Нижче подаємо інтерв’ю з грузинським священиком отцем Миколою Інасарідзе, який є сьогодні настоятелем грузинської парафії в складі Української православної церкви Київського патріархату. О. Микола — активна, інтелігентна, дуже сучасна й толерантна до віри інших людей особистість. Зокрема, він переконаний, що Україна має повне право на незалежну помісну церкву. Джерелом таких переконань є, серед іншого, історія Грузинської православної церкви (ГПЦ) — однієї з найдревніших церков Вселенського православ’я (віра в Ісуса Христа поширилася на території цієї країни ще в IV ст.). Адже доля ГПЦ дещо нагадує долю УПЦ. Так на самому початку ХIХ ст. Росія, зразу після «приєднання» Грузії, ліквідувала також автокефалію Грузинської церкви. Це скасування автокефалії ГПЦ було справою не церкви, а російського уряду (Священного Синоду), й суперечило всім можливим церковним канонам. Російська ж церква, замість того, щоб по-християнськи протестувати проти таких зловживань, негайно прийняла антиканонічно передане їй царською владою керівництво старовинною Грузинською церквою. А численні протести ієрархів і мирян Грузії жорстоко придушувалися російською владою.
— Шановний Отче, ви — грузин, людина іберійсько- кавказького етносу, зовсім не спорідненого зі слов’янами (в давнину Східна Грузія називалася «Іберією», а перші згадки про неї в творах античних письменників сягають IV ст. до н.е.). Як вам живеться в Україні? Чи набагато відрізняється сучасне українське суспільство від грузинського?
— Дуже добре живеться, без будь-яких особливих проблем. Жодного відчуття, що живу на чужині. Мені навіть здається, що за менталітетом українці мало відрізняються від грузинів — це теплі, мирні люди. Приємною несподіванкою для мене стало й те, що розмовну українську мову став розуміти майже одразу. Більше того — з перших днів я відправляю служби в церкві українською. Може завдяки тому, що книга поезій Лесі Українки, перекладена грузинською, знайома мені з дитинства. Мав багато нагод упевнитися в тому, що помітної різниці в стилі людських стосунків майже немає. Ми, грузини, дуже цінуємо такі риси, як вдячність, великодушність, гостинність. Те саме в Україні. Загалом, дуже багато ідентичного.
— Десь у середині 90-х років на одній із міжнародних конференцій я познайомилася з молодою інтелігентною грузинкою. Запитала в неї, як живуть грузини в незалежній Грузії. Пам’ятаю, як драматично вона описувала біди й проблеми країни, жебрацьке життя простого народу. Вона навіть не змогла втримати сльози й сказала: «Це соромно, це безбожно!» Як живуть грузини сьогодні?
— Не можна заперечувати — в 90-ті роки в Грузії було дійсно пекло. Але ми не тільки пройшли цей важкий шлях, але й затвердили свою ідентичність. Зараз грузинів об’єднує устремління зробити Грузію дійсно незалежною й процвітаючою країною. Загалом, можна без перебільшень стверджувати, що ми вижили попри брутальні утиски, фантастичну корупцію, попри байдужість до того, як живе народ Грузії. Одним словом — пережили панування Шеварднадзе. Зараз політика стала значно більше раціональною й людяною; Грузію почали помічати й знати в усьому світі. Але треба брати до уваги той факт, що хоча теперішній президент, уряд знаходяться при владі всього два роки, змін на краще зроблено дуже багато. Так і має бути — адже зараз при владі, головним чином, молоді люди, нове покоління; за деяким виключенням, всі «більшовики» усунені від управління. Усюди заправляють люди з зовсім іншим менталітетом, і більшість народу їм вірить. А ті, які не вірять, утворили опозицію — також дуже необхідну для будь-якої здорової держави.
— Відомо, що нещодавно під час виборів у Білорусі там побували чимало грузинів, які поїхали для підтримки демократичних білоруських сил. Ви не їздили?
— Дійсно, тоді в Білорусі побували не тільки грузинські журналісти, але й представники кількох різних конфесій Грузії. Їх затримували там під арештом, а потім депортували в Україну (що дуже симптоматично!). Я, на жаль, поїхати не зміг, але звернувся до своїх парафіян, і ми разом здійснили громадянську акцію біля білоруського посольства в Києві — протестували проти недемократичних дій уряду Білорусі, проти сфальсифікованих виборів. А загалом, я глибоко впевнений, що кожний християнин, кожна духовна особа повинна — по мірі своїх сил і можливостей — не тільки молитися, але й протистояти будь-якій несправедливості.
