку страждали й віддавали життя українські покоління протягом століть, стала тільки дверима до пантеону героїв, а не воротами до вільного національного життя з майбутністю й безсмертністю нашої нації. Ми надто довго були в неволі. Відчуження від рідної нації виховували не тільки жорстокі часи, страх ув’язнень і страх смерті, а й матері та батьки, які рідною мовою своїх дітей робили чужу мову, прищеплюючи їм переконання у своїй російськості.
Їх не треба, й не дай Боже, національно перевиховувати. Але громадянами України вони повинні бути, якщо хочуть жити в нашій країні. А громадяни будь-якої держави можуть і навіть мають бути багатомовними, але їхній перший обов’язок — знати державну мову своєї країни. Тут воля нашої держави має бути непоступливою, подібною до волі європейських демократичних держав, де кожен громадянин володіє мовою країни, в якій живе. Тим паче, що українські громадяни російської культури не відчувають жодних обмежень щодо своєї мови й національності. Їм потрібно перейнятись почуттям справедливості до українського народу. Їм потрібні знання й правда про наш народ, потрібна не показна, лицемірна поведінка політиків України, які намагаються підігравати російськомовній аудиторії чи громаді, а їхня національна гідність, яка викликає в усіх людей пошану.
Зовсім нещодавно сенат США схвалив законодавчу поправку, яка оголошує англійську мову державною мовою Америки. У ній указано: «Жодна особа не має права й не може претендувати на те, щоб уряд США чи будь-який його офіційний представник діяв, спілкувався, надавав або забезпечував послуги або матеріали будь-якою іншою мовою, крім англійської». Це надто жорсткий документ, але він засвідчує, що мовна розбіжність між громадянами навіть для такої могутньої держави, як США, є предметом занепокоєння й тривоги. А для нас найбільшою небезпекою є саме друга державна мова, що загрожує нам цілковитою русифікацією, як це сталося після її запровадження в Білорусі, або ще гірше — розколом держави, як це сталося з Молдовою.
На одне з найтяжчих для вирішення в сучасній Україні питань — питання про об’єднання християнських конфесій і створення однієї помісної церкви як основи консолідації українського народу — Франко не міг дати й не дає прямої відповіді. Але в статті «Воскресеніє чи погребеніє» (1883), виступаючи проти фанатичних проповідників та організаторів наступу католицизму на уніатську Галичину, орден так званих змартвихвстанців, Франко формулює настанову, яку при розв’язуванні цієї складної проблеми слід враховувати й тепер.
Він пише: «Прийнявши латинський обряд... русини мусили би сейчас між собою та своїми православними братами на Буковині і Україні побачити «неперебутну пропасть», мусили би почутися «вівцею без стада», фрагментом національним без опори й будучини. Католицизм... жадав би від русинів і відречення від руської національної історії з її «гайдамацькими і схизматицькими» героями, і від руського письма... і від руських свят, а хто знає, може, і від руської мови, тої самої мови, котрою говорить 17 мільйонів схизматиків-українців». Прийнятий русинами католицький обряд неминуче мав стати клином і «вбитися в живе тіло нашого народу.., відділити нас від наших братів за Збручем, з котрими зв’язі духової народності ми під загрозою цілковитого винародовлення і остаточної загибелі ніколи виречися не можемо і не сміємо».
Франко обороняв перед «змартвихвстанцями», що від них несло духом польського шовінізму, українську уніатську церкву, розуміючи, що вона обрядово близька до православної. У нинішній ситуації, коли церква Московського патріархату, подекуди маскована українською мовою, виступає як непримиренний ворог зорієнтованої на Європу української політики й, звісно, греко-католицької церкви, повторюється історія «змартвихвстанців» тільки вже не з боку Польщі, а з боку Росії. Франкові перестороги несуть у собі невисловлену, але в підтексті присутню пораду. Вона полягає в тому, що релігійний кордон на Збручі, який прагне зміцнити вороже європейській Україні московське православ’я, українцям необхідно зламати. Об’єднання православної церкви Київського патріархату з автокефальною церквою православних українських ієрархів, а потім із греко-католицькою церквою може бути природнім кроком до створення єдиної помісної української християнської церкви. Знаємо, що цю мрію складно втілити в життя, але віримо в її здійснення не так волею князів церкви, як волею державного народу, котрий для збереження своєї політичної незалежності повинен домогтися об’єднання своїх християнських церков у єдину помісну церкву.
Конституційне відділення церкви від держави не може й не повинне забороняти церкві й державі працювати спільно в напрямі об’єднання української нації. Складні взаємини українського духовенства й політичних лідерів України тривожили Франка, який серед священиків, своїх сучасників, шукав світлих патріотичних душ, перейнятих національним, соціальним та освітнім вихованням народу, подібних до Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Миколи Устиновича, Антона Могильницького, Івана Озаркевича та інших духовних пастирів, які в першій половині XIX ст. були водночас церковною та політичною елітою Галичини.
