Сюжети картин Тараса Самотоса надзвичайно умовні. Навіть термін «фігуративність» тут ніби надмірний, хоча натюрморти, чудові портрети жінки й стара львівська архітектура в його картинах дуже пізнавані. Але вони, наче назва для музичної п’єси, яка розвиватиметься все одно не за літературними законами. Живопис Тараса Самотоса виникає й існує тільки за законами душі свого творця, зачарованого красою оголеної моделі або барочного костелу.
Картини львівського художника — емоційні, пастозні за манерою виконання й суворі, часом аскетичні за колоритом. Таке своєрідне зіткнення протиріч наповнює роботи Самотоса постійним внутрішнім рухом, а нерідко — і справжнім напруженням. Ці якості живопису Тараса Самотоса — незмінні й визначаються, ймовірно, поглядами на світ самого майстра. Принаймні, сюжет тієї чи іншої картини або, точніше, її жанр настрій явно не визначає.