— Ви маєте парафію, в якій більшість віруючих — грузини, що живуть в Україні. Як багато грузинів у нашій країні й як вони тут опинилися?
— За даними посольства Грузії, в Україні сьогодні живуть понад 50 тисяч православних грузинів. Що це за люди? Перш за все — біженці з Абхазії та Північної Осетії; багато також так званих заробітчан, які приїхали заради грошей, а потім осіли тут на довгий час, може, й назавжди. Так чи інакше, всі вони працюють, серед них сьогодні є відомі в Україні люди, наприклад бізнесмени Лев Парцхаладзе й Тарієл Васадзе, депутат ВР Давид Жванія.
— До церкви Різдва Христового під час ваших богослужінь приходять тільки київські грузини чи також українці?
— Серед моєї пастви є й українці; це люди, які — за їхніми словами — довіряють мені як пароху. Надіємося також, що у найближчому майбутньому в Києві буде заснований Грузинський двір (духовний центр, представництво) Грузинської православної церкви в Україні. Але це стане можливим тільки після визнання Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), яке, як ми всі сподіваємося, не за горами. Тоді Грузинська церква зможе благословити заснування Двору в Україні. Бо ж УПЦ КП є дійсною помісною церквою українського православ’я — найбільшою в країні за чисельністю віруючих.
— Грузія — надзвичайно мальовнича країна в усіх відношеннях: там красиві люди (незалежно від віку), фантастична природа, незабутні старовинні храми й монастирі, де можна почути незвичний для нас, але дивно-прекрасний мелодичний спів, якому більше за тисячу років. Але нещодавно стало відомо, що прославлений монастир Джварі в давній столиці Грузії Мцхеті, зведений ще VI століття, знаходиться в небезпечному аварійному стані й може бути втрачений назавжди. Що робиться для його збереження? Адже, як свідчить старовинний переказ, цей храм був збудований на тому місці, де колись під кедром молилась просвітниця- хрестителька Грузії св. Ніна.
— Це дійсно так, але уряд вживає всіх заходів для збереження монастиря Джварі. Хоча ситуація серйозна — там науковці виявили дуже небезпечний грибок, який руйнує камінь. До Грузії вже приїжджали відомі італійські експерти, які накреслили план спасіння монастиря. Маємо надію.
— Як вам добре відомо, духовні гості України, які нещодавно приїжджали поздоровити митрополита Володимира — предстоятеля УПЦ Московського патріархату — з ювілеєм, підписали «Обращение», в якому фактично наполягають на тому, щоб українська влада заборонила УПЦ Київського патріархату як «безблагодатну» й світську організацію. Наші гості аж зовсім не переймалися тим, що до Київського патріархату належать мільйони українців, православних, які хочуть мати свого — українського — патріарха, чути церковну службу та проповіді українською мовою. Скажу відверто — нам дуже прикро було бачити під цим «Обращением» підписи також двох єпископів Грузинської православної церкви.
— Усім відомо однак, що головна причина невизнання Київського патріархату — Руська православна церква. Та сама церква, до речі, яка протягом майже 150 років (аж до набуття не дуже достойними засобами статусу патріархату 1589 року) не визнавалась Вселенською Повнотою. Яка коротка й вибіркова пам’ять буває навіть у духовних людей!
— Чи можете ви, шановний Отче, прокоментувати цей прикрий факт — підписання представниками кількох Вселенських церков «Обращения»? І це робиться на українській землі!
— Вважаю цей акт неприпустимим — так не можуть поводитися учні Христа. Повстає навіть запитання — чи ті люди, що підписали, мають після цього право говорити про любов до ближнього, про християнські заповіді? Хочу додати кілька подробиць, пов’язаних із цим «Обращением». Як пізніше з’ясувалося, іноземним владикам- гостям запропонували підписати російськомовне «Обращение»! Хоча було відомо, що чимало гостей російською не володіють. А до цього ще пояснили, що це всього лише текст поздоровлення митрополита Володимира. То ж вийшло так, що після підписання один із гостей, а саме предстоятель Православної церкви в Чеських землях і Словаччині Христофор, висловив своє здивування такою непрозорою, м’яко кажучи, процедурою. А ті владики, які знають російську й усе- таки підписали «Обращение», безумовно, знаходяться під сталим впливом Москви, зокрема активно співпрацюють із митрополитом Смоленським і Калінінградським Кирилом Гундяєвим — головою Відділу зовнішніх церковних стосунків Московської патріархії. І роблять усе те, що їм наказують (по-російськи це називається «чего изволите»). Тим більш, що їх поєднує з Московською патріархією не тільки церковна політика, але й бізнес, яким невтомно займається митрополит Кирило. Тут йдеться також про єпископів Грузинської православної церкви — митрополита Сергія (Чекурішвілі), який навчався в Загорську, й архієпископа Григорія (Бербічашвілі).
