Надії на раунд переговорів про розвиток світової торгівлі, який міг відкрити можливості для країн, що розвиваються, й сприяти скороченню бідності, схоже, зазнали краху. І хоча хтось, можливо, й проливає крокодилові сльози, міра розчарування не повинна бути надто високою: Паскаль Ламі — глава Світової Організації Торгівлі — давно працював над тим, щоб знизити очікування настільки, що було зрозуміло, що хоч би якими були результати, вони принесуть лише дуже обмежену вигоду бідним країнам.
Цей провал навряд чи може викликати здивування: Сполучені Штати та Європейський Союз давно порушили дані ними 2001 року в Доху обіцянки виправити дисбаланс останнього раунду торгових переговорів — раунду настільки несправедливого, що найбідніші країни світу опинилися в іще гіршому становищі після його закінчення. У черговий раз перемогла відсутність у Америки прихильності до багатостороннього підходу, її непоступливість і готовність поставити політичну вигоду вище за принципи й навіть власні національні інтереси. Напередодні листопадових виборів президент Джордж Буш не міг «пожертвувати» 25 тисячами багатих фермерів, які займаються вирощуванням бавовни, або 10 тисячами процвітаючих фермерів, які вирощують рис, і їхнім внеском у його передвиборну кампанію. Рідко такій великій кількості людей доводилося поступатися настільки багатьма речами, щоб захистити інтереси такої малої кількості людей.
Переговори зайшли в глухий кут у сільськогосподарській сфері, де субсидії та торгові бар’єри залишаються набагато вищими, ніж в обробній промисловості. При тому, що життя близько 70% людей у країнах, що розвиваються, прямо чи непрямо залежить від сільського господарства, вони втрачають найбільше при нинішньому режимі. Але, зосередившись на сільськогосподарських питаннях, учасники переговорів відхилилися від набагато більш широкого спектра питань, які можна було б вирішити взаємовигідним для північних і південних країн чином.
Наприклад, так звані зростаючі тарифи, коли оброблена продукція оподатковується за набагато вищою ставкою, ніж необроблена, означають, що тарифи на промислові товари позбавляють країни, які розвиваються, стимулу до дій, що значно збільшують вартість продукції, що могло б привести до створення робочих місць і підвищення прибутків.
Напевно, найбільш обурливим прикладом є американський тариф на імпорт етанолу в розмірі 0.54 долара за галон в той час, як тариф на нафту повністю відсутній, а тариф на бензин становить 0.5 долара за галон. Порівняйте це з субсидією на виробництво етанолу в розмірі 0.51 долара за галон, які отримують американські компанії (значна частка яких припадає на одну фірму). Таким чином, іноземні виробники не можуть конкурувати з американськими, якщо вартість їхньої продукції не є нижчою за вартість продукції американських виробників на 1.05 долара на галон.
Ці величезні субсидії призвели до того, що США стали найбільшим виробником етанолу у світі. Однак, незважаючи на таку величезну перевагу американських компаній, деякі іноземні фірми все-таки можуть конкурувати на американському ринку.
Вартість виробництва бразильського етанолу на цукровій основі набагато нижча, ніж вартість виробництва американського на зерновій основі. Бразильські фірми набагато ефективнішi за американську субсидовану індустрію, яка вкладає більше сил і енергії в отримання субсидій від Конгресу, ніж у підвищення ефективності. Деякі дослідження свідчать, що на виробництво американського етанолу йде більше енергії, ніж міститься в ньому. Якби Америка знищила ці несправедливі торгові бар’єри, вона купувала б більше енергоресурсів у Бразилії й менше на Близькому Сході. Але очевидно, що адміністрація Буша швидше згодна допомогти близькосхідним виробникам нафти, чиї інтереси часто розходяться з інтересами США, ніж Бразилії. Звичайно, адміністрація ніколи не визнає цього; в умовах, коли енергетична політика формується нафтовими компаніями, «Archer Daniels Midland» та інші виробники етанолу просто грають за правилами корумпованої системи внесків у передвиборну кампанію в обмін на субсидії.
Під час торгових переговорів Америка заявила, що скоротить субсидії тільки в тому разі, якщо інші країни відкриють свої ринки. Але, як сказав міністр однієї з країн, що розвиваються: «Наші фермери можуть конкурувати з американськими фермерами; ми просто не можемо конкурувати з американським казначейством». Країни, що розвиваються, не можуть і не повинні повністю відкривати свої ринки для американської сільськогосподарської продукції, якщо американські субсидії не будуть повністю скасовані. Щоб конкурувати на рівних, цим країнам доведеться субсидувати своїх фермерів за рахунок ресурсів, необхідних на освіту, охорону здоров’я й розвиток інфраструктури.
В інших сферах торгівлі був визнаний принцип компенсаційного мита: коли країна встановлює субсидію, інші можуть встановити податок, аби компенсувати несправедливу перевагу, надану виробникам цієї країни. Якщо ринки будуть відкритими, всім країнам має бути надане право компенсувати американські та європейські субсидії. Це було б значним кроком уперед до створення справедливого торгового режиму, що сприяє розвитку.
На початку раунду розвитку більшість країн, що розвиваються, непокоїлися, що ЄС і США не лише не виконають своїх обіцянок (що вони загалом і зробили), а й що підсумкова угода поставить їх у ще гірше становище, ніж до цього. У результаті велика частина країн, що розвиваються, зітхнули з полегшенням, що принаймні вони змогли уникнути цього ризику.
Однак існував і ризик того, що світ може подумати, що сама ця угода є досягненням цілей раунду з розвитку, поставлених в Досі, й що учасники торгових переговорів можуть зробити наступні раунди такими ж несправедливими, як і попередні. Ці побоювання, схоже, теж зменшилися.
Залишається ще одна причина для неспокою: Америка поспішила підписати серію ще більш однобоких і несправедливих щодо країн, які розвиваються, двосторонніх торгових угод, що може спонукати Європу й інші країни наслідувати її приклад. Ця стратегія за принципом «розділяй і володарюй» підриває багатосторонню торгову систему, що грунтується на принципі недискримінації. Країни, що підписують ці угоди, отримують привілейоване положення порівняно з усіма іншими. Але країни, що розвиваються, отримують дуже мало, але можуть утратити дуже багато, підписуючи такі угоди, які майже ніколи не приносять обіцяної вигоди.
Дійсно, від ослаблення багатосторонньої системи торгівлі програє весь світ. Інший світ не повинен наслідувати приклад одностороннього підходу Америки: багатостороння система торгівлі — дуже цінна річ, аби допустити її знищення американським президентом, який неодноразово демонстрував презирство до глобальної демократії та мультилатералізму.
Джозеф СТIГЛIЦ — лауреат Нобелівської премії з економіки 2001 року, нині працює над книжкою під назвою «Як примусити глобалізацію працювати». Антон Корінек з Колумбійського університету також зробив внесок у написання цієї статті.