На тлі діяльності церковних зверхників, позначеної бездарним та бездумним моралізаторством, відчуженістю від просвітницького й національного руху інтелігенції, байдужістю до соціальних проблем суспільства поява митрополита Андрія Шептицького справила на Франка сильне враження. Він відчув, що на чолі греко-католицької церкви став новатор, який «не промовляє так, як його попередники, звисока, авторитетно, напушеним і ніби маєстатичним тоном, не ходить на ходільницях і не «возвіщає», а говорить попросту, як рівний до рівних, як чоловік до людей... говорить про речі, як європеєць, він сам думає і силує думати кожного, хто хоче розмовляти з ним». Не диво, що Франко забажав розмовляти з митрополитом. Його стаття про пастирське послання Шептицького «О квестії соціальній» — це дискусія двох мислителів, досі належним чином не вивчена, а тим часом у ній закладені чимало відповідей на питання, яким має бути служба священика не тільки церкві, але й народові, як поєднати Боже й людське право, як зробити церкву живлющою клітиною мозку нації.
Франко не міг обминути критичним словом суперечливих положень митрополичого послання. Справді, Шептицький, з одного боку, визнає, що конфлікт між владою й народом викликає не революційний дух народного непослуху, а протизаконна, нелегітимна поведінка влади, але, з другого боку, перестерігає, за Євангелієм, що кожна влада — від Бога, тому боротьба проти неї — порушення принципу християнської віри. Франко доводить, що Боже право не може бути правом несправедливої влади, не може суперечити людському праву. Не знаємо, чи згадував Шептицький про ці Франкові докази, коли сам виступав і діяв проти гітлерівської окупаційної влади, переховував од гестапо єврейських дітей, звертався до Папи Римського Пія XII з розпачливими просьбами захистити Європу.
Справедливість Франкової критики очевидна й переконлива всюди, де він виступає проти митрополитових порад духовенству «не зачинати боротьби з правительством». Однак не така вона настирлива й упевнена, коли йдеться про твердження митрополита, що «розширення теорії пересадної свободи і абсолютної рівності» веде до такої діяльності, яка може «пхнути наш нарід в безодню нещастя». Зрозуміло, письменник не може погодитися з митрополитом, бо придушення, або, як він каже, «здавлювання» в собі почуття справедливості, «найсвятішого добра душі», може обернутися втратою людської гідності, сфальшуванням сутності душпастирського завдання. Але тут Шептицький і Франко говорять про різні речі. Теорія абсолютної свободи й рівності справді може призвести й призводила до кривавого хаосу, а пригнічення в собі почуття справедливості — це страх не перед необмеженою свободою, а перед забороною вільного слова. З цим люди мирилися в тоталітарній державі й поступово звикали до свого рабства.
Дискусія між Франком і Шептицьким важлива для нашого часу, бо вона торкається питань становлення єдиної моралі для сучасної церкви й для перебудови системи нашого економічного життя на засадах приватної власності. Митрополит справедливо обстоює право приватної власності на землю, вважаючи його притаманним людській природі. Письменник, навпаки, вважає, що «дійсним власником землі є зовсім не той, хто записаний у ґрунтових книгах». Податки, які накладає держава на власні землі, борги, які хлібороб-власник мусить віддавати іпотечним банкам, борги, які держава змушена віддавати інтернаціональному капіталові у вигляді власності на землю — це для Франка «болячки» його часу, яких не бачить Шептицький. У цій суперечці митрополит, безперечно, має рацію. Але й Франко говорить правду. Бо ж ті капіталістичні «болячки» можуть перекинутися на нашу дійсність, як тільки в нашій державі право купувати землю як товар одержать чужинці. Інтернаціональний, тобто зарубіжний капітал не повинен бути допущений до купівлі чи навіть до тимчасової оренди нашої землі, бо тоді й справді може статися, як це каже Франко: міжнародний капітал покладе руку «на приватну власність грядущих поколінь» українського народу.
За радянських часів Франка критиковано за примирливе ставлення до християнської релігії. У цьому вбачали втрату матеріалістичної догми, компроміс із церковниками й узагалі опортунізм у середовищі галицьких соціалістів. Сьогодні ж ми бачимо, що Франко як лідер селянської радикальної партії виступав за співробітництво прогресивних політиків із духовенством. Його стаття «Радикали й релігія», написана з метою знайти підтримку для радикалів серед служителів церкви, сповнена тим же критичним запалом, що й більшість інших антифарисейських, навіть атеїстичних творів Франка, але разом із тим автор визнає релігію як любов до Бога й до інших людей. Отже, ще один приклад для політиків наших днів: релігія не може бути відокремлена від політики насамперед тому, що у своїй ідеальній чистоті, любові до Бога й до ближнього вона служить моральною підставою для діяльності на благо людини в усіх сферах життя й, передовсім, у сфері державного управління.