(На таких самих підставах українські єпископи Московського патріархату кілька років тому проголосували за анафему Київського патріарха й об’явили його зрадником. Тоді як дійсними зрадниками своєї власної Української церкви й українського народу були, звичайно ж, учасники сумнозвісного Харківського собору — ті самі владики, які перед цим підписали документ про утворення Київського патріархату).
Переконаний, що підписане ними «Обращение» не є канонічним — адже там порушуються священні канони Вселенського православ’я, а до того ж — воно, вочевидь, укладене безбожниками. Після підписання такого документа єпископи не мають право проповідувати Слово Боже. Що вони повинні зробити, так це просити в народу України пробачення. І пам’ятати, що Руська православна церква вже давно перетворила віру на політичну ідеологію. Я щиро вважаю, що ті два грузинські єпископи підписали текст, спрямований не тільки проти Церкви й Держави України, але також проти незалежності Держави й Церкви Грузії.
— Це тим більше дивно, що Грузинська церква не так давно перебувала в тій самій ситуації, в якій сьогодні знаходиться УПЦ КП, тобто була невизнаною Вселенським православ’ям з єдиної причини — цього не хотіла Московська церква.
— Хотів би ще додати, що включення Грузинської церкви до складу Російської церкви (1811 рік) офіційно передбачалося на засадах церковної автономії. Однак дуже швидко навіть від тих автономних прав нічого не залишилося, або залишилася одна форма: автокефалія й патріаршество були скасовані, католікоса-патріарха Антонія II відправили в заслання в Росію.
Дійсно, закономірно порівнювати історичну ситуацію в двох церквах — Грузинській і Українській. Як відомо, 1917 року, чи не на другий день після Лютневої революції, грузинські єпископи, духовенство й миряни, зібравшись на всенародний Собор у Мцхеті, проголосили автокефалію Грузинської православної церкви. Але грузини були більш однодушні ніж православні українці — на всі протести Московського архієпископа Платона, який на той час був екзархом Грузії, та на його погрози звернутися до московського Священного Синоду католікос-патріарх Грузинської церкви Леонід та грузинські єпископи заявляли: «Хоч яку б відповідь Священного Синоду на ваш рапорт ви отримали, це грузинів аж ніяк не стосується!»
Московський патріарх Тихон не визнав акт, одностайно проголошений усім народом Грузії. Більше того — він анафематствував Грузинську церкву й наклав прокляття на весь грузинський народ. До 1943 року, тобто протягом 26 років, Грузинська церква була відірвана від Вселенського православ’я — вважалася «неканонічною» й «неблагодатною». Але особливо хочу акцентувати увагу на тому, що протягом цих 26 років «безблагодатності» Грузинською церквою керували послідовно чотири католікоси-патріархи. Двоє з цих так званих лжепатріархів — католікос-патріарх Кіріон (Садзаглішвілі) й католікос-патріарх Амвросій Сповідник (Хелая) — були канонізовані Грузинською церквою! То чи є логіка в діях Московської патріархії? Але ця логіка, мабуть-таки, є. Адже ті анафеми, які вона виголошує (в тому числі й анафема патріарха Філарета), в дійсності завжди є актами чисто політичними, а не церковними. Між тим ще Іван Золотовустий робив перестороги таким діям православних церков!
Як у Грузії, так і в Україні є багатий досвід відносин з російською владою та її церквою, а також негативних наслідків цих відносин для наших країн і наших церков. Сьогодні ми також є свідками негативної політики Росії стосовно наших держав, підсиленої відповідними заходами Московської патріархії в Україні. Але ще раз повторю — єдиною помісною православною церквою в Україні є саме Українська православна церква Київського патріархату, тоді як так звана УПЦ Московського патріархату є нічім іншим, як тільки Екзархатом Руської православної церкви на території України. І закликаю всіх грузинів України допомогти затвердженню Київського патріархату Вселенським православ’ям. Це не буде втручанням — адже проблема становлення Української православної церкви торкається всіх віруючих людей. Інакше нам — грузинам — буде соромно.