Франко не сумнівається, що питання самостійної української держави «ввійде на порядок денний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться». Читаючи його статті й дослідження, присвячені цій темі (подані у цій книжці, за часом написання охоплюють понад чверть століття — 1883 — 1909 рр.), бачимо, що вони торкаються найважливіших справ, які постали перед нашою державою й нацією. Франка неможливо сприймати як політика минулої доби — його передбачення й заповіти належать нашому часові. Та вони допомагатимуть не тільки нам, а й наступним поколінням українського народу не схибити з національно-державницької дороги, випростовувати її там, де вона покручена й веде не вперед, дає ілюзію руху, але тримає на місці або навіть посуває назад.
Франко бачить, що головний ворог України як держави й нації не десь там за кордонами, а в ній самій. Це — вимуштруваний віками неволі страх мало не кожного українця бути патріотом, шанувати понад усе свою національну гідність, обстоювати неповторність і світове значення української історії та духовності. «Всяке людське діло, — пише Франко, — в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження й консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну справу, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське й спільне над тим, що спеціалізує й ділить».
Тут мова не йде про агресивну, войовничу натуру міфологізованого, великодержавного націоналізму, що ненавидить іншу націю й ставить собі за мету знищити її, як це робив iз нами російський чи німецький шовінізм. Франкова пристрасть спрямована не на поганьблення чужої нації, інтелігенції, суспільності чи держави. Франківський націоналізм — не залізо, а дух. Він спрямований проти внутрішньої невизначеності громадян України, які в її колоніальному минулому звикли бути на послугах імперії, й, ставши громадянами держави України, не так з ідейних переконань, а в силу призвичаєння, низької освіченості, законсервованих радянських обставин свого життя, намагаються зберігати своє послушенство. Усе, що нерідне, їм видається більш наближеним до вищої культури, до могутності й добробуту. Дух їхнього пересотворення на народ працює, хоча й надто повільно. Однак він не має часу, якщо йдеться про ідеологічне формування законодавчої та виконавчої влади. Той дух не може й не хоче спокійно дивитися на дволиких, переляканих лідерів нації. Це він піднімає народ на помаранчеву революцію, щоб показати їхню ницість, бездарність, продажність і душевну порожнечу.
Франківський націоналізм — дія на оздоровлення духовного єства нашого народу, на вигоювання ран, що їх на нашій землі залишили колючі дроти кордонів, пожежі релігійних чвар, міжбратня, може, найтяжча ненависть. Це високоморальна філософія, яка не трактує чужу націю як ворога, а підкреслює в її культурі та суспільному житті благородні, патріотичні тенденції, в яких треба бачити приклад для наслідування.
Франківський націоналізм як сучасна, випробувана сусідніми народами ідеологія має бути сприйнятий нашою державною владою, якщо вона справді хоче бути водночас українською, демократичною й європейською. Наша українська «односторонність» і винятковість полягає в тому, що для нас — понад усе державний суверенітет. Ідеал нашої самостійності для нас не може бути замінений жодним інтернаціональним, цивілізаційно-європейським, релігійним, чи будь-яким іншим світовим ідеалом.
Ми не повинні соромитися своєї історії, бо вона — суцільний мартиролог народу-в’язня й народу-борця, який не сотні й тисячі, як інші народи, а мільйони людських життів оддав за свою державу. Ми боролися за неї й створили її насамперед для того, щоб зберегти свою мову й культуру, свою духовну ідентичність, своє невмируще «Я».
Можна б і так сказати: український народ «смертію смерть подолав». Це правда, але — страшно подумати — це перемога людська, а не Божа, а тому не остаточна. Якщо ми відчуваємо потребу й сенс у тому, щоб великодньою піснею щороку славити Боже Воскресіння, нагадувати про значення Господньої хресної дороги, то так само повинні в пам’яті відновлювати тяжкий шлях нашої нації до власної держави й вільного життя. Наш народ переміг не тільки чужі сили, які намагалися будь-що стерти його з лиця землі, але й прищеплені йому вади, про які пише Франко:
Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи, мов каліка та безнога,
Він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство не страшне?
«Похорон»
Наша перемога — реальність. Але, щоб вона була незаперечною, природною й остаточною, нам треба подолати щось набагато дрібніше й водночас набагато страшніше, ніж смерть, — хворобу відступництва. Боротьба за політичний суверенітет українського народу, якій Франко присвятив своє життя, — це також боротьба за ідеал творчої людської одиниці. З характерів і духу таких одиниць складається характер і дух нації. Отже, будувати свою державу за Франком, означає будувати націю.
